Він не ідіот і не бездушна людина. Скажи мені, що ти думаєш про нього, виходячи з твоєї системи Галля. Сьогодні вночі я бачив, як він скручував свій золочений посуд, наче віск, і зараз на його обличчі відбиваються глибокі почуття. Життя старого мені здається таємничим, його варто вивчити. Не смійся, Б’яншоне, я не жартую.
– Ця людина – медичний казус, – сказав Б’яншон, – я не заперечую. І коли він схоче, я можу його анатомувати.
– Ні, ти помацай йому голову.
– Еге! А що, як дурість у нього заразлива!
Другого дня Растіньяк одягся дуже елегантно і годині о третій подався до графині де Ресто; дорогою він поринув у ті безрозсудно-легковажні сподівання, які так прикрашають і хвилюють життя юнаків: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, їм скрізь ввижається успіх; вони поетизують своє життя лише грою власної уяви, а коли їхні плани, побудовані тільки на нестримних бажаннях, зазнають краху, то страждають і почувають себе нещасними. Якби вони не були такі наївні й боязкі, суспільне життя було б неможливе. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забруднитися, і думав про те, що саме скаже графині де Ресто, добирав слова, вигадував репліки уявлюваної розмови, готував дотепні вислови, фрази в дусі Талейрана, малював собі обставини, що сприятимуть його освідченню, на якому він грунтував своє майбутнє. Тим часом бідолашний студент ступив у калюжу і був змушений зайти в Па-ле-Рояль почистити чоботи й штани.
"Якби я був багатий, – думав він, розмінюючи сто су, взяті про всяк випадок, – то їхав би в кареті й міг би вільно віддатися думкам".
Нарешті він прийшов на Гельдерську вулицю і спитав графиню де Ресто. З холодною люттю людини, впевненої у майбутніх перемогах, він зустрів зневажливі погляди слуг, які бачили, що він пішки йшов дворами, і не чули торохтіння карети біля брами. Ці погляди були для нього тим дошкульніші, що він відчув свою мізерність ще в дворі, де бив копитами гарний кінь у розкішній збруї, запряжений в один із тих елегантних кабріолетів, які свідчать про пишне й марнотратне життя, про звичку заживати всіх паризьких утіх. Він сам собі зіпсував настрій. Висунуті в його мозку шухлядки, де він гадав знайти стільки дотепів, позасувались: він подурнішав. Чекаючи на відповідь графині, коли лакей пішов сповістити про його прихід, Ежен став перед вікном передпокою і, спершися ліктем на засувку, машинально дивився на подвір’я. Час тягнувся страшенно повільно, і Ежен уже пішов би, якби не ота південна впертість, що, прямуючи навпростець, творить чудеса.
– Добродію, – звернувся до нього камердинер, – пані в своєму будуарі і дуже зайняті. Вони мені не відповіли, проте, якщо бажаєте, можете пройти до вітальні, там уже є гість.
Дивуючись страшній могутності челяді, спроможної одним словом засудити своїх панів, Растіньяк сміливо відчинив двері, якими вийшов камердинер, очевидно намагаючись довести нахабним слугам, що він обізнаний з домом, але несподівано влетів у кімнату, де стояли буфети, лампи, прилад для нагрівання купальних простирал; двері з цієї кімнати вели в темний коридор і на внутрішні сходи. Почувши приглушений сміх з передпокою, Ежен остаточно розгубився.
– Пане, до вітальні сюди, – сказав лакей з удаваною повагою, яка здається гіршою за глум.
Ежен так хапливо повернувся, що спіткнувся об ванну, але, на щастя, встиг притримати капелюха, що мало не впав у воду. В цю хвилину в глибині довгого коридору, освітленого маленькою лампою, відчинилися двері, і Растіньяк раптом почув голоси графині де Ресто й батька Горіо, а потім звук поцілунку. Ежен вернувся до їдальні, пройшов через неї слідом за лакеєм і, опинившись у першій залі, став біля вікна – звідси було видно двір. Він хотів глянути на цього батька Горіо, упевнитись, чи це був справжній батько Горіо. Серце в нього калатало, він пригадував жахливі підозріння, які висловлював Вотрен. Лакей ждав його біля дверей вітальні, коли раптом звідти вийшов елегантний молодик і нетерпляче сказав:
– Я йду, Морісе. Скажіть графині, що я чекав на неї більше ніж півгодини.
– Цей нахаба, що, мабуть, користувався тут особливими правами, заспівав якусь італійську пісеньку, підійшов до вікна, біля якого стояв Ежен, – певно щоб подивитись на студента, а заразом і глянути на подвір’я.
– Може, пан граф будуть ласкаві зачекати ще хвилинку? Пані скінчили свої справи, – сказав Моріс, повертаючись у передпокій.
В цю хвилину батько Горіо, вийшовши з чорного ходу, з’явився на подвір’ї біля воріт. Старий розправив парасольку і хотів був її розкрити, не помітивши, що брама відчинилася, пропускаючи тильбюрі, яким правив молодик із орденом на грудях. Горіо ледве встиг відскочити, щоб його не задавили. Кінь злякався парасольки, рвонувся вбік і підлетів до ґанку. Молодик розгнівано повернув голову, глянув на батька Горіо і, перш ніж той вийшов, вклонився йому; цей поклін виражав повагу, яку змушені виявляти лихвареві, що буває потрібен, або нав’язану обставинами пошану до людини з заплямованою репутацією, якої потім соромляться. Батько Горіо добродушно відповів легким дружнім поклоном. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Захопившись своїми спостереженнями, Ежен не помітив, що він у вітальні не сам, і раптом почув голос графині.
– Ах, Максиме, ви уже йдете? – мовила вона тоном докору й легкої образи.
Графиня не помітила появи тильбюрі. Растіньяк круто обернувся і побачив графиню: вона була в кокетливому пеньюарі з білого кашеміру, оздобленому рожевими бантами, зачесана недбало, як усі паризькі дами вранці; від неї пахло парфумами – мабуть, графиня щойно прийняла ванну. В її красі відчувалася солодка млість; очі її були вогкі. Погляд юнака бачить усе: його душа вбирає в себе сяйво жінки, як рослина вдихає з повітря потрібні для життя речовини. Ежен відчув ніжну свіжість рук цієї жінки, не торкаючись їх. Він бачив крізь кашемір рожевий відтінок грудей, прикритих пеньюаром, що часом трошки розкривався. Графині не потрібен був корсет, її гнучку талію охоплював тільки поясок; шия манила до кохання, а ніжки, взуті в легенькі пантофельки, чарували красою. Аж тоді, коли Максим узяв її руку, щоб поцілувати, Ежен помітив його, а графиня побачила Ежена.
– А, це ви, пане де Растіньяк? Дуже рада вас бачити, – сказала вона таким тоном, з якого розумна людина легко зрозуміє, як їй слід поводитись.
Максим поглядав то на Ежена, то на графиню досить виразно, щоб змусити непроханого гостя відкланятися. "Сподіваюсь, люба моя, що ти виставиш цього нахабу за двері!" – саме таку фразу можна було прочитати в поглядах зухвалого й пихатого молодика, якого графиня Анастазі називала Максимом і в обличчя якого вдивлялася з тією покорою, що без відома жінки зраджує всі її таємниці.
– Растіньяк відчув люту ненависть до цього молодика. Дивлячись на біляве, гарне, красиво завите волосся Максима, він зрозумів, яка жахлива його власна зачіска. Максимові чоботи були тонкі й чисті, а Еженові, хоч він і ступав обережно, трохи запорошилися. Нарешті, на Максимі був сюртук, що граційно облягав його стан, надаючи йому схожості з вродливою жінкою, а Ежен о пів на третю дня був у чорному фраці. Розумний провінціал з берегів Шаранти відчув, якої переваги костюм надає цьому денді, стрункому й високому, з ясними очима й блідим обличчям, – одному з тих, що здатні обдерти й сироту.
Не чекаючи відповіді Ежена, графиня де Ресто пурхнула в другу вітальню; поли її пеньюара розвівались і згорталися, наче крила метелика. Максим пішов за нею. Ежен, охоплений люттю, теж рушив слідом за Максимом та графинею… Всі троє опинилися напроти каміна, посеред великої вітальні. Студент чудово розумів, що він заважає цьому ненависному Максимові, проте, навіть ризикуючи викликати невдоволення графині де Ресто, вирішив досадити денді. Раптом пригадавши, що бачив цього молодика на балу в пані де Босеан, він зрозумів, ким був Максим для пані де Ресто, і сказав собі з тією юнацькою відвагою, яка приводить до великих дурниць або до великого успіху: це мій суперник, і я повинен його перемогти! Необачний юнак! Він не знав, що граф Максим де Трай, давши себе навмисно образити, звичайно стріляв перший і вбивав супротивника. Ежен був вправний стрілець, але ще не збивав у тирі двадцяти фігурок із двадцяти двох.
Молодий граф сів у крісло біля каміна, взяв щипці й почав з такою люттю й досадою ворушити вугілля, що гарне обличчя Анастазі одразу затуманилося. Молода жінка обернулась до Ежена і кинула на нього холодний запитливий погляд, немов говорячи: "Чому ж ви не йдете?" – на це добре вихована людина одразу відповіла б однією з тих фраз, що їх можна назвати прощальними.
Ежен сказав з приємною усмішкою:
– Пані, я поспішив до вас, щоб… – Він затнувся. Відчинилися двері, і раптом з’явився той самий пан, що приїхав у тильбюрі; він був без капелюха, не вклонився графині, заклопотано глянув на Ежена, подав руку Максимові, сказавши "Добридень" якимсь братерським тоном, що особливо вразило Ежена. Провінційні юнаки не знають усіх чарів життя трикутником.
– Граф де Ресто, – відрекомендувала графиня Еженові свого чоловіка.
Ежен низько вклонився.
– Пан де Растіньяк, – вела вона далі, рекомендуючи Ежена графові, – родич віконтеси де Босеан через Марсійяків; я мала приємність зустрітися з ним на останньому балу.
Слова "родич віконтеси де Босеан через Марсійяків" графиня вимовила дещо піднесено, з тією гордістю, яку відчуває хазяйка дому, коли може показати, що в неї бувають лише обранці, і ці слова справили магічне враження: на графовому обличчі зник церемонно-байдужий вираз, і він уклонився студентові:
– Дуже радий з вами познайомитися.
– Навіть граф Максим де Трай тривожно поглянув на Ежена і зразу втратив свій бундючний вигляд. Цей помах чарівної палички, викликаний могутньою силою гучного імені, знову повисував усі тридцять шухлядок у мозку південця, і дотепність повернулася до нього. Наче яскравий промінь раптом освітив йому атмосферу вищого паризького товариства, ще оповитого для нього туманом. "Дім Воке", батько Горіо, – як далеко від них були його думки!
– Я гадав, що рід Марсійяків згас, – мовив граф де Ресто.
– Так, пане, – відповів Ежен, – брат мого діда, шевальє де Растіньяк, одружився з останньою представницею роду де Марсійяків.