А Лантенак знає, що робить.
— Але ж Лантенак твій родич.
— Франція мені рідніша.
— Лантенак старий.
— Лантенак чужинець. Лантенак не має віку. Лантенак кличе англійців, ладен віддати їм Францію. Лантенак — ворог батьківщини. Поєдинок між ним і мною може закінчитися або його смертю, або моєю.
— Говен, запам’ятай ці свої слова.
— Що сказано, то сказано.
Настало мовчання, обидва перезирнулися.
Говен продовжував:
— Це буде кривава дата в історії — дев’яносто третій рік, який ми переживаємо.
— Стережись! — скрикнув Сімурден. — Бувають страшні обов’язки. Не обвинувачуй того, на чому немає вини. Відколи це хвороба стала провиною лікаря? Так, цей великий рік позначений безжальністю. Чому? Бо це рік великої революції. Цей рік, який ми переживаємо, втілює в собі революцію. Революція має лютого ворога, старий світ, і вона не має жалю до нього, як хірург не має жалю до свого ворога — гангрени. Революція знищує королівську владу в особі короля, аристократію — в особі дворянина, деспотизм — в особі військового, марновірство — в особі священика, варварство — в особі судді, одно слово, всяку тиранію в особі кожного тирана. Операція страшна, але революція робить її твердою рукою. Щождо кількості здорового тіла, якою вона жертвує, то спитай Бургава[117], що він про це думає. Хіба можна вирізати пухлину без втрати крові? Хіба можна погасити пожежу так, щоб нічого не згоріло? Ця страшна необхідність є умовою успіху. Хірург схожий на різника, цілитель може здаватись катом. Революція вся віддається своїй фатальній справі. Вона калічить, але врятовує. Як! Ви вимагаєте від неї милості до отрути! Ви хочете, щоб вона була ласкава до тих, хто несе отруту! Вона вас не послухає. Вона тримає минуле в руках і докінчить його. На тілі цивілізації вона зробить глибокий розтин і оздоровить людський рід. Вам боляче? Безперечно. Скільки часу це триватиме? Скільки треба на операцію. Потім ви житимете. Революція ампутує старий світ, а при ампутації тече кров, тому тече вона і цього, дев’яносто третього року.
— Але хірург спокійний, — сказав Говен, — а люди, яких я бачу, лютують.
— Революція, — відповів Сімурден, — потребує сильних і безжалісних людей. Вона відштовхує руки, які тремтять. Вона покладається тільки на невблаганних. Дантон страшний, Робесп’єр несхибний, Сен-Жюст непохитний, Марат непримиримий. Затям, Говен, — ці імена нам необхідні. Вони варті для нас цілих армій: вони кидають у жах Європу.
— А можливо, й майбутнє, — сказав Говен. Помовчавши, він продовжував: — Зрештою, ви помиляєтесь, учителю, я нікого не обвинувачую. По-моєму, на революцію треба дивитися як на безвідповідальну. Ніхто не винен, і винні всі. Людовік XVI — це баран, кинений між левів. Він хоче втекти, урятуватися, намагається захиститися. Він укусив би, якби міг. Але не кожен лев, хто хоче. Його безсилість визнають за злочин. Цей баран у гніві показує зуби. "Зрадник!" кажуть леви. І з’їдають його. А зробивши це, починають битися між собою.
— Баран — тварина.
— А леви хто?
Це запитання змусило Сімурдена замислитися. Він підвів голову і сказав:
— Ці леви — громадська совість. Ці леви — ідеї. Ці леви — принципи.
— Вони запровадили терор.
— Буде день, коли революція стане виправданням терору.
— Я боюсь, щоб терор не став ганьбою революції.
І Говен продовжував:
— Свобода, рівність, братерство — це догмати миру і гармонії. Нащо ж надавати їм страшного вигляду? Чого ми хочемо? Підкорити народи ідеї всесвітньої республіки. То не будемо ж наганяти на них страх. Нащо тут залякування? Як птахів, так і людей не привабиш страховищем. Добро не досягається злом. Трони не перекидають для того, щоб натомість ставити ешафоти. Смерть королям, і хай живуть народи! Збиваймо корони, але пощадімо голови. Революція — це згода, а не страх. Жорстокі люди — погані слуги гуманних ідей. Помилування для мене найкраще слово в людській мові. Проливати чужу кров я можу тільки рискуючи своєю. Зрештою, я вмію тільки битися, я тільки солдат. Але коли не можна прощати, то не варто перемагати. Будьмо в бою ворогами своїх ворогів, а після перемоги їх братами.
— Стережись, Говен! — промовив Сімурден утретє. — Говен, ти для мене більше ніж син. Стережись!
І він додав задумливо:
— В такі часи, як теперішній, жалість може бути однією з форм зради.
Слухаючи розмову цих двох людей, можна було подумати, що чуєш змагання меча з сокирою.
VIII. DOLOROSA[118]
Тимчасом мати шукала своїх дітей.
Вона йшла куди очі дивляться. Чим жила ця жінка? Це неможливо розказати. Вона не знала цього й сама, йшла вдень і вночі. Просила милостиню, їла траву, спала просто неба на землі, в кущах, під зорями, іноді під дощем і вітром.
Вона блукала з села до села, з хутора в хутір, всюди розпитуючи. Спинялася біля порогів. Її одяг перетворився в лахміття. Іноді її впускали, іноді проганяли. Коли не впускали, вона йшла в ліс.
Вона не знала краю, не знала нічого, крім свого села Сікуаньяр та парафії Азе. Вона не мала певного напряму, кружляла, часом ішла там, де вже проходила раніше. Дарма витрачала свою силу. Блукала то по шосе, то вздовж колій, прокладених повозками, то стежками в лісовій гущавині. У цьому блуканні її вбогий одяг остаточно пошарпався. Спочатку вона йшла в черевиках, потім ступала боса скривавленими ногами.
Ішла вона через поля боїв, під пострілами, нічого не чуючи, нічого не бачачи, нічого не уникаючи, тільки шукаючи своїх дітей. В усій країні був бунт, не було більше ні жандармів, ні мерів, ні будь-якої іншої влади. Вона мала справу тільки з прохожими.
І зверталася до них. Питала:
— Ви не бачили часом трьох малих дітей?
Прохожі підводили голову.
— Двох хлопчиків і одну дівчинку, — говорила вона.
І продовжувала:
— Рене-Жана, Гро-Алена і Жоржетту? Не бачили?
І казала далі:
— Старшенькому чотири роки з половиною, маленькій — рік і вісім місяців.
І додавала:
— Ви не знаєте, де вони? Їх забрали в мене.
На неї тільки дивилися.
Бачачи, що її не розуміють, вона казала:
— Це мої діти. Тому я й питаю.
Люди, не відповідаючи, йшли своєю дорогою. Тоді вона спинялася і мовчки роздирала собі груди нігтями.
Проте одного разу якийсь селянин уважно вислухав її. Добрий чоловік замислився.
— Стривайте, — сказав він. — Троє дітей?
— Так.
— Двоє хлопчиків?
— І дівчинка.
— І це їх ви шукаєте?
— Так.
— Я чув, казали люди, що один сеньйор узяв трьох малих дітей і що вони в нього.
— Де цей чоловік? — скрикнула вона. — Де мої діти?
Селянин відповів:
— Ідіть у Тург.
— І там я знайду своїх дітей?
— Можливо, що й знайдете.
— Як ви сказали?..
— Тург.
— Що це таке — Тург?
— Це таке місце.
— Село? Замок? Хутір?
— Я там ніколи не був і не знаю.
— Це далеко?
— Не близько.
— У який бік?
— У бік Фужера.
— Як туди пройти?
— Ви біля Вантарта, — сказав селянин. — Лишіть Ерне ліворуч, а Коксель праворуч, ідіть через Лоршан і вийдете на Леру.
І селянин показав рукою па захід.
— Увесь час у той бік, де заходить сонце.
Не встиг селянин опустити руку, як вона вже пішла. Селянин крикнув їй услід:
— Але будьте обережні. Там іде бій.
Вона не обернулась, щоб відповісти йому, і простувала вперед.
IX. ПРОВІНЦІАЛЬНА БАСТІЛІЯ
1. Тург
Ще років із сорок тому, коли якийсь мандрівник входив у Фужерський ліс з боку Леньєле, а виходив з боку Паріньє, то на узліссі цієї глибокої гущавини його вражало зловісне видовище: перед ним раптом виростав Тург.
Не живий Тург, а Тург мертвий: напіврозвалений, із зяючими провалами та пробоїнами у стінах. Руїни будівлі — все одно що привид людини. Важко уявити похмуріше видіння, як Тург. Перед очима виникала висока кругла башта, що самотньо стояла край лісу, немов замишляючи злочинство. Ця башта на стрімкій скелі мала вигляд майже римської, така вона була правильна й міцна і так у цьому громадищі ідея могутності зливалася з ідеєю падіння. Та вона й була все одно що римська, бо була романська. Її почали будувати в дев’ятому столітті, а закінчили в дванадцятому, після третього хрестового походу. Форма віконних просвітів свідчила про її вік. Підійшовши ближче і вибравшись по схилу, прохожий натрапляв на пролом у стіні. Коли він зважувався пройти крізь цей пролом усередину, то опинявся немов у кам’яній трубі, поставленій на землю широким кінцем. Від гори до низу жодної перетинки. Ні даху, ні стелі, ні підлоги, тільки уламки склепінь та печей, тільки амбразури та бійниці, гранітні кронштейни та кілька поперечних балок, що позначали колишній поділ на поверхи. На балконах пташиний послід. Стіни колосальної товщини — п’ятнадцять футів у основі і дванадцять угорі. Подекуди розколини й діри, що були колись дверима, крізь які видно рештки темних сходів, пороблених у товстій стіні. Прохожий, що потрапляв сюди ввечері, чув крики сичів, сов, нічних чапель та писк кажанів і бачив під ногами колючий терен, каміння, різних плазунів, а над його головою, крізь чорний круг угорі башти, що здавався пащею величезного колодязя, світили зорі.
У місцевому переказі говорилося, що в верхніх поверхах цієї башти були потайні двері, такі, як у гробницях іудейських царів, тобто з одного великого каменя, що повертався навколо осі, відкриваючи і закриваючи прохід. Цю архітектурну моду учасники хрестових походів принесли з Сходу разом із стрілчастими склепіннями. Коли такі двері зачинені, то їх неможливо знайти, так вони зливаються з рештою каменів муру. Такі двері ще й тепер можна побачити в таємничих селищах Анті-Лівана[119], які вціліли від землетрусу, що за царювання Тіберія зруйнував дванадцять міст.
2. Пролом
Пролом, кріз який можна було пройти всередину башти, виник від вибуху міни. На думку знавців цієї справи, міна, що зробила такий пролом, була підкладена дуже вміло. Розміри порохової камери цілком відповідали міцності стіни, яку треба було зруйнувати. В цій камері містилося, мабуть, щонайменше два центнери пороху. До неї вів звивистий канал, практичніший за прямий. Вибух відкрив запальну трубку, що була діаметром з куряче яйце. Цей вибух зробив у мурі глибокий пролом, крізь який могли увійти в башту нападаючі. Башта, очевидно, витримувала в різні часи чимало нападів, бо вся була покопирсана різноманітними ядрами, і ці ядра були різних епох. Кожного типу снаряд лишає відмінний слід, і на мурах башти лишилися шрами і від кам’яних ядер XIV століття, і від чавунних XVIII століття.
Крізь пролом можна було пройти в ту частину башти, де був найнижчий її поверх.