Вона підійшла до столу і схопила кинджал. Діткнутий її вбранням, Мато, сонно мружачи очі, потягся вустами до її рук, і кинджал упав.
Раптом зчинився галас. Позад намету сяйнув страшний вогонь. Мато шарпнув полотнину; перед ними, охопивши лівійський табір, гуготіло буйне полум'я.
Палали очеретяні курені, звиваючись, тріскотіли в клубах диму й розліталися, як стріли, трубчасті стебла; на тлі багряного обрію безладно метушилися чорні тіні. Чулися зойки тих, що не встигли вискочити з куренів; слони, бики й коні металися серед юрби, чавили людей, топтали вихоплені з вогню речі, харчові припаси. Ґвалтовно сурмили сурми. Хтось гукав: "Мато! Мато!" До намету поривалися вояки:
— Виходь! Гамількар підпалив Автарітів табір! Мато вибіг. Саламбо зосталася сама.
Тоді вона стала роздивлятись на заїмф. Пильно оглянувши, чудувалася, що, дивлячись на нього, вже не відчуває того щастя, про яке марила колись. От і здійснилась її мрія, а вона стоїть сумна.
Аж раптом при землі піднялось полотнище, і до намету просунулось щось химерне. Спершу Саламбо помітила двоє очей та довгу білу бороду, що спадала аж на землю; тіло, заплутуючись у якомусь рудому дранті, повзло по землі; за кожним рухом уперед руки впиналися в бороду і знов падали. Так повзучи, та людина наблизилась до її ніг, і тоді Саламбо пізнала старого Гіскона.
Щоб полонені карфагенці не змогли повтікати, варвари мідними киями поперебивали їм ноги, і вони, збившись купою в рові, конали там серед нечистот. Найживучіші з них, зачувши брязкіт казанків, стогнучи, п'ялися на край рову. Так Гіскон побачив Саламбо. Помітивши сандастрові кульки, що торохтіли при її котурнах, він упізнав карфагенянку; передчуваючи якусь важливу таємницю, Гіскон за допомогою своїх товаришів вибрався з рову; а тоді, то пальцями дряпаючись, то спинаючись на лікті, підповз кроків за двадцять до намету, де мешкав Мато. Звідти лунали два голоси. Він став прислухатися і все почув.
Це ти! — мало не з жахом нарешті мовила Саламбо. Ледь зводячись на кулаках, Гіскон відповів:
Так, це я! А там, певно, мене вже й поховали? Вона схилила голову. Він провадив далі:
— О, чому ж Ваали не пошлють мені цієї милості! — І, підтягтись так близько, аж торкався до неї, сказав: — Вони б визволили мене від клопоту клясти тебе.
Саламбо аж поточилась назад, так жахнула її ця загиджена істота, бридка, як той хробак, і страшна, мовби почвара.
— Мені незабаром скінчиться сто років,— казав він.— Я бачив Агафокла, Регула, бачив, як римські орли толочили пашню на пунійських нивах! Я бачив увесь жах битв і море, по якому плавали уламки наших кораблів. Вар вари, що я їх водив у бої, тепер закували мені руки й ноги в ланцюги, як тому рабу-душогубові. Круг мене один по одному помирають мої товариші; по ночах я проки даюся, задихаючись від смороду їхніх трупів, а вдень відганяю від них птахів, що злітаються клювати їм очі. Та й на мить не втрачав я віри в Карфаген! Хай навіть облягли б його війська всього світу, хай полум'я від його пожеж здійнялось би над хмари,— я й тоді вірив би в його довічність! А тепер — усьому вже край, все пішло на пропад! Боги взяли ненависть на Карфаген, відступилися від нього! Прокляття на тебе, що своєю ганьбою наблизила годину його загибелі!
Вона розтулила вуста.
Я ж був тут! — кричав він.— Я чув, як ти захлиналася в знемозі, віддаючись любощам, немов та блудниця; як він потім говорив тобі про свою жагу, і ти дозволяла йому цілувати твої руки! Та коли вже так палив тебе той ганебний шал, то бодай би віддавалась йому, як ота дика звірина, що парується потай, а не виставляла ганьби своєї перед очі батькові!
Батькові? — перепитала вона.
То ти не знала, що фортечні вали — за яких шістдесят ліктів один від одного і що твій Мато, повен надмірного зухвальства, розіп'яв свій намет навпроти самого Гамількара? Он він, твій батько, позаду тебе; коли б то мені сила видряпатись на ту стежку до насипу, я гукнув би йому: "Піди-но глянь на свою дочку в обіймах варвара! Щоб дужче прилюбитись йому, вона й покривало богинине нап'яла; віддаючи своє тіло, вона разом із славним іменем твоїм зраджує і велич богів, і помету за вітчизну, ба навіть порятунок Карфагена!"
За кожним рухом його беззубого рота вся довга борода тряслася. Він трохи не їв очима Саламбо і, задихаючись від пороху, гукав:
— О богозневажнице! Прокляття на тебе, прокляття, прокляття!
Саламбо відслонила полотнище і, тримаючи його в руці, мовчки дивилася в той бік, де був Гамількар.
Ото — ген там, правда?
А тобі що до того? Не дивись туди! Відвернися! Зараз же — лице додолу! Те місце священне, твій вид осквернив би його. Забирайся!
Вона оповила круг себе заїмф, ухопила свої покривала, шаль і плаща.
— Я біжу туди! — гукнула і зараз же, вислизнувши з намету, зникла.
Спершу вона йшла в темряві, нікого не зустрічаючи, бо всі подалися на пожежу. Гамір дужчав, від великого полум'я позаду неї стояла заграва. Зупинив її довгий земляний вал.
Вона оглянулась на обидва боки, шукаючи якоїсь драбини, мотузки чи каменя, будь-чого, аби видертись на вал. Вона так боялася Гіскона, що їй здавалось, ніби він, галасуючи, женеться за нею.
Світало. Вона наглянула стежку, що вела наверх. Узявши в зуби поділ убрання, що плутався між ногами, трьома скоками махнула на самий верх валу.
Внизу пролунав із темряви той самий голос, який вона вже чула під сходами з носами галер; вона пригнулась і помітила Шагабарімового слугу з парою коней.
Цілісіньку ніч тинявся він отут, між двома валами; занепокоєний пожежею, вернувся назад, силкуючись розгледіти, що ж діється в таборі Мато; знав, що звідси найближче до його намету, тому й принишк тут, пам'ятаючи накази жерця.
Провідник став на коня. Саламбо спустилася по насипу аж до нього; і вони помчали довкола пунійського табору, шукаючи, як би туди пробратися.
Мато вернувся до свого намету. Світильник, увесь повитий димом, тільки-тільки блимав, і йому видалося, що Саламбо спить. Він легенько обмацав лев'ячу шкуру на пальмовому ліжку. Потім покликав. Вона не озивалась. Тоді він, щоб упустити світла, шарпнувши, розпанахав полотнище намету. Заїмфа і слід запав.
А тим часом земля стугоніла від тупоту ніг. Галас, іржання коней, брязкіт зброї розлягалися в повітрі, на сполох гриміли сурми. Здавалося, вихор шаленів довкола Мато. Охоплений лютим гнівом, метнувся він по зброю і вискочив із намету.
З гори бігли довгі ряди варварів, а на них, важко й рівно похитуючись, насувалася пунійська фаланга. Туман, пошматований сонячним промінням, розпадався на окремі хмаринки, що, хвилюючись і поволі здіймаючись, дедалі більше відкривали знамена, шоломи і вістря списів. Все рухалося так швидко, аж здавалося, ніби то латки землі, ще повитої туманом, пересуваються з місця на місце; і ще можна було подумати, неначе то ринули перехресні потоки, а поміж них непорушно стояла якась наїжачена маса. Мато уже розпізнавав начальників, просте вояцтво, покликачів, навіть слуг, що ззаду їхали верхи на ослах. Аж несподівано замість того, щоб триматися своєї позиції та заслоняти піхоту, Нар-Гавас узяв круто праворуч, наче хотів кинути свій загін під ноги Гамількаровій фаланзі.
Його кіннота випередила слонів, що вже ступали повільніше; і коні з попущеним повіддям, витягши голови, мчали таким шаленим летом, що, здавалося, черевом черкали землю. Раптом Нар-Гавас рішуче попрямував до вартового. Він кинув додолу меча, списа й дротики і зник поміж карфагенців.
Нумідійський цар увійшов до Гамількарового намету і показав на своїх вояків, що стояли здаля.
— Барко! Я привів їх до тебе. Вони твої.
Тоді на знак рабської покори упав перед ним долілиць і, щоб довести свою вірність, нагадав, як він тримався у цій війні від самого її початку.
Найперше, він перешкодив найманцям обложити Карфаген і повбивати полонених; далі, він доклав зусиль, щоб найманці не скористалися з перемоги над Ганно-ном після поразки під Утікою. Що ж до тірських міст, то вони, мовляв, лежать на кордоні його володінь. Нарешті, він не брав участі в битві над Макаром і навіть навмисне не з'являвся там, щоб тільки ухилитися від обов'язку битися проти суфета.
Справді ж Нар-Гавас прагнув поширити свої володіння, захопивши деякі пунійські провінції, а тому, приглядаючись, чия бере, то раптом з'являвся з підмогою до найманців, то зненацька кидав їх. А тепер, бачачи, що кінець кінцем перемогти має таки Гамількар, він і перекинувся до нього. Може, до цієї зради спричинилася ще й злість на Мато чи за те, що він командував військом, чи то за його давню любов до Саламбо.
Суфет слухав його, не перебиваючи. Не слід нехтувати допомогою людини, що приходить до війська, перед яким завинила і де повсякчас боятиметься кари. Гамількар умить збагнув, яка корисна може бути для його широких задумів спілка з Нар-Гавасом. За допомогою ну-мідійців він зможе приборкати лівійців, а тоді, нацькувавши Захід на Іберію, завоювати і її. Тим-то, не питаючи Нар-Гаваса, чому той не перейшов на його бік раніше, і нічого з його брехні не викриваючи, поцілував нумідійця, тричі притискаючись грудьми до грудей.
Аби всьому покласти край, тільки з розпачу підпалив він лівійський табір. Нар-Гавасове військо прийшло до нього як порятунок, посланий богами; і, приховуючи свою радість, він сказав:
— Хай Ваали будуть ласкаві до тебе! Не знаю, чим віддячить тобі Республіка, але Гамількар не буває не вдячний.
Гамір дужчав. Входили воєначальники. Гамількар чіпляв на себе зброю, не уриваючи мови.
— А тепер вертайся до свого війська! Кіннотою від кинем їхню піхоту між твоїми й моїми слонами! Сміло! Знищ їх!
Нар-Гавас уже кинувся бігти, аж тут з'явилася Саламбо.
Вона хутко зіскочила з коня. Тоді розкрила поли свого широкого плаща і, розставивши руки, розгорнула заїмф.
Із шкіряного намету, підіткнутого по кутках, видно було довкола схил западини, геть увесь усипаний вояками; а що намет стояв посередині, то Саламбо бачили звідусіль. Зчинився нескінченний гомін, поклики завзяття й надії. Вояцтво, що йшло в бій, зупинилося, вмирущі, спинаючись на лікті, поверталися благословити її. Тепер навіть усі варвари дізнались, що вона відібрала заїмф. Вони здалека бачили її, чи, може, вона тільки ввижалася їм.