Овід

Коли він нахилився над пораненим, шпигуном, зляканий рух юрби змусив його підвести очі. Солдати переходили майдан, тягнучи свого полоненого —за мо­ту, яким були зв'язані його руки. Лице в нього посиніло від болю, але, задихаючись, він глянув на карди­нал і, посміхнувшись побілілими губами, прошепотів:

— В-в-вітаю, ваше преосвященство!..

Через п'ять днів Мартіні добрався до Форлі. Він одержав від Джемми поштою пачку друкованих об'яв — умовний, сигнал, що трапилось щось надзви­чайн і йому треба негайно виїздити. Пам'ятаючи роз­мов на терасі, він одразу догадався, в чому справа. Усю дорогу він запевняв себе, що немає причин ду— > мати про якесь нещастя з Оводом, що це абсурд нада­ват значення дитячим забобонам такого нервового дивака. Але що більше боровся він з своїм передчут­тя, то сильніше воно опановувало його.

— Я догадався, що трапилося. Очевидно, забрали Рівареса? — сказав він, входячи до кімнати Джемми.

— Його арештували минулого четверга у Брізігеллі. Він одчайдушно боронився і поранив капітана за та шпигуна.

199

— Збройний опір. Це вже погано.

— Тепер йому однаково. Він уже занадто скомпрометований, щоб якийсь там зайвий постріл міг

погіршити його становище.

— Як ви гадаєте, що вони думають з ним зробити?

Бліде обличчя Джемми стало ще білішим.

— Нам нічого гаяти часу на здогади, що вони там думають.

— То ви вважаєте, що ми зможемо його врятувати?

— Ми повинні це зробити.

Мартіні одвернувся і почав насвистувати, заклав­ш назад руки. Джемма не заважала йому думати. Вона сиділа нерухомо, відкинувши голову на спинку стільця, і дивилась кудись у простір невидющим по.

— Ви його бачили? — спитав Мартіні.

— Ні. Ми мали з ним зустрітися тут другого ранку.

— Так, пам'ятаю. Де він?

— У фортеці. Під дуже пильною охороною і, ка­жут, у кайданах.

Мартіні знизав плечима.

— Це нічого не значить. Добра пилка звільнить його від усяких кайданів. Аби тільки він не був по.

— Здається, він не дуже потерпів, але точно не знаємо. Краще розпитайте Мікеле. Він був під час арешту. — А чому ж його теж не забрали? Невже він утік і кинув Рівареса напризволяще?

— Ні, він не винен. Він змагався так само, як і всі, і точно виконав накази Рівареса. Та й ніхто з товари­ші не підвів його. В останню хвилину розгубився або помилився він сам. Взагалі все це сталося якось чуд­н.

Почекайте, я покличу Мікеле.

Вона вийшла з кімнати і незабаром повернулася з Мікеле та ще з якимсь плечистим горянином.

— Це Марконе,— сказала вона. Ви ж чули про

нього? Один з наших контрабандистів. Він тільки що

приїхав сюди і, певно, зможе нам дещо пояснити.

Мікеле, це Чезаре Мартіні, про якого я вам казала.

Розкажіть йому все, що ви бачили.

Мікеле коротенько розповів про сутичку з загоном.

— Я й сам не розумію, як воно сталося, — закінчив

він.— Ніхто з нас не лишив би його, якби ми могли припустити, що його заберуть.

Усі його розпоряджен­н були цілком точні; коли він кинув на землю шап­к, нікому з нас і на думку не спало, що він дасть себе оточити. Чалий був у нього зовсім під рукою,— я бачив, як він перерізав прив'язь,— і я сам дав йому заряджений пістолет перед тим, як тікати. Може, він через криву ногу спіткнувся, сідаючи на коня. Але на­віт і тоді він міг би стріляти.

— Ні, не те,— перебив його Марконе.— Він і не

сідав на коня. Я під'їхав останній, бо моя кобила зля­калас, пострілів, і ще раз оглянувся, щоб подивитися,

чи врятувався він. І він би таки втік, якби не кар­дина.

— А! — стиха вигукнула Джемма. А Мартіні повторив здивовано:

— Кардинал?

— Так. Він кинувся до солдатів і став .проти Ріваресового пістолета, щоб його чорти забрали! Ріварес, мабуть, злякався, бо опустив руку з пістолетом, а дру­го отак затулив очі.— Марконе приклав кулак лівої руки до очей.— Отоді вони й схопили його.

— Нічого не розумію,— промовив Мікеле.— Ріва­ре ніколи ще не розгублювався в критичну Хвилину.

— Може, він боявся убити беззбройного,— заува­жи Марконе.

Мікеле знизав плечима.

— А хай беззбройні не сунуть носа туди, де інші

б'ються. Війна є війна. Якби Ріварес пустив кулю

в його преосвященство, замість датись їм у руки, немов той кролик, то на світі було б на одну чесну людину більше і на одного попа менше.

Він одвернувся, кусаючи вуса. Ще трохи — і лють, його вибухла б слізьми.

— Як би там не було,— сказав Мартіні,— а минулого не вернеш, і нічого гаяти час на догадки, як усе

це сталося. Тепер нам треба якось організувати йому

втечу. Сподіваюся, всі ви згодні рискнути?

Мікеле навіть не відповів на таке питання, а конт­рабандис тільки посміхнувся:

— Я застрілив би рідного брата, якби він не зго­дивс.

— Гаразд. Тоді візьмемось до справи. Насамперед є у вас план фортеці?

Джемма вийняла з шухляди кілька аркушів па.

— Я вивчила всі плани. Це нижній поверх будівлі, а це верхній і нижній поверхи башт. А от план усієї фортеці. Тут дороги в долину, а це гірські стежки та схованки й підземні ходи.

— Вам відомо, в якій він башті?

— У східній, у круглій камері з ґратчастим вікном. Я відзначила ось на плані.

— А звідки у вас ці відомості?

— Від солдата з варти на прізвисько Цвіркун. Це родич Джіно — одного з наших товаришів.

— Швидко ви все це розвідали.

— Тепер не можна гаяти ні хвилини. Джіно одразу ж поїхав до Брізігелли, а деякі з планів у нас уже були. Оцей список схованок склав сам Ріварес. Це ж його почерк.

— А що за люди там у варті?

— Про це нам нічого невідомо. Цвіркун там не­давн і ще нікого не знає.

— Треба ще розпитати Джіно, хто такий цей Цвір­ку. Що чути про наміри уряду? Рівареса судитимуть у Брізігеллі чи переведуть до Равенни?

— Цього ми не знаємо. Равенна — головне місто дегатства, і по закону всі важливі справи можна роз­глядат тільки там у трибуналі першої інстанції. Але в Папській області на закони не дуже зважають. Усе залежить від примхи того, хто в даний момент має силу.

— Ні, вони не повезуть його до Равенни,— заува­жи Мікеле.

— Чому ви так думаєте?

— Я певний. Полковник Феррарі, військовий гу­бернато Брізігелли, дядько тому офіцерові, якого по­рани Ріварес. Це лютий звір, і він нізащо не про нагоди помститися ворогові.

— Ви гадаєте, він постарається, щоб Рівареса тримали тут?

— Я гадаю, він постарається, щоб його повісили.

Мартіні швидко глянув на Джемму. Вона була ду­ж бліда, але при словах Мікеле лице її не змінилось. Очевидно, вона вже звикла до цієї думки.

1 Легатство — єпархія, куди папа посилав свого повноваж­ног представника — легата.

— Навряд чи він зможе зробити це без деяких формальностей,— спокійно промовила,— Але, можли­в, він вигадає який-небудь привід для військового суду, а потім виправдається тим, що це потрібно для спокою міста.

— А як кардинал? Хіба він погодиться на це?

— Його влада не поширюється на військові справи.

— Але він взагалі має тут великий вплив. Певно, губернатор не зважиться на такий крок без його згоди.

— Ні, Монтанеллі нізащо не погодиться на це,— сказав Марконе,— Він завжди був проти військових судів. Поки Рівареса триматимуть у Брізігеллі, нічого страшного не трапиться. Кардинал, безперечно, боро­нитим обвинуваченого.

Я тільки боюся, щоб його не перевели до Равенни. Тоді він загинув.

— Цього ми спробуємо не допустити,— зауважив Мікеле,— бо можна влаштувати втечу з дороги. А от визволити його з фортеці — це інша річ.

— Ні,— сказала Джемма,— рисковано покладатися на те, що його, переведуть у Равенну. Треба допомог­т йому втекти з Брізігелли, і нічого гаяти часу.

Чезаре, давайте вдвох переглянемо план фортеці і, може, що-небудь придумаємо. У мене вже є ідея, але я не певна в одному пункті.

— Ходім, Марконе,—сказав Мікеле, підводячись,— а вони хай поміркують.

Мені треба побувати сьогод­н у Фоньяно, і я хотів би взяти й тебе з собою. Він ченцо не прислав патронів, а вони мали .бути ще вчора.

Коли вони пішли, Мартіні підійшов до Джемми і мовчки подав їй руку. Вона на хвилину поклала в неї свою.

— Ви завжди були щирим другом, Чезаре,— про­мовил вона нарешті,— і завжди помагали мені в лиху

годину. А тепер давайте подумаємо, як його визво­лит.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Я ще раз запевняю ваше преосвященство, що

ваша незгода загрожує спокою міста.

Полковник намагався говорити шанобливим тоном, як годилось у розмові з високим сановником церкви,

але в голосі його чулося помітне роздратування. Йому дошкуляла хвора печінка, жінка витрачала занадто багато грошей, і взагалі за останні три тижні у нього було безліч неприємностей. Глухе невдоволення на­селенн ставало з кожним днем грізніше. В окрузі виникали численні змови, скрізь ховали зброю. Місто охороняв лише невеличкий гарнізон, на відданість якого важко було покластися. До того ж ще й оцей кардинал, про якого він казав своєму ад'ютантові, як про "втілення ослячої упертості". Усе це й так дово­дил його до відчаю, а тепер ще де не взявся на його голову Овід — жива квінтесенція зла.

Цей "лукавий іспанський чорт", поранивши улюб­леног полковникового племінника і найкращого його шпигуна, тепер ніби причарував усю варту, залякав усіх офіцерів, що провадили допит, і перетворив тюр­м, в місце для розваг. От уже три тижні, як він си­дит у фортеці, і власті Брізігелли змучені до краю. Вони вчиняли йому допит за допитом і, щоб добитись яких-небудь свідчень, загрожували, умовляли, вдава­лис до всяких хитрощів, які тільки могли придума­т. І все ж вони знали тепер не більше, ніж у день арешту. Вони вже починали шкодувати, що одразу не одіслали його до Равенни, але виправляти помил­к було пізно. Полковник, посилаючи легатові пові­домленн про арешт Рівареса, просив, як особистої милості, дозволити йому самому керувати розглядом цієї справи. Прохання його ласкаво задовольнили, і тепер він не міг уже відмовитись од узятого на себе обов'язку, бо це значило б одверто визнати, що він йому не під силу.

Єдиний вихід, як і передчували Джемма і Мікеле, він бачив у військовому суді, і вперта незгода кар­динал Монтанеллі була останньою краплею, що пе чашу полковникових неприємностей.

— Якби ваше преосвященство знали,— сказав він,— що доводиться терпіти від цієї людини мені й моїм підлеглим, ви змінили б свою думку. Я цілком розумію і поважаю ваш протест проти всяких неправильностей у судових процесах. Але це винятковий випадок і потребує виняткових заходів.

— Не може бути винятку, який потребував би не­справедливост,— відповів Монтанеллі,— а судити звичайного громадянина таємним військовим судом не й незаконно.

— Але річ у тому, ваше преосвященство, що в'я­зен винен у кількох великих злочинах.