та нє... та шо?.. — бризкав слиною Манданґус, потроху багровіючи.
— Ти що — пішов туди в ніч його загибелі й пограбував дім? — прокричав Гаррі.
— Я... та нє...
— Ану, все віддавай!
— Гаррі, не смій! — закричала Герміона, а Манданґус почав синіти.
Щось бабахнуло, і Гаррі відчув, як Манданґусове горло вислизнуло з рук. Задихаючись і відпльовуючись, Манданґус ухопив свою валізу, а тоді... ЛЯСЬ... і він роз'явився.
Гаррі з усієї сили вилаявся й закрутився, шукаючи, де дівся Манданґус.
— НАЗАД, ЗЛОДЮГО!..
— Немає сенсу, Гаррі.
Казна-звідки виникла Тонкс, її сіре волосся було мокре від снігу.
— Манданґус, мабуть, уже в Лондоні. Немає сенсу кричати.
— Він покрав Сіріусові речі! Обікрав його дім!
— Це так, та все ж, — незворушно сказала Тонкс, яку ця інформація анітрохи не стурбувала, — тобі треба сховатися від холоду.
Вона простежила, як вони зайшли у "Три мітли". Увійшовши, Гаррі одразу вибухнув гнівом:
— Він покрав Сіріусові речі!
— Гаррі, я розумію, але ти не кричи, на нас дивляться, — прошепотіла Герміона. — Піди сядь, а я куплю щось випити.
Коли за кілька хвилин Герміона повернулася до їхнього стола з трьома пляшками маслопива, Гаррі усе ще кипів.
— Невже Орден не має на Манданґуса впливу? — розлючено шепотів він друзям. — Чому його не зупиняють, коли він краде в штабі все, що йому під руку потрапить?
— Цс! — розпачливо цикнула Герміона, озираючись, чи ніхто їх не чує; неподалік сиділа чаклунська пара, обоє з великою цікавістю поглядали на Гаррі, а трохи далі підпирав стовпа Забіні. — Гаррі, мене б це теж розсердило, я знаю, що він крав твої речі...
Гаррі захлинувся маслопивом; він і забув, що будинок номер дванадцять на площі Ґримо належить тепер йому.
— Так, це мої речі, — визнав він. — Не дивно, що він не зрадів, побачивши мене! Доведеться розказати Дамблдорові — Манданґус боїться тільки його.
— Добра думка, — прошепотіла Герміона, зрадівши, що Гаррі заспокоюється. — Роне, що ти там побачив?
— Нічого, — буркнув Рон, швидко відвертаючись від шинквасу, але Гаррі знав, що він намагався перехопити погляд привабливої пишненької шинкарки, мадам Розмерти, до якої Рон давно вже відчував симпатію.
— І це "нічого" зараз наливає комусь вогневіскі, — ядуче сказала Герміона.
Рон пропустив її шпильку повз вуха, цмулячи свій напій мовчки і, як йому здавалося, шляхетно. Гаррі думав про Сіріуса і про срібні келихи, яких той усе одно не любив. Герміона тарабанила пальцями по столу, зиркаючи то на Рона, то на шинкарку.
Гаррі допив зі своєї пляшки останні краплі й запропонував:
— То що, може, все — вертаємося до школи?
Друзі кивнули головами; було нудно, а негода надворі дедалі гіршала. Вони знову позагорталися в плащі, поправили на голові шарфи й натягли рукавиці; тоді вслід за Кеті Бел з подругою вийшли з шинку й по Високій вулиці рушили додому. Долаючи вкриту сніговою кашею дорогу до Гоґвортсу, Гаррі згадав про Джіні. Вони її ніде не зустріли, подумав Гаррі, бо вона разом з Діном усамітнилася в кав'ярні мадам Падіфут, цьому улюбленому прихистку щасливих парочок. Він спохмурнів і почовгав далі, ховаючи голову від зарядів мокрого снігу.
За якийсь час Гаррі помітив, що голоси Кеті та її подруги, що їх доносив вітер, стали пронизливіші й голосніші. Гаррі придивився до їхніх невиразних силуетів. Дівчата сперечалися про якусь річ, яку тримала в руках Кеті.
— Ліно, це тебе не стосується! — почув Гаррі голос Кеті.
Вони завернули за поворот, мокрий сніг повалив густіше й швидше, заліплюючи Гаррі окуляри. Він почав витирати їх рукавицею, а Ліна саме тієї миті спробувала вихопити з рук Кеті пакунок; Кеті смикнула його до себе, й пакунок упав на землю.
Кеті миттю здійнялася в повітря, але не так, як Рон, що був кумедно підвішений за ногу, а граціозно, розкинувши руки, ніби збиралася кудись летіти. Проте було в цьому щось недобре й моторошне... лютий вітер рвав їй волосся, але очі в дівчини були заплющені, а обличчя — позбавлене будь-якого виразу. Гаррі, Рон, Герміона й Ліна завмерли й дивилися.
На висоті двох метрів над землею Кеті жахливо закричала. Очі її розплющилися, але те, що вона побачила чи відчула, явно завдавало їй страшенних мук. Вона кричала без упину; Ліна теж залементувала, вхопила Кеті за ногу й потягла назад на землю. Гаррі, Рон і Герміона кинулися допомагати, але щойно вчепилися Кеті в ноги, як вона впала просто на них; хлопці зуміли її впіймати, але Кеті так билася в судомах, що вони не могли її втримати.
Друзі поклали її на землю; дівчина корчилася й кричала, очевидно нікого з них не впізнаючи.
Гаррі озирнувся навколо — не було видно ні душі.
— Будьте тут! — крикнув він друзям, перекрикуючи виття вітру. — Я біжу по допомогу!
Гаррі помчав до школи; йому ще ніколи в житті не доводилося бачити такого, як те, що сталося з Кеті, і він не розумів, яка цьому причина. Звернув ще за один поворот і зіштовхнувся з кимось схожим на велетенського ведмедя на задніх лапах.
— Геґріде! — важко дихаючи вигукнув Гаррі, виплутуючись із живоплоту, в який він провалився.
— Гаррі! — обізвався Геґрід; мокрий сніг обліпив йому брови й бороду і примерз до величезної кошлатої шуби з бобрових шкурок. — Я си відвідував Ґропика, він уже такий файненький, що ти не...
— Геґріде, дівчину поранили, чи закляли, чи щось таке...
— Шо-шо? — перепитав Геґрід, нагинаючись, щоб розчути Гаррі крізь лютий вітер.
— Закляли! — горлав Гаррі.
— Закляли? Кого закляли?.. Рона? Герміону?
— Та ні, не їх! Кеті Бел! Сюди...
Вони разом побігли назад і побачили групку учнів довкола Кеті, яка й досі кричала і корчилася на землі; Рон, Герміона й Ліна намагалися її вгамувати.
— Відійдіть! — крикнув Геґрід. — Най я погляну!
— З нею щось сталося! — ридала Ліна. — Не розумію, що...
Геґрід якусь мить дивився на Кеті, а тоді, не кажучи ні слова, нагнувся, схопив її й побіг назад до замку. За кілька секунд пронизливий крик Кеті стих, і нічого не стало чути, окрім ревіння вітру.
Герміона підбігла до ридаючої дівчини й притулила її до себе.
— Ти Ліна, так?
Дівчина кивнула.
— Це сталося раптово, чи...
— Тоді, як роздерся оцей пакунок, — плакала Ліна, показуючи на пакунок з бурого паперу, що лежав промоклий і розірваний. Зсередини поблискувало щось зеленувате. Рон нахилився й уже простягнув було руку, але Гаррі встиг його схопити й відтягти назад.
— Не займай!
Він присів. З паперу виднілося пишне опалове намисто.
— Я його вже бачив, — Гаррі дивився на намисто. — Колись дуже давно воно лежало у вітрині крамниці "Борджин і Беркс". На етикетці було написано, що воно закляте. Кеті, мабуть, до нього торкнулася. — Він глянув на Ліну, яку всю затрясло. — Як воно потрапило до Кеті?
— Саме через це ми й сварилися. Вона з цим пакунком вийшла з туалету в "Трьох мітлах", сказала, що це несподіванка для когось у Гоґвортсі, кому вона має його передати. Була якась дивна, коли це говорила... ой, ні-ні-ні, мені тепер ясно, що її імперіуснули, але тоді до мене не дійшло!
Ліну струснули нові ридання. Герміона лагідно поплескала її по плечі.
— Ліно, а вона не сказала, хто дав їй цей пакунок?
— Ні... не хотіла зізнаватися... а я сказала, що вона дурна, і щоб не несла пакунок до школи, але вона не хотіла й слухати, а... а я тоді спробувала забрати в неї пакунок і... і... і... — Ліна від розпачу завила.
— Ходімо краще до школи, — запропонувала Герміона, усе ще пригортаючи до себе Ліну, — побачимо, що там з нею. Ходімо...
Гаррі на мить завагався, а тоді зняв з себе шарф і, незважаючи на Ронів зойк, обережно накрив ним намисто й підняв з землі.
— Треба його показати мадам Помфрі, — пояснив він.
Хлопці пішли дорогою за дівчатами; Гаррі, йдучи, напружено міркував. Вони заходили вже на територію школи, коли він заговорив, не в змозі більше приховувати своїх думок.
— Мелфой знав про це намисто. Чотири роки тому воно лежало на вітрині в "Борджин і Беркс", я, коли ховався в крамничці від нього і від його батька, бачив, як він до нього приглядався. Ось що він купував того дня, коли ми за ним стежили! Він пригадав, що воно там є, і вирішив по нього повернутися!
— Я... я не знаю, Гаррі, — завагався Рон. — Стільки народу ходить у "Борджин і Беркс"... Та й дівчина казала, що Кеті взяла пакунок у дівчачому туалеті.
— Вона казала, що та прийшла з ним з туалету, але це не означає, що вона його взяла в туалеті...
— Макґонеґел! — попередив Рон.
Гаррі підвів голову. І справді, кам'яними сходами швидко дріботіла до них крізь мокрий сніг професорка Макґонеґел.
— Геґрід каже, що ви всі бачили, що сталося з Кеті Бел... Негайно зайдіть до мого кабінету! Що то в тебе, Поттере?
— Це те, чого вона торкнулася, — пояснив Гаррі.
— О, Господи, — стривожилася професорка Макґонеґел, забираючи в Гаррі намисто. — Ні-ні, Філч, вони зі мною! — поспіхом додала вона, бо через вестибюль до них уже човгав Філч з чуйником таємниць напоготові. — Негайно занеси це намисто професорові Снейпу, але дивись, не торкайся до нього! Нехай буде загорнуте в шарф!
Усі четверо учнів пішли за професоркою Макґонеґел до її кабінету. Заліплені мокрим снігом шибки деренчали від вітру; в кабінеті було прохолодно, хоч у каміні й потріскував вогонь. Професорка Макґонеґел зачинила двері й стала за письмовим столом обличчям до Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, яка й досі ридала.
— Ну? — різко запитала вона. — Що сталося?
Затинаючись і роблячи численні паузи, щоб угамувати ридання, Ліна розповіла, як Кеті пішла до туалету в "Трьох мітлах" і повернулася з пакунком, на якому не було жодних позначок, і що Кеті була якась трохи дивна, і як вони сперечалися, чи варто було погоджуватись передавати комусь невідомо що, і як ця сварка перейшла в сутичку, під час якої пакунок розірвався. Тут Ліну охопив такий розпач, що більше жодного слова з неї витягти не вдалося.
— Що ж, — досить лагідно сказала професорка Макґонеґел, — Ліно, йди до шкільної лікарні, нехай мадам Помфрі дасть тобі заспокійливе.
Коли дівчина вийшла з кабінету, професорка Макґонеґел знову глянула на Гаррі, Рона й Герміону.
— Що сталося, коли Кеті торкнулася намиста?
— Вона здійнялася вгору, — пояснив Гаррі, перш ніж Рон чи Герміона встигли розкрити рота. — А тоді закричала й знепритомніла. Пані професорко, чи не міг би я побачити професора Дамблдора?
— Поттере, директор повернеться аж у понеділок, — здивовано глянула на нього професорка Макґонеґел.
— Його немає? — сердито перепитав Гаррі.
— Так, Поттере, немає! — гостро відповіла професорка Макґонеґел.