Це затоплений лабіринт. Там, на глибині, важко доступній і для водолазів, — печери, лігва, підземелля, перехрестя темних вулиць. Там кишать огидні тварюки. Вони пожирають одна одну. Краби їдять рибу і самі стають чиєюсь їжею. У темряві снують страхітливі живі істоти, не створені для людського ока. Неясні обриси пащ, вусиків, щупальців, плавників, пір'їн, роззявлених щелеп, луски, кігтів, клешнів ковзають, хилитаються, розбухають, розчиняються і щезають у похмурій прозорості. Жителі морських глибин шугають страхітливими роями, творячи те, що їм призначено. Там справжній вулій страховищ.
Там панує потворність, доведена до досконалості. Уявіть собі, якщо можете, рухливе кишло голотурій.
Заглянути в морські надра — це значить заглянути в уявлення невідомого. Це значить побачити море у всій його страхітливості. Морське бездоння подібне до ночі. Там також спить, принаймні вдає, що спить, сумління світобудови. Там у цілковитій безпеці здійснюються злочинства тих, які ні перед ким не несуть відповідальності.
Там у жахливій незворушності чорнові творіння природи, майже привиди, поріддя пекла чинять у пітьмі свої страшні справи.
Років сорок тому дві скелі незвичайної форми здалеку попереджали океанських мандрівників про Дуврський риф. То були два прямовисні стрімчаки; вони майже торкались один одного своїми гострими, вигнутими вершинами. Вони стирчали з води, як два бивні затонулого слона. Тільки це були бивні висотою з добру вежу, а слон мав бути завбільшки з гору. Ці дві природні вежі невідомого міста страховищ розділялися вузькою протокою, де лютували хвилі. Звивиста протока гнула на своєму шляху всілякі колінця і скидалася на кривулясту вуличку між двома стінами. Спарені скелі називали подружжям Дуврів. Один Дувр називався Великим, другий — Малим. Один був заввишки шістдесят футів, другий — сорок. Безперервне биття хвиль врешті призвело до того, що підмурівок цих веж виявився начеб підпиляним і сильний шквал під час рівнодення 26 жовтня 1859 року перекинув одну з них у море. Та, що вціліла, менша з них, вивітрилась і залишилася без вершини.
Найдивовижніший стрімчак Дуврської групи скель називається "Людиною". Він існує й досі. В минулому столітті вибалки, заблукавши в морі й прибившись до нього, знайшли на його вершині людський труп. Біля тіла покійного валялася ціла купа випорожнених черепашок. Людина з корабля, який розбився об ці скелі, знайшла тут пристановище. Якийсь час вона тут жила, живлячись молюсками, поки не вмерла. Ось чому скеля має назву "Людина".
Пустизна цих вод — моторошна. Шум — і німота. Те, що тут діється, чуже роду людському. Зміст його нам невідомий. Одвічними пустельниками стоять Дуврські скелі. А довкола, де тільки кинеш оком, безкрає шумування хвиль.
II
Неждано-негадано — пляшка коньяку
У п'ятницю вранці, на другий день після відплиття "Тамоліпаса", Дюранда вирушила на Гернсей. Вона покинула Сен-Мало о дев'ятій годині.
Погода стояла ясна, туману не було; виходило на те, що старий капітан Жертре-Габуро нехотя збрехав.
Зайнятість сьєра Клюбена іншими справами рішуче вплинула на те, що він мало не випустив з уваги вантаж для пароплава. На борт було прийнято лише кілька тюків паризької галантереї для "модних" крамниць порту Сен-П'єр і три ящики для Гернсейської лікарні — один з господарським милом, другий з пачками свічок, а третій з французьким ременем на підошви та кордовським ременем найвищої якості. Дюранда везла назад ящик колотого цукру і три ящики квіткового чаю — їх не пропустила французька митниця. Сьєр Клюбен взяв на борт іще кілька биків. Їх досить недбало вантажили в трюми.
На пароплаві було шість пасажирів: один гернссець, два малоенські гуртоправи, "турист" (уже в той час входило в моду це слово), парижанин з дрібних буржуа, очевидно, комівояжер, і американець-місіонер.
Залога Дюранди, не рахуючи Клюбена, складалася з семи чоловік: стерничого, матроса-вугляра, матроса-теслі, кухаря, який в разі потреби виконував корабельну службу, двох кочегарів і юнги. Один із кочегарів був водночас і механіком. Кочегар-машиніст, дуже хоробрий і кмітливий голландський негр, який утік із цукрової плантації на річці Сурінаме, називався Енбранкамом. Негр Енбранкам знав машину і чудово нею керував. Цей чорношкірий біля печі, на думку обивателів, надавав Дюранді ще більш чортівського вигляду.
Стерничий, уродженець Джерсею і нащадок виходців з Котанте, називався Тангруйлем. Тангруйль походив з най-чистокровнішої аристократії.
Найчистокровнішої в буквальному розумінні слова. Ла-Маншські острови, так само, як Англія, — країна ієрархічна. Там ще й тепер е касти. У кожної касти свої уявлення, якими вони відгороджуються від інших людей. Кастові передсуди — скрізь однакові, в Індії вони такі самі, як у Німеччині. Знатність роду завойовується мечем і втрачається в праці. Вона зберігається в неробстві. Нічого по робити — значить жити шляхетно; того, хто не працює, вшановують почестями. Ремесло призводить до падіння. Колись у Франції винятком із цього правила були тільки фабриканти скла; у випорожненні пляшок частково полягає слава знаті, тому й виробництво пляшок не вважалося безчестям. На Ла-Маншському архіпелазі так само, як і у Великобританії, хто хоче бути дворянином, повинен бути багатієм. Робітник не може бути джентльменом. А якщо і був колись, то перестане ним бути. Матрос, який походить від рицарів, що мали власний прапор, — тільки матрос. Років із тридцять тому на Оріньї прямий нащадок роду Горж, який мав би законне право на володіння маєтком Горж, якби воно не було конфісковане Філіппом-Августом, босоніж збирав на морському березі водорості. Один із Картре був візником на Серку. Мадемуазель де Велль, правнучка бальї Велля, першого судді на Гернсеї, була служницею в автора цих рядків. На Джерсеї живе продавець сукна, а на Гернсеї — чоботар, на прізвище Грюші, які називають себе Груші і твердять, що доводяться двоюрідними братами ватерлооського маршала. У стародавніх церковних актах Кутанської єпархії є записи про дворянський рід Тангровілів, безперечно, споріднений з Тарканвілями, що на нижній Сені, тобто Монморансі. У XVI столітті Іоанн де Ерудвіль, зброєносець сіра де Тангровіля, носив за ним "його лати та інші обладунки". У травні 1371 року в Понторсоні на огляді, вчиненому Бертраном Дюгескленом, "пан Тангровіль виконував обов'язки молодшого рицаря". На Нормандських островах зубожілу людину зразу ж виводять із знаті. Для цього досить викривити вимову прізвища. Був Тангровіль, а став Тангруйль — от і все.
Саме таке трапилось зі стерничим Дюранди.
У порту Сен-П'єр, на площі Бордаж, живе торговець за-лізомоскательними виробами на прізвище Енгруйль; насправді ж він, певно, Енгровіль. За Людовіка Товстого Енгровілі володіли трьома парафіями в окрузі валонського податного суду. Певен абат Триган скомпонував Історію нормандської церкви. Літописець Триган був священиком у маєтності Диговіль. Якби сеньйор Диговільський зубожів, то його стали б називати Дигуйлем.
Тангруйль, цей імовірний Танкарвіль і, можливо, навіть Монморансі, був наділений старовинною якістю дворянина, яка для стерничого була суттєвим ґанджем, — він любив випивати.
Сьєр Клюбен наполегливо відмовлявся його прогнати. Він поручився за нього перед месом Летьєрі.
Стерничий Тангруйль ніколи не покидав Дюранди й навіть спав на пароплаві. Коли напередодні від'їзду сьєр Клюбен досить пізно ввечері відвідав судно, Тангруйль уже хропів на своєму висячому тапчані.
Вночі Тангруйль проснувся. Така вже була у нього щоденна звичка. У кожного п'янички, який не володіє собою, є свій тайничок. Був він і в Тангруйля. Він називав його "камбузом". Секретний "камбуз" Тангруйля був у нижній частині трюму. Він влаштував його там тому, що навіть думка про його місцезнаходження могла б видатись неймовірною. Він був певен, що, крім нього, про криївку не знає ніхто. Як і всякий поборник тверезості, сьєр Клюбен був людиною суворого норову. Трошечки рому і джину — все, що можна було приховати від пильного капітана, — зберігається в потаємній місцині трюму, на дні лотбака, і майже щоночі стерничий влаштовував любовні побачення зі своєю криївкою. Нагляд був невсипущий, оргії жалюгідні, нічні бенкети Тангруйля звичайно обмежувалися двома-трьома ковтками похапцем. Траплялося й так, що криївка була порожньою. Тієї ж ночі Тангруйль несподівано здибав там пляшку коньяку. Його радості не було меж, та не менше було й здивування. З якого неба впала ця пляшка? Він не міг пригадати собі, коли і як він приніс її на пароплав. Він зразу ж вижлуктив усю пляшку. До певної міри з обережності: боявся, щоб хтось не побачив у нього спиртне і не забрав. Порожню пляшку він шпурнув у море. Другого дня, коли Тангруйль став до стерна, він злегка похитувався. Та керував він пароплавом майже так само, як завжди.
Щодо капітана Клюбена, то, як відомо, того вечора він повернувся спати в "Готель Жана".
Клюбен завжди носив під сорочкою шкіряний подорожній пояс, в якому він про всяк випадок тримав гіней з двадцять. Знімав його тільки вночі. З внутрішнього боку пояса на грубій шкірі густою літографською фарбою, яка не боїться води, власною рукою було виведено: "Сьєр Клюбен".
Перед від'їздом, підвівшись після сну, Клюбен сунув у пояс залізну скриньку з сімдесятьма п'ятьма тисячами франків банкнотами, потім, як звикле, затягнув і застібнув його.
III
Перервана розмова
Відпливали весело. Ледве встигнувши порозкладати саквояжі і валізи на лави і під лави, пасажири взялися оглядати пароплав — це робиться неодмінно кожного разу і настільки увійшло в звичку подорожніх, що стало ніби обов'язковим. Двоє з пасажирів, турист і парижанин, ніколи не бачили пароплава, і піна, збита першим же поворотом коліс, викликала щиросерде захоплення. Потім вони стали захоплюватися димом із труби. Деталь за деталлю, гвинтик за гвинтиком, вони оглянули все корабельне спорядження на палубі і в мідельдеці: товсті, чавунні кільця, залізні гаки, скоби, болти, так точно підігнані, що вони здаються величезними іграшками — залізними іграшками, які буря позолотила іржею. На палубі пасажири постояли і біля невеличкої сигнальної гармати, примкнутої на ланцюгу.