Зараз я накажу підготувати тобі коника. Щоб тобі не довелося тюпати пішки. І щоби ти мав якісь шанси, коли тебе нажене погоня. Тільки не думай, що я це з милосердя роблю і від доброго серця. Повернеш гроші, коли буде змога. Сорок ринських. Не кривися. Ціна — як для брата! Ти маєш бути мені вдячний.
— Я і є вдячний, — посміхнувся демерит. — Спасибі, Дзержко. Превелике спасибі. На тебе завжди можна було розраховувати. А щоб не вийшло, що я тільки брати швидкий, прошу, це подарунок для тебе.
— Капшуки, — холодно констатувала Дзержка. — Досить непогані. Срібною ниткою гаптовані. І перлами. Навіть гарними. Хоч і фальшивими. Але чому три?
— Бо я щедрий. І це ще не все, — Шарлей стишив голос, озирнувся. — Маєш знати, Дзержко, що присутній тут юний Рейнмар володіє певними… Гм-м… Здібностями. Дуже незвичайними, щоб не сказати… магічними.
— Що?
— Шарлей перебільшує, — відмахнувся Рейневан.
— Я медик, а не маг.
— Отож-бо, — підхопив демерит. — Якби тобі знадобився якийсь еліксир чи фільтр… Любовний, припустімо… Афродизіяк… Що-небудь для потенції…
— Для потенції, — замислено повторила вона. — Гм-м… Могло би придатися…
— От бачиш. А що я казав?
— …для жеребців, — докінчила Дзержка де Вірсінг. — Я з любов'ю сама даю собі раду. І ще цілком успішно обходжуся без чарів.
— Прошу принести письмове приладдя, — сказав після недовгої паузи Рейневан. — Я випишу рецепт.
* * *
Підготованим коником виявився зграбний гнідий палефруа, той самісінький, якого вони знайшли на просіці. Рейневан, який віщуванню лісових чаклунок спочатку віри радше не йняв, тепер глибоко замислився. Шарлей же скочив на коня і хвацько об'їхав площу. Демерит продемонстрував черговий талант — керований твердою рукою і сильними коліньми гнідко йшов як по шнурку, красиво піднімаючи ноги й високо тримаючи голову, а в невимушено елегантній позі Шарлея навіть найбільший знавець і майстер виїздки не знайшов би, до чого прискіпатися. Конюхи й найманці з ескорту заплескали в долоні. Навіть стримана Дзержка де Вірсінг прицмокнула, милуючись.
— Я й не знала, — промовила вона тихо, — що він такий чудовий наїзник. Воістину, талантів йому не бракує.
— Це правда.
— А ти, родичу, — обернулася вона, — будь обережніший. Триває полювання на гуситських емісарів. Зараз усюди з осторогою дивляться на чужинців і прибульців, а як де побачать, негайно доносять. Бо хто не донесе, той сам опиниться під підозрою. Ти ж мало того, що чужак і прибулець, то до того ж іще й ім'я твоє і рід стали відомі в Шльонську, усе більше людей нашорошують вуха, почувши "Белява". Придумай собі що-небудь. Назвися… Гм-м-м… Щоб хоча б ім'я залишилося те саме, щоб ти весь час не забувався… Так що нехай буде… Рейнмар фон Хагенау[201].
— Але ж, — посміхнувся Рейневан, — так звати відомого поета…
— Не крути носом. Зрештою, часи зараз важкі. Хто в такі часи пам'ятає імена поетів?
Шарлей закінчив демонстрацію коротким, але енергійним галопом, зупинив коня на місці, аж камінці приснули на всі боки. Під'їхав, змусивши гнідого так витанцьовувати, що знову викликав оплески.
— Вдатна худобинка, — сказав він, поплескуючи жереб ця по шиї. — І прудка. Ще раз дякую, Дзержко. Бувай.
— Бувайте. Хай вас Бог провадить.
— До побачення.
— До зустрічі. Дай Боже, щоб у кращі часи.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
у якому в переддень святого Егідія, що припадав на п'ятницю, Рейневан і Шарлей їдять пісний обід у монастирі бенедиктинців. А після обіду виганяють диявола. Із зовсім несподіваним результатом.
Монастир вони спочатку почули, а потім уже побачили, бо він, схований серед лісу, раптом озвався глибоким, але мелодійним дзвоном. Ще не відлунало бамкання, як оточені муром будівлі раптом зачервоніли черепицею між листя вільх і грабів, які вдивлялися в зелену від ряски й молодильника дзеркальну воду ставків, гладку, як свічадо, по якій час від часу розходилися кола — ознака жирування великої риби. В очереті кумкали жаби, крякали качки, стрекотіли і плюскотіли очеретянки.
Коні поволі йшли по укріпленій греблі меж рядами дерев.
— Онде, — показав Шарлей, піднімаючись у стременах. — Онде й монастирок. Цікаво, якого уставу. У відомому двовірші говориться:
Bemardus valles, montes Benedictus amabat,
Oppida Franciscus, celebres Dominicus urbes [202].
А тут хтось полюбив болота, ставки і греблі. Хоча,
швидше за все, це любов не до ставків і дамб, а до коропів.
Як думаєш, Рейнмаре?
— Я не думаю.
— Але коропа з'їв би? Або лина? Сьогодні п'ятниця, а ченці дзвонили на нону. Може, почастують обідом?
— Сумніваюся.
— Чому й у чому?
Рейневан не відповів. Він дивився на напіввідчинені ворота монастиря, з яких вискочив рябий коник із ченцем у сідлі. Чернець відразу за воротами пустив рябого в різкий галоп — і це закінчилося кепсько. Хоча рябому коникові було далеко до арабського скакуна або dextrarius'a списоносців, проте він виявився запальним і норовистим, а чернець — як було видно з чорної ряси, бенедиктинець, — аж ніяк не грішив вправністю у верховій їзді, до того ж сів на рябого в сандаліях, які ніяк не хотіли триматися в стременах. Від'їхавши, може, зо чверть гони, рябий коник хвицнув, чернець вилетів із сідла і покотився під верби, блискаючи голими литками. Рябий брикнув, заіржав, задоволений собою, після чого легким клусом побіг греблею в напрямку обох подорожан. Коли коник пробігав повз них, Шарлей схопив його за віжки.
— Поглянь-но лише, — сказав він, — на цього кентавра! Вузда з посторонка, сідло з ряднини, ганчір'яна упряж. Не знаю, чи статут святого Бенедикта Нурського дозволяє їздити верхи чи забороняє, справді не знаю. Але таку їзду має забороняти.
— Він кудись поспішав. Це було видно.
— Це зовсім не виправдання.
Ченця, як до того — монастир, вони спочатку почули, а вже потім побачили. Він сидів у лопухах і, поклавши голову на коліна, жалібно плакав, схлипуючи так, що серце розривалося.
— Ну, ну, — промовив з висоти сідла Шарлей. — Не треба сльози лити, фратер. Ти нічого не втратив. Коник не втік, осьо він, у нас. А їздити верхи ти, фратер, ще встигнеш навчитися. Бо часу на це в тебе, фратер, як я бачу, ще дуже, ду-у-уже багато.
Справді, Шарлей мав рацію. Чернець був ченчиком. Головусом. Підлітком, у якого від гіркого плачу тряслися руки, здригалися губи і решта обличчя.
— Брат… Деодат… — схлипнув він. — Брат… Деодат… Через мене… Помре…
— Га?
— Через мене… Помре… Я підвів… Підвів…
— Ти поспішав по медика? — зметикував Рейневан. — Для хворого?
— Брат… — зашльохав хлопець. — Деодат… Через мене…
— Та кажи ж ти хоч трохи доладніше, фратер!
— У брата Деодата, — викрикнув ченчик, підводячи почервонілі очі, — вселився злий дух! Опанував його! То й наказав мені абат щодуху… Щодуху мчати до Свидниці, до братів Проповідників… По екзорциста!
— І що, кращого вершника в монастирі не було?
— Не було… Я ж наймолодший… О, я нещасний!
— Радше щасний, — промовив Шарлей із серйозною міною. — Справді, радше щасний. Розшукай, сину, у траві свої сандалії і біжи в монастир. Повідом абатові добру новину. Що милість Господня, видно, чуває над вашим монастирем. Що на греблі ти зустрів магістра Бенігнуса, досвідченого екзорциста, якого, поза сумнівом, якийсь ангел скерував у ці краї.
— Ви, добрий пане? Ви?
— Біжи, сказав я, чимдуж до абата. Сповісти, що я надходжу.
* * *
— Скажи, що мені причулося, Шарлею. Скажи, що ти обмовився. Що ти зовсім не сказав того, що тільки що сказав.
— Себто чого? Що я виекзорцизмую брата Деодата? Авжеж, виекзорцизмую, і то якнайкраще. З твоєю допомогою, хлопче.
— Оце вже ні. На мене не розраховуй. Мені й без того клопотів не бракує. Нових мені не треба.
— Мені теж. А треба мені обіду і грошей. Обіду — краще вже.
— Це найдурніша ідея з усіх можливих дурних ідей, — оцінив Рейневан, окидаючи поглядом залите сонцем монастирське подвір'я. — Ти усвідомлюєш, що чиниш? А чи знаєш ти, що загрожує за прикидання духовною особою? Екзорцистом? Якимсь нікому не відомим магістром Бенігнусом?
— Яке прикидання? Я є духовною особою. І екзорцистом. Це питання віри, а я вірю. В те, що мені це вдасться.
— Ти, либонь, знущаєшся з мене?
— Аж ніяк! Починай-но в душі готуватися до завдання.
— Я не братиму участі ні в чому такому.
— А чому це? Ти ж начебто лікар. Тобі якось навіть і годиться допомогти стражденному.
— Йому, — Рейневан вказав у бік інфірмерії[203], з якої вони недавно вийшли, і в якій спочивав брат Деодат, — йому не можна допомогти. Це летаргія. Чернець — у летаргічному сні. Ти чув, як ченці говорили, що намагалися його розбудити, штрикаючи в п'яти гарячим ножем? Отже, це щось подібне на grand mal, велику хворобу[204]. Неміччю уражений мозок, spiritus animalis[205]. Я читав про це в "Canon medicinae" Авіценни, а також у Разеса й Аверроеса… І знаю, що це не лікується. Можна тільки чекати…
— Чекати, звичайно, можна, — перебив Шарлей. — Але чому — склавши руки? Тим більше — якщо можна діяти? І заробити на цьому? Нікому не нашкодивши?
— Не нашкодивши? А етика?
— З порожнім черевом, — знизав плечима Шарлей, — я не звик розводитися про філософію. А от сьогодні ввечері, як буду ситий і напідпитку, я викладу тобі принципи моєї етики. І їхня простота тебе здивує.
— Це може погано закінчитися.
— Рейневане, — Шарлей різко обернувся. — Міркуй, до дідька, позитивно.
— Я саме так і роблю. Думаю, що це погано закінчиться.
— Та думай собі, що хочеш. Але зараз будь ласкавий стулити пельку, бо вони вже близько.
Справді, наближався абат у супроводі кількох ченців. Абат був невисокий, пухкенький і круглощокий, але добродушному і поштивому вигляду суперечили стиснуті губи, а також жваві й уважні очі. Поглядом він швидко перескакував із Шарлея на Рейневана. І назад.
— То що скажете? — запитав він, ховаючи руки під ладанку. — Що з братом Деодатом?
— Неміччю, — повідомив Шарлей, гордовито надувши губи, — уражений spiritus animalis. Це щось на кшталт grand mal, великої хвороби, описаної Авіценною, коротше кажучи, Tohu Wa Bohu[206]. Маєте знати, reverende pater[207], що випадок виглядає не найкраще. Але я візьмуся.
— За що візьметеся?
— Вигнати з одержимого злого духа.
— Ви настільки упевнені, — абат нахилив голову, — що це одержимість?
— Упевнений, — голос Шарлея був доволі холодний, — що це не бігунка[208].