Права щока його була закве-цяна глиною.
Полковник підійшов ближче до того, що лежало на соломі, поморщився.
— Це, мабуть, не язик,— сказав він, подумавши.— Це — труп.
— То все Філюков, товаришу полковник,— сказав Сирих з тією невимушеністю, яку дозволяють собі тільки розвідники.— Я йому кажу: "Бери обережніше",— а він з усього маху прикладом — бац!
— Що ж це ти, Філюков? — перевів полковник погляд на другого розвідника.
— Злякався, товаришу полковник,— щиро зізнався Філюков. І почав теж розповідати невимушено. Але невимушеність у нього була не така, як у Сирих. Це була невимушеність ще не ляканої селянської людини, якій здається, що в армії всі такі, як вона, і полковник — це щось на кшталт колгоспного бригадира.— Воно ж як сталося, товаришу полковник. Підповзли ми з молодшим сержантом до якогось тину. Такий невисокий тинок з ворин, з березових. Залягли. Годину лежимо, другу лежимо. Нікого нема, темно, дощ іде,— Філюков брудними руками схопив себе за голову і похитав нею, зображаючи жах.— Ми хоча й у плащ-накидках, згори воно тече — нічого, а знизу вже весь живіт мокрий. Ось, погляньте,— він розгорнув плащ-на-кидку і показав живота, який справді був мокрий і брудний.
— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — здивувався полковник.
— А ви заждіть. Дайте допалити,— й,не чекаючи, він майже вирвав недопалок з рук полковника. Жадібно потягнув кілька разів, кинув під ноги й розтер каблуком.— Отже, ми лежимо, я кажу молодшому сержанту: "Давай відступати". А він каже: "Зачекаємо". І раптом чуємо, відчиняються двері. І хтось там за тином ходить, чалапає болотом. Жіночий голос про щось запитує, а чоловічий відповідає: "Кара-сину, мовляв, нема". А потім він пішов, і знов нікого нема. Я думаю: "Ну, пішов". І тілько я так подумав, коли він як вилізе...— Філюков присів і, округливши очі, надав своєму обличчю виразу неймовірного жаху,— і просто на нас. Тоді я хапаю гвинтівку і...— Філюков випростався, зірвав з плеча гвинтівку і замахнувся на полковника.
Полковник відскочив.
— Ти що, ти що? — сказав він, підозріло стежачи за Фі-люковим.
— Та я ж показую,— вішаючи гвинтівку на плече, мовив Філюков.— Та ви не сумнівайтеся, голову даю навідріз — він живий. Я, товаришу полковник, сам з Волги. У нас німців було чимало. І от за інших не скажу, а за німців скажу. Дуже живучий народ. Іншу людину так вдариш — заб'єш. А німець живим зостанеться. А чому так? — Філюков не відповів, тільки розвів руками і втягнув голову в плечі, зображаючи цілковите нерозуміння такої загадки природи.
— Але цього ти все-таки вбив,— суворо сказав полковник.
— Та ви що! — заперечив Філюков, геть не вірячи у власні сили.— Я вам кажу — він живий. Він дихає,— Філюков підійшов до розпростертого тіла і став злегка натискувати на живіт. Груди лежачого й справді почали злегка підніматися, але чи від того, що лежачий справді дихав, чи від того, що його накачував —Філюков, збагнути було важко.
— Дихає на ладан,— заперечив полковник.— Облиш його, Філюков. Можете обидва йти.
Розвідники пішли.
Полковник стояв, розглядаючи полоненого.
— Це ж треба було його так виваляти в багні, що не розбереш ні форми, ні розпізнавальних знаків,— пробурмотів він наче сам до себе. І підвів голову: — Молодший лейтенанте!
— Я! —озвався Букашев.
— Ви в шкалі яку мову вивчали?
— Німецьку, товаришу полковник.
— Якщо полонений опритомніє, зможете допитати? Букашев завагався. Взагалі він німецьку, звичайно, вчив,
але як? З цього предмету найчастіше тікав у кіно. Звісно, дещо пам'ятав. "Анна унд Марта баден", і "Хойте іст дас. вассер варм". Та ще кілька окремих слів.
— Постараюсь, товаришу полковник.
— Постарайтеся. Все одно перекладача немає. Полковник натягнув на кашкета каптур і вийшов.
34
Хоча ліквідацію банди Чонкіна було доручено одному полку, загальне керівництво всією операцією з огляду на її важливість узяв на себе особисто командир дивізії генерал Дринов.
Цей генерал за короткий строк зробив карколомну кар'єру, бо донедавна він носив лише одну шпалу і командував ротою. Але якось йому дуже поталанило. Командир батальйону в бесіді сам на сам сказав йому, що про Троцького можна казати все що завгодно, але під час громадянської війни головкомом був усе ж таки він. Можливо, того командира і без згаданого висловлювання замели б у свій час, але тоді важко сказати, як це позначилося б на Долі майбутнього генерала. А так усе склалося якнайліпше. Дринов доповів Кому Слід і зайняв місце комбата. Відтоді справи його йшли мов по маслу. Через два роки вже з трьома шпалами потрапив він на війну з білофіннами.
Тут яскраво проявилися його командирські здібності. Дринов відзначався тим, що вільно й швидко орієнтувався в будь-якій, найскладнішій ситуації, щоправда, з усіх можливих рішень вибираючи найбезглуздіше. Це не завадило йому вийти сухим із води, і після закінчення фінської кампанії він уже з чотирма шпалами в петлицях з'явився до Москви, де сам дідусь Калінін в Георгіївському залі Кремля потрусив його тверду руку двома своїми і сказав декілька слів, вручаючи орден Бойового Червоного Прапора. Генерала ж отримав він зовсім недавно за видатне досягнення в галузі військової науки, а саме: на навчаннях наказав обстрілювати особовий склад своєї частини справжніми осколочними снарядами, максимально наближаючи обстановку до бойової. Дринов стверджував, що в таких навчаннях гинуть тільки недолугі бійці, які не вміють окопуватись. А в людині, котра не вміє окопуватися, Дринов узагалі не вбачав ніякого пуття. Сам він полюбляв окопуватися.
Доки полк займав вихідні позиції, бійці окремого саперного батальйону розібрали на колоди чиюсь лазню і спорудили бліндаж у три накати. В цей бліндаж і з'явився полковник Лапшин. Пред'явивши вартовому біля входу перепустку, полковник опустився по чотирьох дерев'яних сходинках і рвонув на себе вологі двері. В бліндажі було дуже накурено і дим клубочився, як під час пожежі. Посеред бліндажа стояло цинкове корито, напевне, з тієї ж лазні, котру розібрали, і в нього падали зі стелі важкі брудні краплі.
Декілька чоловік у плащ-накидках з'юрмилися довкола збитого з неструганих дощок столу, а над усіма головами височіла дринівська папаха.
— Дозвольте бути присутнім, товаришу генерал,— спокійно, з тією невимушеністю, яку собі дозволяють тільки близькі за званням, полковник недбало скинув руку до козирка.
— А, це ти, Лапшин,— крізь хмари диму розгледів генерал.— Побудь, побудь. А то підлеглі зібралися, а командира все нема.
Підійшовши ближче, Лапшин, крім господаря бліндажа, побачив усіх трьох своїх комбатів, начальника штабу, командира артдивізіону і начальника СМЕРШу, маленького, миршавого чоловічка. Схилившись над столом, вони обговорювали бойове завдання і вивчали схему, пояснення до якої неголосно давав незнайомий Лапшину чоловік у брезентовому плащі з відкинутим каптуром і хромових чоботях, аж до колін заквецяних глиною. Його вбрання мало відрізнялося од одягу командирів, які були тут, тільки пом'ята кепка на голові свідчила, що він цивільний.
— Познайомтесь,— кивком указав на цивільного генерал.— Секретар тутешнього райкому.
— Ревкін,— назвався секретар, подаючи Лапшину холодну руку.
— Лапшин,— відгукнувся полковник.
— Ну що, Лапшин,— сказав генерал,— які новини?
— Сержант Сирих і рядовий Філюков щойно повернулися з розвідки,— спроквола відповів полковник.
— Ну й що?
— Принесли язика.
— І що він каже? — пожвавішав генерал.
— Він нічого не каже, товаришу генерал.
— Як "не каже"? — обурився генерал.— Примусити!
— Важко примусити, товаришу генерал,— посміхнувся Лапшин.— Він непритомний. Розвідники, коли брали його, надто сильно вдарили прикладом.
— Оце так! — грюкнув кулаком по столу генерал. Він починав сердитися.— В той час, коли нам конче потрібні розвіддані, вони цінного язика глушать прикладом. Хто ходив у розвідку?
— Сирих і Філюков, товаришу генерал.
— Сирих ростріляти!
— Але вдарив Філюков, товаришу генерал.
— Розстріляти Філюкова.
— Товаришу генерал,— спробував відстояти свого розвідника' полковник.— У Філюкова двоє діток.
Генерал випростався. Очі його гнівно зблиснули.
— А я, товаришу полковник, мені здається, наказую розстріляти Філюкова, а не його дітей.
Начальник СМЕРШу посміхнувся. Він цінував добрий гумор. Полковник у цьому гуморі теж трохи розбирався. Він приклав руку до козирка і слухняно сказав:
— Слухаюсь, товаришу генерал, розстріляємо Філюкова.
— Ну от, нарешті домовилися,— знову ж таки з гумором, вдоволено мовив генерал. Гумор його полягав у тому, що полковник одразу мусив відповісти "слухаюсь!" по-військовому, а не торгуватися з генералом, ніби базарна перекупка.— Підсувайся ближче до столу,— сказав він уже спокійно.
Командири посунулися, звільняючи місце полковнику.
На великому ватманському аркуші олівцем було накреслено приблизний план села Красного та прилеглої місцевості. Будинки зображувалися квадратиками. Два квадрати посередині було позначено хрестиками.
— Ось поглянь. Він каже,— генерал указав на Ревкіна,— що тут,— тицьнув олівцем в один із хрестиків,— і тут,— тицьнув у другий,— знаходиться правління колгоспу й школа. Гадаємо, що саме в цих приміщеннях, як найпросторі-ших, і розташовані головні сили супротивника. Значить, перший батальйон звідсіля завдає удару сюди,— генерал накреслив широку вигнуту дугою стрілу, яка вістрям своїм уткнулася в квадратик, що зображував колгоспну контору.— Другий батальйон б'є звідси,— друга стріла протягнулася до школи.— І третій батальйон...
"Гаразд,— дивлячись на стріли, міркував полковник Лапшин,— з Фі люковим якось обійдеться. Головне — вчасно сказати "слухаюсь!", а там можна й не виконувати".
Опритомнівши, капітан Миляга довго не міг розплющити очі. Голова тріщала від болю, капітан намагався і не міг згадати, де це і з ким він так набрався. Він похитав головою, розплющив очі, але негайно заплющив їх знову, побачивши щось таке, що побачити зовсім не сподівався. Угледів він, що знаходиться в якомусь чи то сараї, чи то коморі. В дальньому кутку на снарядному ящику сидів білявий, років двадцяти хлопчина в плащ-накидці і щось писав, поклавши на коліно планшет і папір. В іншому кутку біля напіввідчи-нених дверей спиною до капітана сидів.ще один чоловік з гвинтівкою.