Так, Тештіго, він стріпує хвостом, наче то розірваний клівер у шквал. Стонадцять чортів! Хлопці, ви бачили Мобі Діка! Мобі Діка! Мобі Діка!
— Капітане, — мовив Старбак, що доти разом зі Стабом і Фласком споглядав свого командира в дедалі більшому подиві, але врешті у нього, видно, сяйнула думка, яка трохи прояснила йому всю загадку. — Капітане, я теж чував про Мобі Діка… Чи це не Мобі Дік зоставив вас без ноги?
— Хто це тобі сказав? — вигукнув капітан; а тоді, помовчавши трохи, додав: — Так, Старбак, так, дорогенькі мої, це Мобі Дік зоставив мене без щогли, це він нагородив мене оцим мертвим цурпалком, що на ньому я стою. Так, так! — зойкнув він гучно, жахливо, по-тваринному, наче поцілений у серце лось. — Так, так! Це той проклятущий кит мене знівечив, навіки зробив з мене нещасного кульгавого каліку! — Потім, знявши вгору обидві руки, він виголосив, наче страхітливу клятьбу — Так, так! І я гнатимусь за ним чи за мис Доброї Надії, чи за мис Горн, чи за норвезький Мальстрем, чи в саме пекло, але не облишу погоні. Задля цього вас і найнято, хлопці! Щоб ганятися за цим Білим Китом по всіх морях та океанах світу, аж поки він пустить угору струмінь чорної крові й вирине догори черевом! Що ви скажете на це, хлопці? Згода, так? Ви, як глянути, не боягузи.
— Так, так! — загорлали гарпунники й матроси, підбігши до схвильованого старого. — Гострімо очі на Білого Кита! Гострімо списи на Мобі Діка!
— Спасибі вам, — чи то крикнув, чи то проридав капітан. — Спасибі вам, хлопці! Стюарде! Піди принеси великий дзбан грогу. А чого це в тебе такий кислий вид, містере Старбак? Ти не хочеш полювати на Білого Кита? Тобі не стає відваги на Мобі Діка?
— Мені стане відваги на його криву щелепу чи хоч би й на щелепи самої Смерті, капітане, коли буде треба для нашого діла; але я наймався добувати китів, а не мститися за свого командира. Навіть якщо ви помститеся за себе, скільки барил лою дасть вам ваша помста, капітане? Небагато буде варта вона на нашому нентакітському ринку.
— Нентакітському ринку? Ет! Та підійди ближче, Старбак. Для тебе треба копнути трохи глибше. Хай усе на світі оцінюють на гроші, хай усю земну кулю обернуть у банк та вимостять гінеями — по три на кожен дюйм, — і тоді, дозволь тобі сказати, тут моя помста матиме більшу ціну!
— Він б’є себе в груди! — прошепотів Стаб. — До чого б це? Стугонить дуже гучно, але якось глухо, наче вони в нього порожні.
— Мститися нерозумній тварині! — вигукнув Старбак. — Це якесь божевілля! Хіба вона свідомо, умисно вас покалічила? Так гніватись на безсловесну істоту, капітане, — мені це видається блюзнірством.
— Ну, слухай далі. Ще трохи глибше копну. Все те, що бачать наші очі, хлопче, — це тільки паперова машкара. Але в усьому, що б не сподіялося — в усякій справжній, безперечній події,— з-під цієї тупої, безглуздої машкари прозирає щось невідоме, але розумне. Коли хочеш завдати удару — бий не по тій машкарі, а крізь неї! Як може в’язень дістатись на волю, коли не проломить муру? От для мене Білий Кит і є тим муром, що загородив від мене світ. Іншим разом я думаю, що поза тим муром немає більше нічого. Але і його з мене досить. Це величезний гніт для мене, я бачу в ньому жорстоку силу, і ту силу живить і зміцнює незбагненна злість. Ось це незбагненне я й ненавиджу насамперед, і чи це сам Білий Кит, а чи він тільки знаряддя тієї сили, байдуже: я виллю свою ненависть на нього. І не кажи мені про блюзнірство, хлопче: я й самому сонцю дав би відкоша, якби воно зневажило мене. Бо якби сонце могло це зробити, то й я зміг би дати йому відсіч, і так воно й справедливо, бо над усіма створіннями в природі панує дух змагання. Та навіть не той дух керує мною, хлопче. Хто є наді мною? Правда не визнає меж. Не дивись на мене! Безтямний погляд тупака ще нестерпніший, ніж уп’яті в тебе очі нелюда! О, о, ти червонієш і бліднеш! Моє завзяття розпалило в тобі гнівний жар! Та слухай, Старбак: на сказане зопалу не можна зважати. Є такі люди, що запальні слова з їхніх вуст — невелика образа. Я зовсім не хотів тебе розсердити. Забудь! Он поглянь на оті варварські пики, поцятковані засмагою — на оті живі, трепетні картини, намальовані сонцем. Ці поганські леопарди ні на що не зважають, нікому не моляться, а живуть, почувають, — і не шукають, не допитуються, чого в їхніх жилах кров така гаряча. Поглянь на нашу команду, брате, на нашу команду! Хіба вона не вся заодно з Ахавом у цьому ділі? Глянь на Стаба: він сміється! А он той чілієць? Аж прискає, як згадає про Білого Кита. Ти не встоїш один серед цієї бурі, Старбак — один, наче тонке деревце! Та й нащо? Зваж сам. Допоможеш уполювати одного кита; чи для Старбака це таке велике диво? Це ж один кит, і більше нічого. То невже найкращий китобій на весь Нентакіт пастиме задніх, коли он кожен матрос уже хапається за брусок — гострити списа? А, бентежишся, бачу! Хвиля й тебе підхопила!.. Ну, кажи, кажи! А, а, мовчиш, та й мовчанка твоя промовляє за тебе. (Вбік). Вдихнув, вдихнув те, що я видихнув зі своїх роздутих ніздрів. Старбак уже мій, тепер він не зможе опиратись мені, бо то був би вже бунт.
— Господи, помилуй мене — і всіх нас! — прошепотів Старбак.
Проте Ахав, зраділий, що помічник своїм завороженим мовчанням ніби висловлює згоду, не дочув ні того пророчого шепоту, ані тихого сміху звідкись із трюму; не дочув він і віщого завивання вітру в снастях, і глухого лопотіння вітрил, коли їхні гордо випнуті груди на мить опали. Бо Старбакові похнюплені очі знову спалахнули впертістю, властивою життю, і підземний сміх завмер, і вітер знову повіяв, надувши вітрила, і судно, гойдаючись, попливло далі. Ох, попередження й остороги! Чому ви не зостаєтеся з нами, а зразу й відлітаєте? Та ви ж і не остерігаєте, а тільки віщуєте майбутнє, о тіні! І навіть не віщуєте, а тільки стверджуєте те, що вже діється в нас у душі. Бо зовнішні сили цього світу тільки трохи стримують нас, а невпинно штовхають нас уперед найглибші внутрішні необхідності нашого життя.
— Дзбан! Дзбан! — загукав Ахав.
Взявши зі стюардових рук налитий по вінця олов’яний дзбан, він обернувся до гарпунників і наказав їм оголити свою зброю. Потім вишикував їх перед собою біля кабестана, з гарпунами в руках, а троє його помічників стали поруч нього зі списами, і решта команди обступила всіх їх колом. Ахав якусь хвилину постояв, допитливо обводячи поглядом усіх своїх підлеглих, і очі, що дивились йому назустріч, горіли несамовитим вогнем, як налиті кров’ю очі койотів у прерії, що дивляться на їхнього ватажка, коли він кличе їх у погоню за бізоном… Гай-гай!.. Лиш на те, щоб ускочити в пастку, наставлену індіанцями.
— Ковтни і передай далі! — вигукнув Ахав і простяг важкий повний дзбан найближчому з матросів. — Зразу хай п’є команда. По колу, по колу! Швидко сьорбайте, та помалу ковтайте, хлопці! Бо воно пекуче, як смола в пеклі. Так, так! Бач, як славно питво кружляє! Воно вкручується в вас, угризається, роздвоюється, наче гадючий язичок, і вже визирає вам з очей. Добре, добре, вже й дно світить. У той бік пішов дзбан, з цього божу вернувся. Давайте його сюди — він уже порожній. Люди, ви наче ті літа: повна чаша життя влилась у вас і щезла без сліду! Стюарде, налий ще! А тепер слухайте, молодці. Я зібрав вас усіх круг цього кабестана: і ви, помічники, стоїте поруч мене зі своїми списами, і ви, гарпунники, переді мною зі своїми гарпунами, і ви, браві мої матроси, обступили мене, і тепер я можу ніби відродити давній звичай моїх предків-китобоїв. Зараз ви побачите, що… Ого, хлопче, ти вже й вернувся? Одна нога там, друга тут? А чого ж дзбан не по вінця повний? Бо ти трусишся, як осика! Іди геть зі своїми дрижаками! Підступіть ближче, помічники! Схрестіть свої списи. Славно, славно! Дайте-но я візьмуся за саму вісь.
І, простягши руку, він ухопив нею всі три наставлені поземно списи там, де вони перехрещувалися; тоді раптом сильно шарпнув їх, переводячи пильний погляд із Старбака на Стаба, а зі Стаба на Фласка. Здавалось, він якоюсь невідомою внутрішньою волею хоче перегнати в них той вогнистий запал, що нагромадився в лейденській банці його власного магнетичного єства. Троє помічників аж знітились під його владним, упертим, незбагненним поглядом. Стаб і Фласк відвели очі, чесний Старбак опустив їх.
— Марно! — вигукнув Ахав. — Та, може, так воно й краще. Бо коли б ви всі троє хоч раз прийняли в себе повний заряд моєї електричної сили, то в мені вона, мабуть, вичерпалась би. А може, ви впали б неживі. А може, вона вам і не потрібна. Схиліть списи! А тепер, помічники, я титулую вас підчашими при оцих трьох моїх поганських родичах, при трьох вельможних панах і рицарях — моїх відважних гарпунниках. Ви, помічники, гордуєте такою роллю? А хіба сам папа римський не обмиває ніг жебракам, користуючись своєю тіарою замість глека? О любі мої кардинали! З власної ласкавої волі ви погодитесь на це. Я не наказую вам, ви самі цього прагнете. Перетніть шнурки, гарпунники, і зніміть залізка з держалн!
Троє гарпунників мовчки виконали наказ і тепер стояли перед ним, тримаючи вістрям догори трифутові залізка гарпунів.
— Та глядіть не заколіть мене! Переверніть їх; переверніть униз вістрям; чи ви не знаєте, з котрого кінця келих? Отак, отак, а тепер ви, підчаші, підійдіть. Візьміть залізка й тримайте, поки я наливатиму!
І він, повільно ступаючи від помічника до помічника, по вінця наповнив розтруби гарпунів вогненною рідиною з дзбана.
— А тепер станьте одні навпроти одних, ви троє й ви троє. Вручайте їм ці грізні чаші! А ви прийміть їх! Бо ви тепер поєднані нерозривними узами. Гей! Старбак, все зроблено? Он сонце вже опускається, щоб освятити ці узи. Пийте, гарпунники! Випийте і заприсягніться, ви, що стоятимете на смертоносному носі вельбота. Покляніться: "Смерть Мобі Дікові! Хай спостигне нас кара божа, якщо ми не скараємо Мобі Діка смертю!"
Гарпунники підняли довгі, зазубрені сталеві келихи і під запальні вигуки та прокльони Білому Китові всі разом вихилили їх одним духом, аж забулькотало. Старбак поблід, здригнувсь і відвернувся. Ще раз, уже востаннє, знову наповнений дзбан пішов кружляти між розшалілою командою; врешті Ахав махнув їм вільною рукою, і вони розійшлись, а сам капітан вернувся до своєї каюти.
37
ЗАХІД СОНЦЯ
(Каюта; Ахав сидить у самоті біля кормових ілюмінаторів і дивиться на море)
"Куди б я не плив, за мною лишається білий збурений слід, бліді води й ще блідіші лиця.