Надвечір другого дня він, тільки уявіть собі, раптом спокійнісінько вийняв із-за пазухи кинджал!
— Господи, володарю мій, де ви його взяли?
— Один контрабандист продав мені вчора ввечері в заїзді.
— А на якого біса він вам здався?
— Ми уникли багатьох небезпек завдяки хитрощам — твоїм хитрощам, але мені подумалося, що нам не завадить мати і справжню зброю. Бо що як твоя хитрість зрадить тебе в скрутну хвилину?
— Але ж людям нашого стану заборонено носити зброю. Що скаже який-небудь лорд чи взагалі будь-хто, помітивши в селюка кинджал?
На наше щастя, дорога саме була безлюдна. Я умовив короля викинути кинджал — це було не легше, ніж умовити дитину розлучитись із новою яскравою іграшкою, якою вона може ранити себе на смерть. Ми пішли мовчки далі, думаючи кожен про своє. Раптом король спитав:
— Як тобі відомо, що я замислив щось непотрібне або небезпечне, чому ти не застерігаєш мене, чому не кажеш заздалегідь, щоб я відмовився від свого наміру?
Запитання заскочило мене зненацька. Я не знав, як відповісти на нього, і тому врешті дав найприроднішу відповідь:
— Але ж, ваша величність, звідки мені знати, що ви замишляєте?
Король зупинився, мов укопаний, і втупився в мене здивованими очима.
— Я вважав тебе могутнішим за Мерліна, і в магії ти справді перший. Але пророцтво вище за магію. А Мерлін — пророк.
Я зрозумів, що дав маху. Треба було повертати втрачені позиції. Поміркувавши добре, я почав:
— Ваша величність, ви не зрозуміли мене. Зараз я все поясню. Є два види пророцтва. Існує дар передбачати те, що станеться незабаром, і існує дар провіщати те, що станеться через багато, багато століть. Який дар, по-вашому, могутніший?
— Ну, звісно, другий!
— Правильно. А чи наділений ним Мерлін?
— Частково. Він провістив за двадцять років наперед таємниці, пов’язані з моїм народженням і коронуванням.
— А що буде далі, він казав?
— Ні. Здається, і не намагався.
— Бо це, мабуть, межа його можливостей. Кожен пророк має свою межу. Межа деяких великих пророків — сто років.
— Таких, певно, небагато.
— Існувало двоє ще могутніших пророків, чия межа була чотири й шість століть, і один, чия межа сягала за сімсот двадцять років.
— Боже, це дивовижно!
— Але що вони проти мене? Ніщо!
— Невже? Виходить, ти можеш побачити, що буде через такий неосяжно далекий час, як…
— Сімсот років? Володарю мій, своїм соколиним зором я ясно й виразно бачу, що буде з цим світом через тринадцять з половиною століть.
Я не збрешу, коли скажу, що очі короля мало не випали з орбіт! Братик Мерлін був розбитий у пух і прах. Серед цих людей не заведено було вимагати доказів — вони вірили на слово. Нікому з них навіть на думку не спадало взяти під сумнів будь-яке твердження.
— Мені дано провіщати як далеке, так і близьке майбутнє, — провадив я далі. — Не має значення, яке саме. Але звичайно я пророкую події далекі, бо вважаю негідним себе пророкувати найближчі події. Нехай цим промишляють усілякі Мерліни — недаремно ми, справжні фахівці, звемо таких, як він, куцими пророками! Звичайно, подеколи і я розважаюся малим пророкуванням, але дуже рідко. Пригадуєте, скільки розмов було про моє ясновидіння, коли ви прибули до Святої Долини? Я тоді за дві чи три доби передбачив день і годину вашого прибуття.
— Авжеж, пригадую.
— Так от, мені було б у сто разів легше звістити подію, яка станеться не через два-три дні, а через п’ятсот років, причому я додав би в тисячу разів більше всіляких подробиць!
— Хто б міг подумати!
— Так, справжньому фахівцеві пророкувати за п’ятсот літ завжди легше, ніж за п’ятсот секунд.
— А розум, однак, підказує, що мало б бути навпаки: що близьке мало б угадуватися в п’ятсот разів легше, ніж далеке, бо близьку подію може, зрештою, передбачити й звичайна людина. Ні, що не кажи, а закон пророцтва суперечить здоровому глузду, якнайхимерніше обертаючи важке в легке, а легке у важке!
Він мав розумну голову. Селянська шапка приховати цього не могла; навіть водолазний дзвін не приховав би, що голова ця — королівська, тільки-но починала працювати в ній думка.
Тепер у мене з’явився новий клопіт. Король так жадібно хотів знати, що станеться протягом наступних тринадцяти століть, неначе збирався сам прожити їх. Відтоді я не мав перепочинку, мені доводилося пророкувати до хрипоти і посиніння. На своєму віку я наробив чимало дурниць, але найгіршу утнув зараз, назвавшись пророком. А втім, у цьому були й свої світлі сторони. Пророкові зовсім не потрібен мозок. Тобто, мозок, звісно, може йому придатись у повсякденному житті, але з погляду професійного він йому ні до чого. Пророцтво — найменш відповідальний фах у світі. Коли у вас прокидається дух пророцтва, ви берете свій розум, кладете його кудись у прохолодне місце, щоб відпочив, а тоді даєте волю язикові; язик усе зробить сам; те, що він намеле, і буде пророцтвом.
Щодня нам зустрічалися мандрівні лицарі, й кожна така зустріч викликала в короля войовничий запал. Він, безперечно, забувся б і зухвалим словом чи поглядом привернув би до себе підозріливу увагу котрогось із них, якби я щоразу не відводив його подалі від дороги. Проте і здалеку він пожирав їх очима, в яких палахкотів грізний вогонь, ніздрі його роздувались, мов у бойового коня, і я бачив, що йому страшенно кортить побитися з ними. Але на третій день приблизно опівдні мені довелося зупинитись, щоб запобігти небезпеці, про яку я подумав два дні тому, коли мене оперезали канчуком; я б залюбки обійшовся без цих запобіжних заходів — вони були мені неприємні, — якби не новий прикрий випадок: пророкуючи на ходу, тобто не думаючи ні про що, а тільки самозабутньо ляпаючи язиком, я раптом спіткнувся об корч і впав у дорожню куряву. Певно, я страшенно зблід; з переляку в мене потьмарилося в очах. Поволі підвівшись, я обережно розв’язав свій клунок. У ньому в скриньці, загорнута у вовну, лежала динамітна бомба. В мандрах така річ не зайва; в разі потреби я міг би з її допомогою сотворити якесь корисне чудо. Але, пам’ятаючи, що за спиною в мене бомба, я весь час нервував, а передавати її королю мені не хотілось. Треба було або викинути її, або придумати якийсь безпечний спосіб співіснування з нею. Я витяг її з торби, всунув до кишені, і саме в цю мить на дорозі з’явилося двоє лицарів. Король стояв, величний, мов статуя, й дивився на них, — ясна річ, знову забувшись, — і перше, ніж я встиг крикнути, щоб він одійшов, йому довелося самому відскочити мало не з-під кінських копит. Він, бачте, сподівався, що лицарі об’їдуть його. Збочать, щоб не розчавити якогось нікчемного селюка! А сам він хіба коли-небудь збочував? Таке йому ніколи й на думку не спадало: селяни та й благородні лицарі завжди поспішали звільнити йому дорогу. Лицарі навіть не глянули в його бік; і якби він не відскочив, вони роздавили б його та ще й насміялися б над ним.
Король спалахнув гнівом і з королівським запалом почав лаяти лицарів на всі заставки. Лицарі вже встигли трохи від’їхати. Вони зупинили коней і здивовано обернулися назад, мовби зважуючи, чи варто заводитись із такими покидьками, як ми. Потім повернулись у своїх сідлах і рушили до нас. Не можна було гаяти й хвилини. Я кинувся лицарям назустріч і, пробігаючи повз них, обклав їх такою дошкульною, такою образливою тринадцяти-поверховою лайкою, що проти неї королівські прокльони видалися дитячим белькотінням. Я скористався з репертуару дев’ятнадцятого століття, коли мистецтво лаятися досягло справжньої досконалості. Не доїхавши кількох кроків до короля, знавіснілі лицарі осадили коней так, що ті аж здибились, і, завернувши, помчали до мене. Я в цю мить був ярдів за сімдесят від них — видряпувався на високий валун край дороги. За тридцять ярдів від мене вони виставили свої довгі списи й нахилили голови в шоломах, оздоблених розмаяними китицями з кінського волосся. Вони наближалися до мене, мов поїзд-експрес! Підпустивши їх для певності на п’ятнадцять ярдів, я метнув бомбу, й вона вибухнула під ногами коней.
Так, то була чиста робота, шкода, що ви не бачили! Ніби вибух пароплава на Міссісіпі; добрих п’ятнадцять хвилин ми стояли під рясним дощем із мікроскопічних часточок лицарів, залізяччя й конятини. Я кажу "ми", бо король, звісно, приєднався до мене, як тільки прийшов до тями. На дорозі зяяла яма, що мала завдати клопоту на багато років усім довколишнім жителям, — я маю на увазі спроби пояснити, як вона виникла; ну, а засипати її, мабуть, буде порівняно неважко, й цієї честі удостоїться обрана меншість — селяни місцевого лорда, які за свою працю нічого не одержать.
Королю я пояснив усе сам. Яму, сказав я, викопала динамітна бомба. Правдиве пояснення не могло йому зашкодити, бо він однаково нічого не второпав. В його очах це було нове разюче чудо, а отже, і новий удар по Мерліновій репутації. Про всяк випадок я додав, що здійснити таке чудо щастить дуже рідко, бо воно потребує особливо сприятливих атмосферних умов. Інакше король вимагав би від мене, щоб я повторив це чудо, коли знову трапиться слушна нагода, а мені цього не хотілося, бо при мені більше бомб не було.
Розділ XXVIII
МУШТРУВАННЯ КОРОЛЯ
Вранці четвертого дня, коли ми пройшли вже кілька миль в досвітній прохолоді, я твердо вирішив: короля треба вимуштрувати; далі так тривати не може — треба прибрати його до рук і сумлінно вимуштрувати, бо інакше ми не зможемо ввійти до людської оселі; навіть кури зрозуміють, що він зовсім не той, за кого себе видає. Я попросив короля спинитись і сказав:
— Ваша величність, між вашим убранням та обличчям невідповідності немає, але поведінка ваша кричущо суперечить вашій зовнішності. Ця солдатська постава, ці величні манери нікуди не годяться. Ви стоїте надто рівно, дивитеся надто гордовито й сміливо. Королівські турботи не горблять спини, не згинають шиї, не туманять очей, вони не сповнюють серце сумнівами й страхом, не привчають ходити з оглядкою, боятися власної тіні. До такого привчають лише тяжкі турботи простого люду. І вам треба навчитися цього; вам треба навчитися зображати всі ті ознаки бідності, недолі, гноблення, приниження та інших численних і поширених явищ, які знелюднюють людину й перетворюють її на слухняного, покірливого раба, втіху та опору свого пана.