Я маю честь бути доповідачем однієї з найвищих палат королівства.
— А я маю честь розмовляти з паном де Лабрієром, так? — відказав Буча.— Крім того, я маю честь бути старшим клерком метра Латурнеля, верховного дорадника жителів міста Гавра, і звичайно, моє становище вигідніше, ніж ваше. Атож, я мав честь і щастя майже щовечора бачити панну Модесту де Лабасті протягом чотирьох років, і я сподіваюся жити біля неї й далі, як живе у Тюїльрі усе своє життя королівський слуга. Якби мені навіть запропонували стати царем Росії, я відповів би: "Ні, я надто люблю сонце!" Хіба це не означає, добродію, що я піклуюся про неї більше, ніж про себе самого, і з найкращими, найшляхетнішими намірами? А тепер скажіть, чи горда герцогиня де Шольє прихильно подивиться на щастя майбутньої пані де Каналіс, коли її покоївка, закохана в пана Жермена і невдоволена, що цей чарівний камердинер перебуває так далеко від неї у Гаврі, поскаржиться, причісуючи свою пані...
— Звідки вам усе це відомо? — спитав Лабрієр, уриваючи Буча.
— По-перше, я клерк у нотаря,— відповів Буча.— А по-друге, ви хіба не помітили мого горба? Там у мене сховище для найрізноманітніших відомостей, добродію. Так от, я назвався двоюрідним братом панни Філоксени Жакмен, що служить у герцогині покоївкою; народилася вона в Онфлері, а там-таки народилась і моя мати, її прізвище теж Жакмен — у Онфлері існують шістнадцять гілок цього роду. І тоді моя кузина, зваблена міфічною спадщиною, розповіла мені досить багато...
— Герцогиня мстива! — зауважив Лабрієр.
— Як королева — за словами Філоксени. Вона досі не простила герцогові, що він усього-навсього її чоловік. Вона вміє ненавидіти так само сильно, як і любити. Я добре обізнаний з характером, туалетами, вподобаннями, побожністю та вадами герцогині, бо на моє прохання Філоксена зняла всі покрови з її душі і тіла. Я навіть ходив у оперу, щоб подивитися на пані де Шольє і не шкодую про витрачені десять франків (я маю на увазі не виставу). Якби моя вигадана кузина не сказала мені, що герцогиня прожила півсотні весен, я вважав би себе занадто щедрим, давши їй тридцять років. Старість ще не торкнулася цієї жінки!
— Так,— відповів Лабрієр,— це камея, що збереглася завдяки своєму крем'яному серцю... Каналіс був би неабияк збентежений, якби герцогиня довідалася про його наміри, і я сподіваюся, добродію, що би облишите своє шпигування, негідне людини порядної...
— Для мене, шановний добродію, Модеста — держава! — з гордістю сказав Буча.— І я не шпигую, я передбачаю події! Герцогиня приїде сюди, якщо в цьому виникне потреба, або спокійно житиме в Парижі, якщо я вирішу, що так буде ліпше...
— Ви?
— Я.
— І вам це вдасться? спитав Ернест.
— Ось гляньте, — сказав карлик, зірвавши якусь бадилину.— Цей злак вважає, що люди будують палаци для нього і помалу-потроху він руйнує найміцніші мармурові стіни — так народ, придавлений колись будівлею феодалізму, напружився й повалив її. Могутність слабкого, який уміє проникнути всюди, переважає могутність сильного, що спирається на гармати. Нас троє, швейцарських стрільців, які присяглися, що Модеста буде щаслива і задля неї ми пожертвуємо навіть честю. Прощайте, добродію. Якщо ви любите панну де Лабасті, забудьте про цю розмову і дайте потиснути вашу руку — здається, у вас добре серце... Мені не терпілося поглянути на Шале, і я прийшов сюди в ту хвилину, коли вона загасила свічку. Гавкіт собак дав мені знати, що хтось є поруч, потім я почув ваші гнівні слова. Отож я взяв на себе сміливість сказати вам, що ми служимо в одному полку під знаменом лицарської відданості!
— В такому разі зробіть мені дружню послугу,— промовив Лабрієр, потиснувши горбаневі руку.— Скажіть, чи кохала кого-небудь Модеста до свого таємного листування з Каналісом?
— Що ви! — глухо промовив Буча.— Навіть припустити таке було б для неї образою. Та й тепер, хто знає, закохана вона чи ні. Навряд чи й сама вона про це знає. Модеста захопилася розумом, талантом, душею цього віршоторговця, цього продавця літературного зілля. Але вона розгадає його — і ми розгадаємо. Я примушу Каналіса проявити свою справжню вдачу, скинути з себе маску людини бездоганно світської — отоді ми й побачимо його маленьку голову гордія і шанолюба,— сказав Буча, потираючи руки.— І якщо тільки Модеста не закохалася в нього без тями...
— О, вона захоплювалася ним, мов якимсь чудом! — вигукнув Лабрієр, мимоволі виявляючи свої ревнощі.
— Якщо він чоловік славний і порядний, якщо він любить Модесту і гідний її, якщо задля неї він відмовиться від герцогині,— провадив Буча,— тоді я обведу круг пальця герцогиню!.. Ідіть по цій дорозі, добродію, і через десять хвилин ви будете вдома.
Та через хвилину Буча повернувся й гукнув бідолашного Ернеста, що як справжній закоханий, був ладен провести у розмовах про Модесту хоч і всю ніч.
— Ось що, добродію,— звернувся до нього Буча,— я ще не мав честі бачити нашого великого поета і хотів би роздивитися це диво, коли воно виступатиме перед публікою. Зробіть мені послугу — приїдьте післязавтра ввечері з ним у Шале. І побудьте там якомога довше, бо за годину людина не розкривається. Я перший довідаюся, чи любить Каналіс, чи здатний він полюбити і чи полюбить коли-небудь Модесту.
— Ви ще надто молодий для того, щоб...
— ...щоб бути знавцем людської душі? — докінчив Буча думку Лабрієра.— Ех, добродію, всі виродки народжуються столітніми дідами. А потім, якщо хочете знати... хворий, коли він довго хворіє, проникає в суть своєї хвороби краще, ніж найобізнаніший лікар — і зрештою одужує. Так само, коли чоловік закохується в жінку, а вона зневажає його за те, що він негарний або горбатий, він, кінець кінцем, починає так розумітися на коханні, що міг би стати звабником, якби захотів... Одна дурість людська невиліковна. З шести років (тепер мені двадцять п'ять) я залишився без батька й матері. Громадська доброчинність була мені за матір, а королівський прокурор — за батька. Не турбуйтеся,— відповів він на жест Ернеста,— я набагато веселіший, ніж моє становище... Так от, з того самого шестирічного віку, коли зневажливий погляд служниці пані Латурнель дав мені зрозуміти, що я не маю права любити, я люблю і я вивчаю жінок. Я почав з негарних — бика слід брати за роги. Отож за перший об'єкт спостереження я обрав дружину свого патрона, свою благодійницю. Можливо, я вчинив недобре, але що вдієш, я розібрав її вдачу до тонкощів і зрештою відкрив ось яку думку, зачаєну на самому дні її серця: "Я не така негарна, якою мене вважають!" І дарма що вона глибоко побожна, я міг би, граючи на цій струні, привести її на край прірви... і там покинути!
— А Модесту ви теж вивчали?
— Я вже, здається, казав вам,— відповів карлик,— що моє життя належить Модесті, як Франція — королю. Тепер ви розумієте, чому я вдався до шпигунства в Парижі? Ніхто, крім мене, не знає, скільки шляхетності, гордості, відданості, щирості, невичерпної доброти, істинної віри, веселощів, знань, витонченості, привітності таїться в душі, серці й розумі цього чарівного створіння!..
Буча дістав хустинку, щоб утерти кілька сльозинок, і Лабрієр довго тиснув йому руку.
— Я житиму в її сяйві. Кожне її почуття знаходить у мені відгук. Отак ми з нею поєднані — майже, як природа і Бог, світлом і словом. Прощайте, добродію. Ще ніколи у своєму житті я не базікав стільки. Але побачивши вас перед її вікнами, я вгадав, що ви любите її, як я.
Не чекаючи відповіді, карлик покинув бідолашного закоханого, для якого ця розмова була наче бальзам, пролитий на серце. Ернест вирішив заприятелювати з Буча, не здогадуючись, що клеркова балакучість мала певну мету: знайти спільника в домі Каналіса. Того вечора Ернест довго не міг заснути, думаючи, як йому бути далі: безліч рішень і планів миготіли в його уяві. А його друг Каналіс спав сном тріумфатора, найсолодшим після сну праведника.
За сніданком обидва приятелі домовилися провести вечір наступного дня в Шале і вперше взяти участь у одній з найпопулярніших провінційних розваг — грі у віст. А щоб згаяти день, вони звеліли осідлати коней, які могли ходити і під сідлом, і в запрягу, і поїхали прогулятися околицями, про які знали не більше, ніж про далекий Китай. Бо ніхто не знає Францію гірше, ніж самі французи.
Опинившись у ролі нещасливого й зневаженого закоханого, Ернест почав розбирати свої вчинки та переживання не менш ретельно, ніж після запитання, яке Модеста поставила на самому початку їхнього листування. Вважають, що лихо розвиває чесноти, але воно розвиває їх тільки в чесних людей; тому сумління мучить лише тих, хто народився з чистою совістю. Лабрієр дав собі слово страждати стійко, як спартанець, зберігати гідність і не принизити себе до ницого вчинку, тоді як Каналіс, зачарований величезним посагом, постановив нічим не нехтувати, аби полонити Модесту. В одного з цих двох людей головною рисою характеру був егоїзм, у другого — відданість, і внаслідок морального закону, досить дивного у своїх діях, ці риси спонукали обох до намірів, що суперечили їхній вдачі. Чоловік, який любив тільки себе, збирався розіграти комедію самозречення, а той, хто ладен був усе зробити заради ближнього, вирішив шукати притулку на Авентінському пагорбі105 гордості. Таке явище спостерігають і в політиці. Люди, до неї причетні, часто вивертають свій характер, і публіка не може збагнути, де ж у неї лице, а де спід.
По обіді обидва приятелі довідалися від Жермена про приїзд обер-шталмейстера. Того ж таки вечора Латурнель відрекомендував його Міньйонам у Шале. Стара панна д'Ерувіль відразу знайшла спосіб образити достойного нотаря, переказавши йому через лакея, щоб він прийшов до неї, замість послати до нього племінника — а Латурнель, звичайно, згадував би до кінця своїх днів про візит обер-шталмейстера. Куценький нотар прийшов, та коли герцог запропонував їхати з ним у колясці до Інгувіля, він сказав його ясновельможності, що повинен супроводжувати туди дружину. Здогадавшись із похмурого вигляду співрозмовника, що він чимось ображений, герцог люб'язно йому сказав:
— Якщо дозволите, я матиму за честь заїхати по пані де Латурнель.
Незважаючи на те, що деспотична панна д'Ерувіль аж пересмикнулася від обурення, герцог поїхав разом з нотарем.