Людовік XIV мав у своєму ліжку блощиць, а в політиці — єзуїтів.
Несполучности — жадної.
На цьому світі все — маятник. Тяжіти — значить колихатися. Один полюс вимагає другого. Для Франціска І потрібний Трибуле, для Людовіка XV — Лебель. Є глибока спорідненість між крайнім верхом і крайнім низом.
Урядує низ. Це цілком зрозуміло. Той, хто внизу, держить нитки в своїх руках.
Немає зручнішого становища.
Вони є за око й мають вухо.
Вони правлять за око для урядування.
Вони мають королеве вухо.
Мати королеве вухо — значить одкривати й закривати засов королівського сумління і вкладати в це сумління те, чого бажають. Розум короля — це ваша шафа. Якщо ви ганчірник, то це ваш кошіль. Королівське вухо не належить королеві; от чому ці бідолахи — королі взагалі мало відповідальні за свої вчинки. Хто не володіє своїми думками, той не володіє й своїми діяннями. Король — ще слухняне знаряддя.
В чиїх руках?
Якоїнебудь поганої душі, що зовні дзижчить йому в уха. Темна муха в безодні.
Дзижчання це й урядує всім. Царювання — це диктант.
Говорить голосно — це державець; тихий голос на вухо — це державна влада.
Хто вміє розрізняти в кожному царюванні цей тихий голос і розслухати те, що він підказує королеві, — —от ті справжні історики.
IX
НЕНАВИСТЬ ТАКА САМА СИЛА, ЯК І ЛЮБОВ
Навколо королеви Ганни було багато цих тихих голосів. Баркілфедро був один з них. Крім королеви, він працював над леді Джосіяною й лордом Давидом, впливав на них і потихеньку обробляв їх. Як ми вже казали, він шепотів у три вуха.
Баркілфедро був такий улесливий, такий лагідний, такий нездатний стати чиїмсь оборонцем, а насправді нікому не відданий, такий потворний, такий злий, що було цілком зрозуміло, чому царственна особа не могла обійтися без нього. Коли Ганна дізналася про Баркілфедра, вона вже не захотіла іншого улесника. Він улещував її, як улещували Людовіка Великого, злорічивши на інших. Коли король — неук, — каже пані де-Менщеврейль, — тоді треба висміювати вчених.
Отруювати від часу до часу ужалення злоріччя — це верх майстерности. Неронові подобалося дивитися на роботу Локусти.
В королівські палаци легко проходити; в цих зірчастих коралах є внутрішні канали, що їх швидко пізнає, використовує, розриває і вразі потреби видовбує той гризун, якого звуть царедворцем. Аби тільки знайшовся привід увійти. У Баркілфедро такий привід був — це його посада, і він дуже швидко став у королеви за те саме, за що був у герцоґині Джосіяни, — за потрібну хатню тварину. Одне слово, що він насмілився якось його сказати, відразу дало йому змогу орієнтуватися у королеви, — він зрозумів, як слід думати про добрість її величности. Королева дуже любила свого лорда управителя Вільяма Кевендіша, герцога Девоншірського, що був незвичайно дурний. Цей лорд, що мав усі Оксфордські степені й не знав ортографії, одного чудесного ранку мав дурість померти. Померти — це велика нерозсудливість при дворі, бо ніхто вже не соромиться говорити про вас. Королева в присутності Баркілфедра висловила жаль і закінчила тим, що, зітхнувши, викликнула: "Прикро, що такій доброчинній людині бракувало розуму".
— І бог хоче мати свого осла, — пробурчав Баркілфедро напівголосно французькою мовою.
Королева посміхнулася. Баркілфедро відзначив цю посмішку. Він зробив висновок: кусати подобається.
Його злобливість дістала дозволу.
Від цього дня він скрізь просовував свою цікавість, а так само й свою злосливість. Йому не перешкоджали, — так боялися його. Той, що примушує короля сміятися, примушує тремтіти решту.
Баркілфедро був могутній блазень.
Кожного дня він робив крок уперед, під землю. Він був потрібний. Дехто з вельмож шанували його своїм довір'ям, даючи йому в разі потреби ганебні доручення.
Двір — це зубчасті колеса. Баркілфедро зробився двигуном. Чи ви спостерігали, що в деяких механізмах двигуще колесо незвичайно мале?
Джосіяна особливо, як ми вже зазначали, користалася шпигунським талантом Баркілфедра й мала до нього таке довір'я, що не вагалася віддати йому одного секретного ключа до своїх апартаментів, за допомогою якого він мав змогу входити до неї по всяк час. Такий незвичайний доступ до свого інтимного життя був модним у вісімнадцятому столітті.Це такі звали: дати ключа. У Джосіяни було два таких довірних ключа: один — для лорда Давида, для Баркілфедра — другий.
А втім, за старовинними звичаями, не було нічого дивного, щоб відразу проходили аж до спочивальніЗвідціля й різні непередбачені випадки: Лаферте, несподівано розсунувши завісу ліжка ранночки Лафон, знайшов там Сенсона, чорного мушкатера, і т. д., і т. д.
Баркілфедро чудово робив потайні відкриття, що підкоряють і становлять у залежність великих від малих. Він ходив у темряві покручено, тихо й вміло. Як і всякий добрий шпигун, він з'єднував у собі жорстокість ката й терплячість мікрографа. Він народився, щоб бути придворним. А всі царедворці — північники. Царедворець блукає в тій ночі, що її звуть всемогутністю. В руках у нього глухий ліхтар. Він освітлює ним те, що хоче, й сам залишається в темряві. Кого він шукає з цим ліхтарем, це не людина, це звір. Кого він знаходить, це — король.
Королям не подобається, щоб ті, що навколо них, мали претенсїї бути великими. Іронічне знущання, що не торкається іх самих, чарує їх. Талант Баркілфедра полягав у тім, що, постійно принижуючи лордів і принців на користь королівської величности, він тим самим звеличував її.
Секретний ключ, що був у Баркілфедра, мав дві борідки, на кожному кінці; таким чином він міг одмикати помешкання в улюблених резиденціях Джосіяни, в Геркенвіль-Говзі в Лондоні і в Корлеон-Лоджі в Віндзорі. Обидва ці палаци становили
частину спадщини Кленчерлі. Герненвіль-Говз межував з Ольдґетом. Ольдґет у Лондоні був дверима, через які входили з боку Гарвіка ñ де знаходилася статуя Карла II; над його головою було намальовано янгола, а під ногами був вирізблений лев і одноріг. Східній вітер доносив у Герненвіль-Говз церковний дзвін з Сент-Марільбона. Карлеоне-Лодж' був палац флорентійського стилю з цегли та каменя, з мармуровою колонадою, збудований на палях у Віндзорі, коло дерев'яного мосту, й мав один з найрозкішніших парадних дворів у Англії.
У цьому останньому палаці, що стискався з Віндзорським палацем, Джосіяна була під боком у королеви. Та не зважаючи на цю близькість до королеви, Джосіяні подобалося там мешкати.
Вплив Баркілфедра на королеву був непомітний зовні, але він пустив глибоке коріння.
Немає нічого важчого, як вирвати погану придворну траву; вона вростає дуже глибоко й не залишає нічого зверху, за що б можна було б схопити її.
День за днем, щодалі то більше, королеві Ганні подобався Баркілфедро.
Capa Дженнінґс знаменита; Баркілфедро невідомий; його вплив залишився безвісним.
Це ім'я, Баркілфедро, не дійшло до історії. Не всі кроти потраплють до кротоловки.
Баркілфедро, колишній кандидат на церковника, потроху вчився всьому; а коли злегка торкаються всього, то в наслідок не буває нічого. Можна стати жертвою omnis res scibilis. Мати під черепом бочку Данаїд — це нещастя цілої низки вчених, що їх можна назвати неплідними. Від усього, що вивчав Баркілфедро, у нього залишилась саме така порожнеча.
Розум, як і природа, боїться порожнечі. В порожнечу природа кладе любов; розум часто кладе туди ненависть. Ненависть опановує його-
Ненависть існує для ненависти. Мистецтво для мистецтва властиве природі більше, ніж думають.
Ненавидять тому, що треба ж щось робити.
Безпричинна ненависть — страшне слово. Це визначає, що ненависть у самій собі має свою оплату.
Ведмідь живе тим, що лиже свою лапу.
Тільки не безконечно. Це лапа, і для неї треба постачати провіянт. Треба щонебудь покласти під неї.
Ненависть без розбору — солодка й задовольняє на деякий час; проте кінець-кінцем треба мати для неї предмет. Злоба, що її поширено на все творіння, виснажує сили, як і всяка насолода насамоті. Ненависть без об'єкта подібна до стрілянини без цілі. Гра стає цікавою тільки тоді, коли можна проколоти серце.
Важко ненавидіти тільки задля чести. Потрібна приправа — чоловік чи жінка, взагалі щось таке, що треба знищити.
Джосіяна зробила Баркілфедрові, несвідомо для себе, чудову й страшну послугу; вона зробила гру цікавою, подала їй ціль, розпалила ненависть, скерувала її в певному напрямку, так мисливець тішиться, коли бачить живу здобич, ловець сподівається, що потече кипляча й паруюча кров, пташник радіє з довірливости жайворонка. Джосіянабула для нього твариною, що її заміряються вбити одним духом, а та й зовсім нічого про те не знає.
Думка — це набій. Баркілфедро з першого дня націлився на Джосіяну з тими злими намірами, що він їх мав на умі. Намір і рушниця подібні один до одного. Баркілфедро робив стійку, направляючи проти герцоґині всю свою потайну злобу. Це дивує вас? А що зробив вам птах, в якого ви стріляєте? Це для того, щоб з'їсти його, — кажете ви. Баркілфедро так само.
Джосіяни неможливо було вразити в серце; місце, огорнене загадковою пітьмою, важко поранити; але її можна було вдарити в голову, тобто в гордість.
Вона думала, що тут саме вона дужа, тимчасом, як тут була її слабкість.
Баркілфедро зрозумів це.
Якби Джосіяна могла ясно подивитися в Баркілфедрову ніч, якби вона могла розпізнати те, що таїлося за цією посмішкою, то ця горда особа, така високопоставлена, напевне затремтіла б. На щастя для своїх спокійних снів, вона абсолютно не знала того, що було в цій людині.
Ще перед тим, як ударити, Баркілфедро радісно починав відчувати смак того злого діла, що він хотів його вчинити. Він ще не знав, що він зробить проти Джосіяни. Але він вирішив щось зробити. Багато значило вже те, що він наважився.
Знищити Джосіяну — це було надто великим успіхом. Він на це не сподівався. Але принизити її, умалити, засмутити, примусити почервоніти від сльоз ці горді очі — це успіх. На нього він уповав. Недурно природа зробила його упертим, працьовитим, стійким у тім, щоб мучити інших. Він добре вмів знайти хибу в золотій зброї Джосіяни і якось заставити пролитися кров цієї олімпіянки. Яка ж користь, настоюємо ми, була для нього? Користь незвичайна. Зробити зло тому, хто зробив нам добро.
Що таке заздрісник? Це є невдячний.