Замість того щоб розлучитися з нею, на що Фредерік і сподівався, Арну, навпаки, знову став дорожити нею, любити її всю — від кінчиків волосся до глибини душі. Вульгарність цього чоловіка дратувала Фредеріка. Виходить, усе належить йому, все! Він знову зустрівся з ним на порозі лоретки, і до болю, спричиненого їхнім розривом, доточувалося почуття власного безсилля. До того ж чесність Арну, що запропонував забезпечення під позичені гроші, образила його; Фредерік ладен був задушити його; і над Фредеріковим горем, неначе туман, витала свідомість власної підлості щодо свого друга. Він душився від сліз.
Делор'є йшов донизу вулицею Мучеників і обурено лаявся вголос: адже його проект, як повалений обеліск, здавався йому чимось надзвичайно високим. Він вважав, що його обікрали, що він зазнав великих збитків. Приязнь його до Фредеріка вмерла, і від того він відчував радість: це було йому за винагороду! Адвоката охопила ненависть до багатіїв. Він схилився до Сенекалевих поглядів і дав собі слово їм слугувати.
Тим часом Арну, зручно вмостившись у глибокому кріслі біля каміна, попивав чай, а Капітанша сиділа в нього на колінах.
Фредерік більше до них не ходив, а щоб відвернутися від своєї нещасливої пристрасті, взявся за перше, що йому спало на думку, і вирішив написати "Історію доби Відродження". Він безладно нагромадив у себе на столі праці гуманістів, філософів, поетів; він ходив у музеї естампів дивитися гравюри Марка Антонія; намагався збагнути Макіавеллі. Мало-помалу мирний труд заспокоїв його. Вникаючи у вивчення інших особистостей, він забував про свою — єдиний, мабуть, засіб не страждати від неї.
Якось, коли він зосереджено робив виписки, відчинилися двері, й слуга сказав, що прийшла пані Арну.
Це була вона! А чи сама? Ба ні! Вона тримала за руку маленького Ежена, а слідом ішла нянька в білому фартушку. Пані Арну сіла і, відкашлявшись, мовила:
— Давно ви не були в нас!
Фредерік не знаходив на те виправдання, і вона додала:
— Це все ваша делікатність!
Він спитав:
— Чому делікатність?
— А те, що ви зробили для Арну! — сказала вона.
Фредерік махнув рукою, мовляв "Що мені Арну! Це — для вас!"
Вона вирядила хлопчика з нянею погратися в вітальні. Вони обмінялися кількома словами про здоров'я, і розмова вичерпалась.
Вона була в коричневій шовковій сукні, такої барви, як іспанське вино, в чорному оксамитовому пальті, отороченому хутром куниці; так і хотілося погладити хутро рукою, а низько зібраного гладенького волосся торкнутися губами. Але якесь почуття непокоїло її, і, обернувшись до дверей, вона промовила:
— У вас трохи душно!
Фредерік із її погляду відгадав невисловлену думку.
— Даруйте, двері ж лише причинені.
— Ох, правда!
І вона всміхнулася, ніби кажучи: "Я нічого не боюсь".
Він одразу ж запитав, що її привело.
— Мій чоловік, — мовила вона із зусиллям, — просив мене зайти до вас, бо сам не наважується.
— Чому б то?
— Адже ви знайомі з паном Дамбрезом?
— Так, трошки!
Вона замовкла.
— Та все одно! А в чім річ?
І вона розказала, що позавчора Арну не зміг заплатити банкірові чотирьох тисяч згідно з векселями, котрі свого часу змусив її підписати. Вона кається, що наразила на ризик статки своїх дітей. Та все краще за ганьбу, і якщо Дамбрез припинить стягнення, то йому, звичайно, скоро все заплатять, бо вона збирається продати свій будиночок у Шартрі.
— Бідолашна жінка! — пробурмотів Фредерік. — Я поїду до нього! Можете покластися на мене!
— Дякую!
І вона встала, щоб іти.
— О, вам іще нема чого квапитись!
Вона, стоячи, розглядала монгольські стріли, що звисали з-під стелі, книжкові шафи, оправи книжок, письмове приладдя; вона підняла бронзову чашечку, в якій лежали пера; її підбори стукали по килиму. Вона вже кілька разів бувала у Фредеріка, але завжди з Арну. Тепер вони були самі-одні в його власнім домі — подія надзвичайна, майже любовна пригода.
Вона захотіла побачити його садочок; він запропонував їй руку, щоб піти показати свої володіння — ділянку на тридцять футів, зі всіх боків оточену будинками, оздоблену кущами по кутках і грядкою квітів посередині.
Був початок квітня. Листя бузку вже зазеленіло, довкола подихав свіжий вітерець, і щебетали пташки, чий спів переплітався з далеким дзеньканням, що линуло з каретної майстерні.
Фредерік приніс камінний совок, і, поки вони походжали пліч-о-пліч, хлопчик в алеї насипáв купки піску.
Пані Арну гадала, що син не визначатиметься палкою уявою, але він ласкавої вдачі. Його сестрі, навпаки, притаманна якась вроджена стриманість, що інколи завдавала матері болю.
— Це минеться, — сказав Фредерік. — Не треба впадати у відчай.
Вона повторила:
— Не треба впадати у відчай!
Ця машинально повторена фраза видалась йому ніби намаганням підбадьорити його; він зірвав троянду, єдину в садочку.
— Чи пригадуєте… букетик троянд якось увечері в екіпажі?
Вона трохи зашарілася і тоном насмішкуватого жалю відповіла:
— Ох! Я тоді була дуже молода!
— А з цією, — тихим голосом вів далі Фредерік, — буде те саме?
Вона відказала, крутячи між пальців стебло, неначе нитку веретена:
— Ні! Я її збережу!
Вона кивком покликала няньку, що взяла малого на руки; виходячи на вулицю, вже на порозі, пані Арну понюхала квітку, схилила на плече голову й кинула погляд, ніжний, як поцілунок.
Вернувшись до себе в кабінет, він дивився на крісло, де вона сиділа, на речі, яких вона торкалася. Щось од неї залишилося тут і ширяло довкола нього. Ласка її присутності іще тривала.
"Отже, вона приходила сюди!" — сказав він подумки.
І на нього ринула хвиля безмежної ніжності.
Другого дня об одинадцятій годині він прийшов до пана Дамбреза. Вітали його в їдальні. Банкір снідав, сидячи навпроти дружини. Поруч неї була племінниця, по другий бік — таранкувата гувернантка-англійка.
Пан Дамбрез запросив свого молодого друга до столу, а коли він одмовився, спитав:
— Чим можу бути корисний? Я слухаю вас.
Фредерік, ніби збайдужа, зізнався, що приїхав клопотатися про такого собі Арну.
— Ага, ага! Колишній торговець картинами, — беззвучно засміявся банкір, оголюючи ясна. — За нього якось ручався Удрі; вони щось тепер не помирилися.
І він почав переглядати листи й газети, що лежали біля його куверта.
Слугували два лакеї, безгучно ступаючи по паркету; і висота кімнати з трьома вишитими портьєрами та двома басейнами з білого мармуру, блиск конфорок, розміщення страв, навіть складки накрохмалених серветок, — уся ця пишнота й достаток становили в очах Фредеріка великий контраст із другим сніданком — у Арну. Він не насмілювався переривати пана Дамбреза.
Господиня помітила його зніяковіння.
— Ви іноді бачите нашого друга Мартінона?
— Він прийде сьогодні ввечері, — жваво мовила дівчина.
— А, ти вже знаєш? — спитала тітка, зупинивши на ній холодний погляд.
Тут один із лакеїв нахилився до її вуха і щось прошепотів.
— Дитино моя, твоя швачка!.. Міс Джон!
І покірна гувернантка зникла зі своєю вихованкою.
Пан Дамбрез, потривожений совганням стільців, запитав, що сталося.
— Прийшла пані Режембар.
— Що? Режембар? Це прізвище мені знайоме. Мені десь траплявся такий підпис.
Фредерік нарешті вернувся до справи: Арну заслуговує співчуття; він навіть, з єдиною метою виконати зобов'язання, збирається продати будинок своєї дружини.
— Кажуть, вона дуже гарненька, — сказала пані Дамбрез.
Банкір добродушно додав:
— Ви їхній близький… друг?
Фредерік не відповів навпростець, сказавши, що буде вельми зобов'язаний, якщо пан Дамбрез візьме до уваги…
— Гаразд, коли це зробить вам приємність! Хай! Можна й зачекати! Час іще терпить. Чи не зійти б до мене в контору, хочете?
Сніданок закінчився; пані Дамбрез ледь кивнула головою, всміхнулась якоюсь дивною посмішкою, повною ввічливості й воднораз іронії. Фредерікові бракувало часу поміркувати над тим, бо пан Дамбрез, тільки-но зосталися вони на самоті, запитав:
— Ви не заїжджали за вашими акціями? — І, не давши йому попросити вибачення, додав: — Добре, добре! Вам слід би ознайомитися трохи з ділом. — Він запропонував йому цигарку й почав: — "Спільне товариство французьких кам'яновугільних копалень" засновано; очікують лише затвердження статуту. Сам факт злиття товариств уже скорочує витрати на контроль та робочу силу, збільшує прибутки. До того ж товариство ухвалило здійснити нові вдосконалення, щоб зацікавити в підприємстві робітників. Воно спорудить їм будинки, корисні для здоров'я помешкання; воно стане постачальником для своїх службовців, продаватиме їм усе по собівартості.
І вони виграють, добродію; ось де справжній поступ! Це переможна відповідь на деякі республіканські вигуки! До складу нашої ради входять, — він дістав проект, — пер Франції, один учений — академік, інженер — генерал у відставці, все імена відомі! Подібні елементи заспокоюють боязливих акціонерів і приваблюють розумних! Товариство діставатиме державні замовлення, потім постачатиме залізниці, пароплави, металургійні підприємства, газові заводи, кухні городян. Отже, ми опалюємо, ми освітлюємо, ми проникаємо аж до найскромнішого домашнього вогнища. Але як, запитаєте ви, ми зможемо забезпечити збут? Завдяки протекційним законам, дорогий мій, а ми їх доб'ємося; то вже наш клопіт. Я, зрештою, відвертий прибічник заборонної системи! Країна над усе!
Його обрано директором, але йому бракує часу на різні дрібниці, між іншим — на складання доповідей.
— Я трохи не в злагоді з класиками, забув грецьку! Мені потрібний хто-небудь… хто зміг би викладати мої думки. — І зненацька: — Чи не хотіли б ви стати такою людиною й мати звання генерального секретаря?
Фредерік не знав, що відповісти.
— Ну? Що ж вас утримує?
Його обов'язки обмежаться складанням щорічного звіту для акціонерів. Він щодня перебуватиме в стосунках із найвизначнішими людьми Парижа. Представник товариства — він, звичайно, здобуде прихильність робітників, а це згодом дозволить йому попасти в Генеральну раду, в депутати.
У Фредеріка дзвеніло в вухах. З якої б то речі така доброзичливість? Він розсипався в подяках.
Однак не слід, як сказав банкір, ставити себе в залежність од будь-кого. Ліпший спосіб — придбати акції, оскільки вони "прекрасний вклад грошей, бо ваш капітал гарантує вам становище, а ваше становище — капітал".
— Яку ж приблизно суму необхідно внести? — запитав Фредерік.
— Боже мій, та яку захочете, гадаю, тисяч сорок — шістдесят.
Ця сума для пана Дамбреза була така нікчемна, а його авторитет був такий великий, що юнак негайно вирішив продати одну із своїх ферм.