Я боюся, щоб ти не застудилася.
— Я не застуджуся. Дай мені тільки трохи посидіти.
— Ти стомилася?
— Ні. Але хочеться ще хоч трішки посидіти.
— А може, все ж краще трохи походити? Хоча б кілька хвилин? У мокрому одязі не можна так довго сидіти. Надто холодна ця кам'яна долівка.
— Ну, добре…
Вони почали ходити. Їхні кроки гучно лунали в безлюдній каплиці. Проходили повз сповідальню, зелена завіса якої надималась від протягу, навколо вівтаря, до ризниці — і знов повертались назад.
— До Муртена лишилося дев'ять кілометрів, — зауважив Керн. — Треба подбати про те, щоб десь ближче знайти притулок.
— Дев'ять кілометрів ми ще легко подолаємо.
Керн щось пробурмотів собі під ніс.
— Що ти сказав? — спитала Рут.
— Та нічого. Проклинаю одну людину на прізвище Біндинг.
Рут узяла його під руку.
— Забудь про нього. Так буде краще. Здається, вже й дощ ушухае.
Вони вийшли з каплиці. Ще крапало, але над горами стояла величезна райдуга, перевиснувши через усю долину велетенським барвистим мостом. За лісами з розриву хмар могутнім потоком лилось на землю жовтаве світло. Самого сонця вони не бачили — видно було тільки світло, що струменіло з хмар, наче осяяний туман.
— Ходімо, — сказала Рут. — Уже випогоджується.
Аж увечері вони підійшли до якоїсь кошари. Чабан, літній мовчазний селянин, сидів перед дверима. Дві вівчарки лежали коло його ніг. Побачивши молодят, вони кинулись їм назустріч. Селянин вийняв люльку з рота і посвистом завернув собак назад.
Керн підійшов до нього.
— Чи не можна у вас тут переночувати? Ми мокрі й так стомилися, що далі вже не можемо йти.
Вівчар, не поспішаючи, оглядав його. Нарешті вимовив:
— Нагорі є сінник.
— А нам більше нічого й не треба.
Селянин знову довгенько помовчав, дивлячись на Керна.
— Давайте сюди ваші сірники й сигарети, — сказав потім. — Бо там багато сіна.
Керн віддав.
— Там, усередині, вилізете нагору по драбині, — пояснив селянин. — Я замкну за вами двері. Я живу в містечку. А завтра вранці випущу вас.
— Спасибі. Велике вам спасибі
Молодята вилізли по драбині. На горищі було майже зовсім темно і досить тепло. Невдовзі до них піднявся селянин. Він приніс їм винограду, трохи бринзи і чорного хліба.
— А тепер я замкну вас, — мовив він. — На добраніч.
— На добраніч. І велике вам спасибі.
Вони посиділи тихо, прислухаючись, поки селянин не спустився вниз. Потім поскидали з себе мокрий одяг і розстелили його на сіні. А далі повиймали з валіз свої піжами, одягли їх і почали їсти. Вони дуже зголодніли.
— Ну як — смачно? — запитав Керн.
— Надзвичайно! — Рут пригорнулась до нього.
— Пощастило нам, правда?
Дівчина закивала.
Унизу селянин замкнув двері. На горищі було кругле віконечко. Молодята посідали біля нього й дивились, як селянин іде додому. Небо прояснилося. Його вечірня синь відбивалася в озері, наче в дзеркалі. Селянин ішов спокійним кроком людини, яка весь час живе серед природи. Крім нього, ніде не видно було ні душі. Він ішов самотній скошеними полями, і здавалося, ніби він несе на своїх темних плечах усе небо.
Вони сиділи біля віконця, аж поки вечірні сутінки забарвили все у сірий колір. Гра тіней перетворювала купи сіна позад них на фантастичні гори. З горища видно було й овець: невиразно ворушились кошлаті слини, чулася мішанина приглушених звуків, що поволі стихали і згодом зовсім завмерли.
* * *
Уранці прийшов селянин і відімкнув кошару. Керн зліз до нього вниз. Рут іще спала. Личко в неї порожевіло, дихала вона часто. Керн допоміг селянину вигнати овець.
— Може, дозволите нам пробути тут іще один день? — спитав він. — Ми охоче допоможемо вам за це, коли не заперечуєте.
— Допомагати тут особливо нічого. Проте лишайтесь на здоров'я, якщо хочете.
— Спасибі.
Керн розпитав, де в їхньому містечку живуть німці. У списках Біндера воно не значилось. Селянин назвав йому кілька прізвищ і розповів, як знайти тих людей.
Надвечір, коли вже смеркалось, Керн пішов до містечка. Перший дім він знайшов легко. То була біленька вілла, обрамлена садком. Охайна служниця відчинила двері й одразу ж повела його в передпокій, замість змусити чекати за порогом. "Добра прикмета", — подумав Керн.
— Можна поговорити з паном Аммерсом? Або з фрау Аммерс? — спитав він.
— Хвилиночку…
Дівчина зникла, невдовзі повернулась і провела його в салон, обставлений новими меблями з червоного дерева. Підлога була така навоскована, що Керн посковзнувся і мало не впав. Усі меблі були вкриті мереживними скатерками та серветками.
За хвилину вийшов пан Аммерс. То був невисокий на зріст чоловік із білою гострою борідкою, на вигляд співчутливий. З двох історій, що були у нього в запасі, Керн наважився розповісти правдиву.
Аммерс привітно вислухав його.
— Отже, ви емігрант без паспорта і без дозволу на проживання? — сказав він потім. — І продаєте мило та інші речі домашнього вжитку?
— Так.
— Гаразд. — Аммерс підвівся. — Ось моя дружина може подивитись, що там у вас є. — І вийшов.
Невдовзі ввійшла його дружина. Це була відцвіла істота середнього роду з обличчям кольору вивареного м'яса і з безбарвними, як у тріски, очима.
— Ну, які там у вас речі? — манірним тоном запитала вона.
Керн виклав на стіл свій товар. Його вже лишилось не так і багато.
Жінка довго перебирала все, придивлялась до голок так, ніби зроду їх не бачила, нюхала мило, пробувала на палець зубну щітку, потім поцікавилась ціною і зрештою вирішила покликати ще й свою сестру.
Сестра виявилася другим, стереотипним виданням господині.
Очевидно, цапина борідка Аммерс — хоч який він був малий — міцно тримав кермо влади у своєму домі, бо й сестра була наче вилуджена й говорила приглушеним, боязким голосом. Обидві жінки весь час озиралися на двері. Вони так довго вагалися, що зрештою Кернові урвався терпець. Побачивши, що жінки так і не можуть наважитися щось купити, він забрав свої речі.
— Може, подумаєте до завтра, — сказав він. — Адже я можу й ще раз прийти.
Господиня глянула на нього якось ніби аж злякано.
— Може, вип'єте чашку кави? — спитала потім.
Керн уже давненько не пив кави.
— Якщо у вас саме є готова…
— Звичайно! Я зараз! Хвилиночку.
Вона пропхнулася в двері, незграбно, мов товстуля, проте швидко. Сестра лишилася в кімнаті.
— Чашечку кави — це мені зараз до речі, — мовив Керн, аби щось та сказати.
Сестра господині пирхнула зо сміху, мов індичка, і раптом замовкла, ніби проковтнула язика. Керн здивовано глянув на неї. Вона схилилась і чмихнула носом.
Увійшла господиня й поставила на стіл перед Керном чашку гарячої кави.
— Пийте собі спокійно, — сказала вона гостинним тоном. — Вам же нема куди поспішати, а кава дуже гаряча.
Сестра пирснула сміхом і одразу ж перелякано зігнулась.
Але Керн так і не встиг випити кави. Двері розчинились, до кімнати коротенькими, пружними кроками ввійшов Аммерс, а за ним — похмурий жандарм.
Аммерс урочистим жестом показав на Керна.
— Пане жандарм, виконуйте свій обов'язок! Бездомний і безпаспортний індивідуум, викинутий з німецького райху!
Керн заціпенів. Жандарм нерішуче оглянув його. Потім буркнув:
— Ну, ходімо!
Якусь мить у Керна було таке відчуття, наче йому паралізувало мозок. Він міг чекати чого завгодно, але не такого. Поволі, машинально, наче в сповільненому фільмі, він зібрав свої речі. Потім так само повільно підвівся.
— Так от, значить, для чого ця кава і вся гостинність! — затинаючись, насилу вимовив він, ніби сам для себе хотів з'ясувати, що сталося. — Лише для того, щоб довше затримати мене! От для чого! — Він стиснув кулаки й ступив крок до Аммерса. Той відсахнувся. — Не жахайтесь, — мовив Керн тихо, — я і пальцем не торкну вас! Я тільки прокляну вас. Я проклинаю вас і ваших дітей і вашу жінку всією силою своєї душі! Хай упадуть на ваші голови всі нещастя світу! Хай ваші діти повстануть проти вас і кинуть вас на старість самотнього, в горі та в злиднях!
Аммерс пополотнів. Його цапина борідка тремтіла.
— Захистіть мене! — звелів він жандармові.
— Він ще не образив вас, — флегматично відповів той. — Поки що він тільки прокляв вас. Коли б він назвав вас, скажімо, смердючим донощиком — тоді це була б образа, і саме в слові "смердючий".
Аммерс люто визвірився на нього:
— Виконуйте свій обов'язок!
— Пане Аммерс, — спокійно заявив жандарм. — Я не потребую ваших вказівок. Для цього в мене є начальство. Ви заявили на людину, я прийшов, а щодалі буде — це вже моє діло. Ходімо зі мною! — звернувся він до Керна.
Вони обидва вийшли. За ними грюкнули двері. Немов очманілий, Керн ішов поряд із службовцем поліції. Він ще й досі не міг отямитись. Щось підсвідоме волало в ньому: "Аякже Рут?.." Але далі він просто не наважувався думати.
— Ех, голубе… — озвався жандарм через якийсь час. — Іноді овечка таки потрапляє до гієни… Хіба ви не знали, хто він такий? Це шпигун німецької нацистської партії в нашому місті. Він виказав уже чимало людей.
— Боже мій! — простогнав Керн.
— Ось так, — вів далі жандарм. — Це називається вскочити в халепу, еге?
Керн мовчав.
— Не знаю… — апатично сказав він трохи згодом. — Я лише знаю, що на мене чекає одна хвора людина.
Жандарм озирнувся навколо й знизав плечима.
— Усе це нічого не допоможе. Та мене це й не обходить. Я повинен доставити вас у поліцію. — Він знов озирнувся навколо. На вулиці не було ні душі. — Я б не радив вам тікати, — вів далі жандарм. — Це безнадійна річ. Щоправда, у мене вивихнута нога і я не можу бігти за вами, але я б одразу окликнув вас і потім, якщо ви не зупинитесь, вийняв би револьвер. — Він запитливо дивився Керну в обличчя. — Звичайно, для цього потрібен певний час, — додав потім. — Можливо, за той час ви встигли б таки дременути від мене, особливо в такому місці, як оце, де ми проходимо: всілякі завулки та повороти —де вже там стріляти… Якби ви тут тікали, я таки справді не зміг би вас піймати. Мені треба було з самого початку надіти на вас наручники.
Несподівано Керн ніби прокинувся: в голові прояснилося і блискавкою майнула шалена надія. Він витріщився на жандарма.
А той байдуже йшов собі далі.
— Знаєте… — озвався він згодом, — для деяких речей просто почуваєш себе надто пристойною людиною.
Керн відчув, як від хвилювання у нього змокріли долоні.
— Послухайте, — квапливо почав він, — мене чекає людина, яка без мене загине! Відпустіть мене! Ми пробираємось до Франції, так чи інакше хочемо покинути Швейцарію, то чи не однаково — яким шляхом!
— Цього я не можу зробити! — флегматично відповів чиновник.