Непорушно стояла, схиливши голову.
— Я не знав, — кашлянув Геральт, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.
— І не міг знати, — відповіла вона з помітною гіркотою в голосі. — Адже… Адже ти зі мною ледь знайомий.
VI
— Геральте, — сказав Горицвіт, розглядаючись і нюшачи, мов гончак. — Тут страшенно смердить, не вважаєш?
— Чи я знаю? — відьми́н потягнув носом. — Я бував у місцях, де смерділо гірше. Це тільки запах моря.
Бард відвернув голову і сплюнув між камені. Вона булькотіла у скельних ущелинах, пінячись і шумлячи, відкриваючи вимиті хвилями узвози, всипані галькою.
— Глянь, Геральте, як добре обсохло. Куди поділася та вода? Як це воно, до холери, з тими припливами і відпливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи про це не думав?
— Ні. Були в мене інші клопоти.
— Я гадаю, — Горицвіт злегка затремтів, — що там, у глибині, на самому дні того холерного океану сидить собі величезна потвора, страховисько, покрите лускою, ропуха з рогами на огидній голові. І що певний час утягує воду до черева, а з водою все живе, що можна з'їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, зжерши здобич, вибльовує воду і настає приплив. Що ти про це думаєш, Геральте?
— Думаю, що ти дурень. Колись Єнніфер казала мені, що припливи викликає місяць.
Горицвіт зареготав.
— Ото ще бридня францувата! Що в місяця спільного з морем? На місяць хіба що собаки виють. Геральте, ця твоя брехуха взяла тебе на кпини. Наскільки я знаю, не вперше.
Відьми́н не прокоментував. дивився на блискучі від вологи камінні брили в узвозах, оголених відпливом. Вода в них усе ще билася ключами й пінилася, але видавалося, що перейдуть.
— Ну, вперед, — сказав, устаючи і поправляючи меч на спині. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі впиратимешся, що підеш зі мною?
— Так. Теми балад — не шишки, я їх під ялинами не знайду. Окрім того, завтра уродини Паяцинки.
— Не бачу зв'язку.
— А шкода. Ми, нормальні люди, дотримуємося звичаю обдаровувати одне одного з нагоди уродин. А мене не стане на купівлю їй чогось. Знайду щось для неї на дні моря.
— Оселедця чи слимака?
— Ти дурень. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь гарну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам'яті та симпатії. Я Оченя люблю, хочу її порадувати. Не розумієш? Я так і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якесь страховисько.
— Гаразд, — відьми́н зсунувся із урвиська на слизьке, покрите водоростями каміння. — Я йду першим, щоб, у разі чого, тебе захистити. Як доказ пам'яті та симпатії. Тільки пам'ятай, — як крикну, бери ноги на плечі й не плутайся мені під мечем. Ми туди йдемо не морських коників збирати. Йдемо, щоби розправитись зі страховиськом, яке вбиває людей.
Вони рушили вниз, у розпадини оголеного дна, інколи перебрідаючи воду, що все ще кипіла у скельних камінах . Талапали у заглибинах, висланих піском та фукусом . На додачу, розпадався дощ, отож незабаром вони промокли згори донизу. Горицвіт щохвилі зупинявся і гріб палицею у гальці та клубках водоростей.
— О, глянь, Геральте, рибка. Вся червона, дідько мене бери. А от, — маленький вугор. А це? Що це? Виглядає як велика прозора блоха. А це… Ой мамо! Гераааальте!
Відьми́н різко обернувся, тримаючи руку на мечі.
Був то людський череп, білий, відшліфований камінням, убитий у скельну ущелину, наповнену піском. І не тільки. Горицвіт, побачивши багатощетинкового черв'яка, що вився в очному отворі, затремтів і видав неприємний звук. Відьми́н знизав плечима, повернувши в бік залишеної водою кам'янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звали їх Драконячими Іклами, а тепер вони виглядали як гори. Йшов обережно. Дно було всіяне морськими огірками, мушлями, купами фукусу. В калюжах і заглибинах ходили хвилями великі медузи й вирували змієхвістки. Малі краби, барвисті як колібрі, втікали від них, ступаючи боком, перебираючи рухливими кінцівками.
Геральт уже здалеку помітив трупа, що застряг між камінням. Утопленик рухав грудною кліткою, помітною з-під водоростей, хоч загалом уже не мав чим рухати. Роївся від крабів, ззовні та зсередини. Не міг бути у воді довше доби, але краби так його обгризли, що не було сенсу оглядати. Відьми́н мовчки змінив напрямок руху, обходячи трупа широкою дугою. Горицвіт нічого не помітив.
— Але ж тут смердить гнилятиною, — вилаявся, доганяючи Геральта, сплюнув, струсив воду з капелюха. — І ллє, і холодно. Простуджуся, втрачу голос, хай би йому приснився біс…
— Не марудь. Якщо хочеш повернутися, то знаєш дорогу.
Відразу ж за основою Драконячих Ікол розтягалася пласка скельна полиця, а далі вже морська глибінь, що йшла спокійними хвилями. Межа відпливу.
— Ха, Геральте, — Горицвіт роззирнувся. — Це твоє страховисько мало, здається, досить розуму, щоб відступити до відкритого моря разом із відпливаючою водою. А ти, певно, думав, що воно тут лежатиме догори черевом і чекатиме, доки ти його зарубаєш?
— Тихо будь.
Відьми́н наблизився до краю полиці, став навколішки, обережно спер руки на гострі скойки, які обростали скелю. Нічого не бачив, вода була темною, а поверхня скаламученою, зматовілою через мжичку.
Горицвіт копирсався в закамарках рифів, копняками відкидаючи від ніг найнахабніших крабів, оглядав та обмацував спливаючі водою скелі, бородаті від обвислих водоростей, усіяні строкатими колоніями рачків та молюсків.
— Геральте, гей!
— Чого тобі?
— Глянь на цю скойки. Це перлівниці, ні?
— Ні.
— А ти на цьому знаєшся?
— Не знаюся.
— То й помовч, доки не дізнаєшся. Це перлівниці, я в цьому певен. Зараз назбираю перлів, хоч якась користь з цього походу, не сам тільки нежить. Назбирати, Геральте?
— Назбирай. Потвора нападає на ловців. А шукачі перлів теж потрапляють в цю категорію.
— Я мав би бути принадою?
— Збирай, збирай! Бери ті мушлі, що більші, як перлів не буде, то хоч юшку зваримо.
— Ще чого! Братиму тільки перли, а на шкарлупу срав пес. Холера… курва його мать… Як воно… франца… відкривається? Геральте, ножа не маєш?
— Ти що, навіть ножа не взяв?
— Я поет, а не ножар. А шляк би тебе трафив, назбираю того до торби, а перли виймемо пізніше. Ах ти! Марш!
Копнутий краб перелетів над головою Геральта. плюснув у хвилі. Відьми́н повільно йшов уздовж краю полиці, вдивляючись у чорну непроникну воду. Чув ритмічне стукання каменя, яким Горицвіт відбивав молюска від скелі.
— Горицвіте! Йди сюди, глянь!
Пошарпана й потріскана полиця закінчувалася несподівано рівною гранню і прямим кутом обривалася вниз. Під поверхнею води було виразно видно величезні кутасті рівні блоки білого мармуру, оброслі водоростями, м'якунами та морськими анемонами, що погойдувалися у воді наче квіти на вітрі.
— Що це таке? Виглядає як… Як сходи.
— Це і є сходи, — захоплено шепнув Горицвіт. — Оооо, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Ис, поглинутого хвилями. Ти чув легенду про місто безодні, про Ис під водами? О, напишу я таку баладу, що конкурентам очі на лоба полізуть. Мушу їх оглянути зблизька. Бачиш, там якась мозаїка, щось там чи різьблене, чи коване. Якісь написи? Відсунься, Геральте!
— Горицвіте! Там глибоко! Зсунешся…
— Е там. Я й так мокрий. Подивися, тут плитко, ледь по пояс на цій першій сходинці. І широко як у бальній залі. О, франца…
Геральт блискавично стрибнув до води та підтримав барда, що занурився по шию.
— Я спіткнувся об те гівно, — Горицвіт, ловлячи повітря, обтрусився, обіруч піднімаючи стікаючого водою великого плаского м'якуна у шкаралупі кобальтової барви, оброслій кудлами водоростей. — Їх там на сходах повно. Гарний колір має, правда? Давай, я запхну до твоєї торби, бо моя вже напхом напхана.
— Вилазь звідти, — буркнув розлючений відьми́н. — Горицвіте, негайно вилазь на полицю. Це не забавки.
— Тихо. Ти чув? Що це було?
Геральт чув. Звук долинав знизу, з-під води. Глухий і глибокий, хоча одночасно слабкий, тихий, короткий, уриваний. Звук дзвону.
— Дзвін, щоб його, — шепнув Горицвіт, вилазячи на полицю. — Геральте, я мав рацію! Це дзвін затопленого Ис, дзвін міста привидів, приглушений тягарем глибини. Це прóкляті нагадують нам…
— Ти врешті стулиш пельку?
Звук повторився. Значно ближче.
— …нагадують нам, — вів далі бард, викручуючи промоклі поли кубраку, — про свою страшну долю. Цей дзвін — то пересторога….
Відьми́н перестав звертати увагу на голос Горицвіта і переключився на інші органи чуття. Чув. Щось чув.
— Пересторога, — Горицвіт злегка висунув язик, як завжди, коли зосереджувався. — Пересторога, бо… гмм… Щоб не забули… гмм… гммм… гмммм… Склав!
Глухо бринить серце дзвону, глухо веде пісню смерті,
Смерті, що легше її витримать, ніж забуття…
Вода одразу ж біля відьми́на бухнула. Горицвіт вереснув. З піни виринала лупоока почвара, яка замахнулася на Геральта широким, зубатим, косоподібним клинком. Геральт мав у руці меч уже тоді, коли вода почала здійматися горбом, тепер лише впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув почвару через обвисле лускувате підгорля. Відразу ж обернувся в другий бік, де воду збурювала ще одна, в чудернацькому шоломі, в чомусь, що нагадувало теліги із заіржавілої міді. Відьми́н широким замахом меча відбив вістря націленого в нього короткого списа і з розгоном, який дало йому це відбиття, різонув через рибо-зміїну зубасту морду. Відскочив у бік краю полиці, розбризкуючи воду.
— Горицвіте, тікай!
— Дай руку!
— Тікай, холера!
Наступне створіння зводилося із хвиль, свистячи кривою шаблею, яку тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьми́н відбився спиною від наїженого мушлями краю скелі, ввійшов у позицію, але рибооке створіння не наближалося. На зріст воно було рівне Геральтові, вода теж сягала йому до пояса, але через гордовито наїжачений гребінь на голові та роздуті зябра здавалося більшим. Гримаса, що викривляла широку, озброєну зубами пащу, до ілюзії нагадувала жорстоку посмішку.
Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися у червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обіруч за довге, без гарди, руків'я. Ще дужче їжачи гребінь та зябра, проворно закрутило клинком у повітрі. Геральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.
Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьми́на хвилю.