Можливо, завдяки його славі відбивача, або просто тому, що він був набагато симпатичніший. Беґмен подякував за оплески веселим помахом руки. А от Бартеміус Кравч ніяк не прореагував, навіть не всміхнувся, коли назвали його ім'я. Пригадуючи його в елегантному костюмі на Кубку світу з квідичу, Гаррі подумав, що чаклунська мантія не надто пасує Кравчеві. Його вузенькі вусики та рівнесенький проділ видавалися вельми недоречними поруч з довжелезним сивим волоссям та бородою Дамблдора.
— Містер Беґмен та містер Кравч кілька попередніх місяців працювали не покладаючи рук над підготовкою Тричаклунського турніру, — вів далі Дамблдор, — а тепер вони разом зі мною, професором Каркарофим та мадам Максім увійдуть до складу комісії, що оцінюватиме здобутки чемпіонів.
Почувши слово "чемпіонів", усі учні затамували подих і почали прислухатися до Дамблдора з подвоєною увагою.
Він це помітив, усміхнувся й звелів:
— Попрошу скриньку, містере Філч.
Філч, який непомітно принишк у куточку зали, підійшов до Дамблдора з великою дерев'яною скринькою, інкрустованою коштовним камінням. Видно було, що вона неймовірна стара. Учні схвильовано загули, а Деніс Кріві аж на стільця виліз, щоб краще бачити. Та він був такий дрібний, що й тепер його голова ледь ледь вивищувалася над іншими.
— Містер Кравч та містер Беґмен уже ознайомилися з завданнями, які цього року будуть поставлені перед чемпіонами, — сказав Дамблдор, — і все належним чином підготували. Упродовж навчального року чемпіонам доведеться виконати три завдання, і для цього потрібні будуть усі їхні здібності... уся чаклунська майстерність... відвага... вміння робити логічні висновки... і, звичайно, здатність долати небезпеку.
На цих останніх словах у залі запанувала цілковита тиша, немовби всі перестали дихати.
— Як вам відомо, в турнірі змагатимуться три чемпіони, — спокійно вів далі Дамблдор, — по одному з кожної школи учасниці. Оцінюватиметься виконання ними кожного турнірного завдання, і чемпіон, який після третього завдання отримає найвищу загальну оцінку, здобуде Тричаклунський кубок. А добиратиме чемпіонів об'єктивний і неупереджений... Келих Вогню.
Дамблдор витяг чарівну паличку й тричі постукав по скриньці. Вона поволі й зі скрипом відкрилася. Дамблдор запхнув туди руку й добув велику, грубо обтесану дерев'яну чашу. Вона була б зовсім непоказна, якби не мерехтливі язики біло синього полум'я, що наповнювало її по вінця.
Дамблдор закрив скриньку і обережно поставив на неї Келих, щоб його було видно всім у залі.
— Кожен, хто бажає зголоситися на чемпіона, повинен розбірливо написати на стрічці пергаменту своє ім'я, прізвище та школу, а тоді кинути цю стрічку в Келих, — пояснив Дамблдор. — На це дається двадцять чотири години. Завтра ввечері, якраз на Гелловін, Келих назве імена тих трьох, котрих він вважатиме найгіднішими представляти свої школи. Келих стоятиме у вестибюлі, доступний для всіх, хто забажає взяти участь у змаганнях.
Щоб утримати від спокуси неповнолітніх учнів, — додав Дамблдор, — я накреслю у вестибюлі навколо Келиха лінію вікової межі. Жоден учень, якому ще не виповнилося сімнадцяти, не зможе переступити цієї лінії.
І нарешті — я хотів би наголосити, щоб ті, хто хоче взяти участь у турнірі, не ставилися до цього легковажно. Чемпіон, обраний Келихом Вогню, повинен або повинна пройти турнір до самого кінця. Поклавши стрічку зі своїм ім'ям та прізвищем у Келих, ви пов'язуєтеся нерозривною магічною угодою. Коли вас обрано чемпіоном, ви вже не маєте права відступати. Тому, перш ніж кидати в Келих свою стрічку пергаменту, ще раз спитайте себе, чи ви всім серцем налаштовані на гру. А тепер — час уже спати. Усім на добраніч.
— Вікова межа! — вигукнув Фред Візлі, блискаючи очима, коли вони йшли до виходу у вестибюль. — Але ж його можна обдурити настійною для старіння, правда? А коли твоє ім'я потрапить у Келих, можна радіти — хіба він знає, сімнадцять тобі чи ні?
— Не думаю, що той, кому менше сімнадцяти, має якісь шанси, — засумнівалася Герміона, — ми ще так мало всього вивчили...
— За всіх не розписуйся, — урвав її Джордж. — Гаррі, ти ж спробуєш, ге?
Гаррі на мить пригадав Дамблдорове застереження, щоб учні, яким нема сімнадцяти років, не зголошувалися до участі, але потім уявив себе з чудовим Тричаклунським кубком у руках... Цікаво, чи дуже розгнівається Дамблдор, якщо хтось молодший за сімнадцять років зуміє перетнути вікову межу..
— Де він зник? — розхвилювався Рон, що не прислухався до розмови, а шукав у натовпі Крума. — Чи Дамблдор казав, де спатимуть учні з Дурмстренгу?
Та відповідь на це запитання прийшла майже миттєво. Вони саме проходили повз слизеринський стіл, де Каркароф підганяв своїх учнів.
— Назад на корабель, — казав він. — Вікторе, як самопочуття? Ти наївся? Може, послати когось на кухню по гаряче вино?
Гаррі бачив, як Крум похитав головою, знову натягуючи на себе хутро.
— Пане професоре, я випів бі віна, — сказав з надією один зі старших дурмстрензьких хлопців.
— Поляков, тобі я, здається, не пропонував, — гаркнув Каркароф без жодної нотки теплого батьківського тону. — Ти, бачу, знову заляпав їжею всю свою мантію. От нестерпний хлопчисько...
Каркароф відвернувся й повів своїх учнів до дверей, підійшовши туди майже одночасно з Гаррі, Роном та Герміоною. Гаррі зупинився, щоб пропустити їх першими.
— Дякую, — кинув Каркароф, байдуже зиркнувши на нього.
І тут Каркароф завмер на місці. Він утупився в Гаррі, ніби не вірив своїм очам. Дурмстрензькі учні теж зупинилися разом зі своїм директором. Очі Каркарофа повільно оглянули Гарріне лице й завмерли на його шрамі. Усі дурмстренґці теж зацікавлено поглядали на Гаррі. Краєм ока він бачив, як обличчя в декого з них засяяло від захвату. Хлопець, уся мантія в якого була заляпана їжею, штурхнув дівчину, що стояла біля нього, і показав, не криючись, на Гарріне чоло.
— Так так, це Гаррі Поттер, — пролунав за їхніми спинами рипучий голос.
Професор Каркароф озирнувся. Там, важко спираючись на ковіньку, стояв Дикозор Муді. Його чаклунське око, не кліпаючи, втупилося в директора Дурмстренґу.
Гаррі бачив, як зблідло обличчя Каркарофа і як на ньому з'явилася суміш страху й люті.
— Ти! — вигукнув він, дивлячись на Муді так, ніби не вірив, що бачить його насправді.
— Я, — похмуро озвався Муді. — А тобі, Каркароф, краще йти далі, якщо не маєш що сказати Поттеру. Ти загородив двері.
І справді, за ними вже згромадилися учні, зазираючи один одному через плече, щоб зрозуміти, що там сталося.
Не кажучи й слова, професор Каркароф повів своїх вихованців далі. Муді дивився йому вслід, не відводячи магічного ока від Каркарофої спини, а на його понівеченому обличчі з'явився вираз крайнього несхвалення.
* * *
Наступного дня була субота, а в суботу багато учнів приходило снідати пізніше. Проте виявилося, що не лише Гаррі, Рон та Герміона прокинулися значно раніше, ніж завжди прокидалися у вихідні. Коли вони зійшли у вестибюль, то побачили там з двадцять учнів, які тинялися туди сюди, жували грінки й оглядали Келих Вогню. Він стояв посеред зали на ослінчику, на якому зазвичай лежав Сортувальний Капелюх. Тоненька золота лінія на підлозі оточувала Келих колом, що мало в діаметрі метрів із шість.
— Чи вже хтось поклав туди свої прізвища? — напружено поцікавився Рон в однієї третьокласниці.
— Усі дурмстренґці, — відповіла вона. — А з Гоґвортсу я ще нікого не бачила.
— Не сумніваюся, що дехто поклав ще вчора, коли ми всі пішли спати, — припустив Гаррі. — Скажімо, я так би й зробив... не захотів би, щоб на мене всі ззиралися. Бо що, якби Келих узяв та й виплюнув мене назад?
Хтось зареготав у Гаррі за спиною. Він озирнувся й побачив Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що збігали по сходах. Усі троє мали страшенно схвильований вигляд.
— Готово! — переможно прошепотів Фред Ронові, Гаррі й Герміоні. — Щойно її випили.
— Кого її? — не зрозумів Рон.
— Настійку для старіння, йолопе, — пояснив Фред.
— Кожен по краплині, — радісно потирав руки Джордж. — Нам вистачить подорослішати на один два місяці.
— Ми вирішили, що як хтось із нас виграє, то розділимо тисячу ґалеонів порівну, — всміхнувся Лі від вуха до вуха.
— Я не впевнена, що вам це вдасться, — застерегла їх Герміона. — Дамблдор, мабуть, таке передбачив.
Фред, Джордж та Лі не звернули уваги на її застереження.
— Готові? — перепитав Фред, тремтячи від збудження. — Ну, тоді... я піду першим...
Гаррі з цікавістю дивився, як Фред витяг з кишені стрічку пергаменту з написом "Фред Візлі — Гоґвортс". Фред підійшов до лінії й зупинився, похитуючись на кінчиках пальців, ніби стрибун у воду, що готується пірнути з десятиметрової вишки. Усі, хто був у вестибюлі, вп'ялися в нього очима, а він глибоко вдихнув і перетнув лінію.
На частку секунди Гаррі здалося, що все пройшло добре — Джордж явно теж так подумав, бо з переможним криком стрибнув услід за Фредом, — але наступної миті щось гучно зашипіло, й обидва близнюки вилетіли за межі золотого кола, ніби пожбурені невидимим штовхачем ядра. Вони пролетіли метрів зо три й боляче гепнулися об холодну кам'яну підлогу. На додачу, ніби для ще більшого приниження, щось вистрілило — і в них обох з'явилися довжелезні білі бороди. Вестибюль аж затрясся з реготу. Навіть Фред із Джорджем не могли стриматися, коли звелися на ноги й глянули на свої бороди.
— Я ж вас попереджав, — пролунав густий веселий голос, і всі побачили професора Дамблдора, що виходив з Великої зали. Він подивився на Фреда й Джорджа, і очі в нього хитро заблискали, — пропоную вам піти до мадам Помфрі. Вона вже лікує міс Фосет з Рейвенклову та містера Самерса з Гафелпафу котрі теж вирішили трохи подорослішати. Хоч мушу визнати, що за красою їхнім бородам далеко до ваших.
Фред і Джордж пішли до шкільної лікарні в супроводі Лі, що аж заходився з реготу, а Гаррі, Рон та Герміона, теж пирхаючи зі сміху, рушили на сніданок.
Цього ранку оздоблення Великої зали змінилося. Був Гелловін, отож під зачарованою стелею пурхала ціла хмара живих кажанчиків, а в кожному закутку шкірилися сотні гарбузів з вирізьбленими очима, носами та ротами. Гаррі підійшов до Діна й Шеймуса, котрі вгадували, хто з сімнадцятирічних або ще старших учнів Гоґвортсу міг подати на конкурс свої прізвища.
— Я чув, що Ворінґтон прокинувся для цього ще вдосвіта, — сказав Дін.