— Під спудом.
— Вам видніше, — сказав він. — Я його бачу вперше. Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.
Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.
Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.
На все це пішло дев'ять днів.
На все це затрачено чимало зусиль.
— Не знаю, як ви, — сказав Джік, — але я не від того, щоб напитися пива.
— Тодде, — сказала Сера, — ну починай же.
Ми були всі у спальні {в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.
Я позіхнув.
— Про Гадсона?
— А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.
— Ну... Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.
— Але чому? :
— У зв'язку з вином, — пояснив я. — У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи... я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху... а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час — це ризик. А ще — це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати... а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут — прошу, маєте — Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто... бо на вигляд він був не такий, як треба. ;
— М'який та приязний, — похитала головою Сера.
— І заможний, — додав Джік.
— Либонь — грошеголік, — сказав я, відгортаючи ковдру і з тугою позираючи на прохолодну білу постіль. .
— Хто-хто?
— Грошеголік. Я сам придумав це слово на означення того, хто любить гроші так, як алкоголік спиртне.
— Таких у світі донесхочу, — сказав Джік сміючись. Я заперечливо похитав головою:
— У світі донесхочу пияків, а алкоголіки — це одержимі. І грошеголіки — одержимі. їм нікели не досить. Вони не можуть вдовольнитись. Скільки б вони не мали, вони однаково хочуть іще. Я маю на увазі не тих пересічних заробітчан, котрі збивають собі маєток, а справжніх шаленців. Гроші, гроші, гроші. Як наркотик. Грошеголіки підуть на все, щоб дістати гроші... Викрадення людини, вбивство, крадіж файлів ЕОМ, пограбування банків, — та вони власних бабусь продадуть... Усе що завгодно. [179]
Я сидів на ліжку з піднятим" ногами, бо почував себе кепсько. Боліли численні садна, горіли численні порізи. Гадаю, в Джіка теж. То були підступні каменюки.
— Грошеголізм, — сказав Джік, промовляючи, ніби лектор до ледь видних у тьмяному світлі студентів, — це поширена інфекційна хвороба, котру розпізнає кожний, хто відчував колись ненасить до грошей, тобто всі.
— Продовжуй про Гадсона, — сказала Сера.
— Гадсон мав організаторські здібності... Коли я прибув сюди, я не припускав, що організація така розгалужена, але достеменно знав, що за всім цим стоїть організатор, — розумієте, що я маю на увазі? Це було задумано, як міжконтинентальну операцію. Треба було знати, як і що робити. Технологія.
Джік зірвав накривку на банці з пивом J скривився від болю, простягаючи мені напій.
— Але він переконав мене, що я помилився щодо нього, — сказав я, п'ючи пиво з трикутного отвору. — Бо він був надто обережний. Він удавав, ніби йому треба пошукати в записах назву галереї, де Дональд придбав картину. Звичайно, він ставився до мене не як до потенційно небезпечної людини, а як до Дональдового кузена. Доки не перемовився тоді з Уексфордом біля газону.
— Пригадую, — сказала Сера. — Ти ще сказав тоді, що це все міняє.
— Угу... Я сподівався, що вія лише повідомив Уексфордові, що я кузен Дональда, але ж, зрозуміло, Уексфорд своєю чергою сказав йому, що я спіткав Гріна у руїнах садиби Мейзі в Сассексі, а тоді раптом опинився у галереї і роздивлявся оригінал спаленої картини Мейзі.
— Боже всемогутній, — сказав Джік. — Не диво, що нам довелось їхати аж до Аліс Спрінгз.
— Авжеж, тільки до того часу я не думав, що шукаю саме Гадсона. Я виглядав людину брутальної вдачі, яка через підвладних передавала свою жорстокість. Гадсон на такого не виглядав і не робив ніяких брутальних вчинків, — я помовчав. — Єдина дрібна тріщина виявилася тоді, коли він ущент програв ставку на скачках. Він з такою силою вхопив бінокль, що аж кісточки побіліли. Але ж не можна вважати людину затятим зловмисником лише на тій підставі, що їй програш завдає прикрощів.
— Джік усміхнувся.
— Я згоден з таким визначенням.
— І тим більше, чим складніші обставини, — докинула Сера.
— Я думав про це у госпіталі в Аліс Спрінгз... Оті здоровані [180] не мали досить часу на дорогу з Мельбурна до Аліс у проміжку між тим, як ми придбали картину Ренбо, та моїм падінням з балкона; проте вони мали час, аби прибути з Аделаїди: база Гадсона ташувалась в Аделаїді... але й це все надто хисткі докази.
— Почнімо з того, що вони вже могли перебувати в Аліс, — логічно зауважив Джік.
— Могли, але навіщо? — позіхнув я. — Потім увечері, коли розігрувався Кубок, ти сказав, що Гадсон розпитував тебе про мене... а я подумав: звідки він тебе знає?
— Слухай, — сказала Сера, — я тоді теж подумала, тільки мені здалось, що це не так важливо. Адже м и бачили його з вершини трибуни, то цілком імовірно, що й він десь бачив тебе з нами.
— Вас знав хлопець, — сказав я. — А він був на перегонах, бо разом з Гріном вистежив вас до "Гілтона". Оце ж хлопець і показав вас Грінові.
— А Грін — Уексфордові, Уексфорд — Гадсонові? — запитав Джік.
— Дуже можливо.
— А на той час, — провадив Джік, — вони вже всі усвідомили, що їм конче треба тебе вгамувати і що був у них такий шанс, але вони схибили... Хотів би я послухати, що сталося, коли вони довідалися про пограбування галереї. — Він захихотів, перехиляючи банку з пивом, щоб допити останні краплі.
— Наступного ранку, — сказав я, — до "Гілтона" посланець приніс листа від Гадсона. Яким побитом він дізнався, що ми там?
Вони обоє дивилися на мене.
— Мабуть, Грін сказавїм, — припустив Джік. — У кожному разі — не ми. Ми нікому про це не казали. Ми стежили за цим з особливою увагою.
— Від мене теж ніхто не довідався, — сказав я. — У листі пропонувалося відвідати винарню. Ну... якби не мої сумніви, то я поїхав би. Він був,другом Дональда... а винарня — це цікаво. З його погляду, в кожному разі, варто було спробувати.
— Боже!
— Увечері після Кубка ми зупинились у мотелі біля Бокс Гіл, я зателефонував до британської поліції і переговорив з чоловіком, який веде справу Дональда, з інспектором Фростом. Я попросив його поставити Дональдові кілька запитань... а цього ранку під Веллінгтоном я одержав відповіді.
— Здається, ніби сьогоднішній ранок був кілька світлових років тому.
— Угу...
— Які ж то запитання та які відповіді? — поцікавився Джік.
— Питання були такі: чи Дональд розповів усе Гадсонові про вино у льосі, чи Дональд сказав Уексфордові про вино у льосі, чи це Гадсон запропонував Дональдові піти разом з Регіною поглянути на Маннінгза у Художньому центрі. Відповіді: "Авжеж, звичайно", "Ні, де ж пак?" і "Так".
Вони мовчки обміркували почуте. Джік укинув монету до роздавача у кімнатному рефрижераторі й дістав ще одну банку фостерзького.
— І що далі? — запитала Сера.
— Ну, мельбурнзька поліція сказала, що це все надто бездоказово, але якби вдалося напевно пов'язати Гадсона з галереєю, то вони повірили б у це. Отже, вони принадили Гадсона до картин і всього того, що ми вкрали у галереї, і він справді явився по ці речі.
— Як? Як вони принадили?
— Вони дали змогу Уексфордові випадково підслухати уривки підробної інформації з кількох готелів про дивні речі, які зберігаються у їхніх камерах схову, аж до картину "Гілтоні". Потім, уже після нашого прибуття, дали йому змогу скористатися телефоном, коли, на його думку, ніхто не підслуховував, і він подзвонив до Гадсона, в будинок, де той зупинявся під час перегонів, і переповів йому. Тоді Гадсон сам склав від мого імені листа до "Гілтона" і гайнув по ці звинувальні докази.
— Він, мабуть, збожеволів.
— Просто дурний. Щоправда, він вважав, що я мертвий... і не припускав, що хтось його підозрює. Він мусив би розуміти, звичайно, що поліція може підслухати дзвінок Уексфорда... але Фрост сказав, що Уексфорд гадатиме, ніби користується апаратом зі звичайної телефонної будки.
— Але ж це підло, — сказала Сера. . Я позіхнув.
— Щоб піймати підлоту, доводиться вдаватись до підлості.
— Хто б міг подумати, що Гадсон отак згорить, — сказала вона. — Він мав такий... такий небезпечний вигляд. — Вона стенулася. — Хто б міг подумати, що під приязною, щирою личиною люди здатні приховувати таку справді жахливу жорстокість! [182]
Він підхопив Серу.
— А що, на твою думку, я малюю? — запитав Джік. — Вазочки з квітами? — Він перевів погляд на мене. — Коней?
Ми попрощалися наступного ранку в Мельбурнзькому аеропорту, в якому, здавалося, провели чималу частку нашого життя.
— Якось нам дивно прощатися, — сказала Сера.
— Ще колись приїду, — пообіцяв я. Вони кивнули головами.
— Ну... — Ми поглянули на наші годинники.
Це було схоже на всі розставання. Багато не скажеш. Я бачив по їхніх очах, як і вони по моїх, що останні десять днів перетворяться невдовзі на ностальгічний спогад. Як щось, що ми робили за нашої шаленої юності. Далекої.
— Ти взявся б за це знову від самого початку? — запитав Джік.
Без усякого зв'язку я подумав про військових льотчиків, яким пощастило вижити і які згадують події сорокарічної давності.