Грали ми десь із півтори години. Джордж виграв чотири пенси (йому завжди щастить у картах), а ми з Гаррісом програли рівно по два пенси.
Тоді ми вирішили припинити грати, Гарріс сказав, що коли надміру захоплюєшся, починає з'являтися нездоровий азарт. Джордж запропонував продовжити, щоб ми спробували відігратися, але ми з Гаррісом вирішили не випробовувати долю.
Після цього ми зробили собі пуншу, сіли і завели розмову. Джордж розповів про одного свого знайомого, котрий кілька років тому вирушив у подорож річкою, і однієї такої самої, як і зараз, ночі йому довелося спати в мокрому човні. Після того він схопив ревматизм, і вже нічого не могло його врятувати: десять днів потому він помер у страшенних муках. Джордж сказав, що він був досить молодим чоловіком і саме збирався одружитися. Він сказав, що це одна з найсумніших історій, які він тільки знав.
Це нагадало Гаррісові про його приятеля, котрий пішов добровольцем на військову службу. Однієї дощової ночі в Олдершоті вони спали в наметі.
— Так само, як і зараз, усю ніч ішов дощ, — сказав Гарріс, — а на ранок він прокинувся калікою на все життя.
Гарріс сказав, що коли ми повернемося до Лондона, він познайомить нас із ним. Від одного його вигляду серце кров'ю обливається.
Звісно, наша розмова зайшла про такі приємні речі, як ішіас, лихоманка, застуда, запалення легень та бронхіт, Гарріс сказав, що, зважаючи на те, що поблизу в нас немає лікаря, було б дуже прикро, коли б хто-небудь з нас цієї ночі серйозно захворів.
Після такої розмови нам захотілося розважитися, і я запропонував, щоби Джордж дістав своє банджо і спробував зіграти нам щось веселеньке.
Мушу сказати, що припрошувати Джорджа не довелось. Він не став лепетати усіляких дурниць про те, що залишив інструмент удома, чи щось на зразок того. Він одразу ж дістав своє банджо і почав награвати "Чорні очі".
До того вечора мелодія "Чорні очі" завжди видавалась мені досить-таки простенькою. У Джорджевому виконанні вона звучала так тужливо, що я був просто вражений.
Що далі вона звучала, то все більше мене з Гаррісом охоплювало бажання кинутися одне одному на шию і розридатися. Але, з неймовірними зусиллями, ми все ж таки стримали сльози, що наверталися на очі, і мовчки слухали цю надзвичайно сумну мелодію.
Коли Джордж дійшов до приспіву, ми навіть зробили відчайдушну спробу розвеселитися. Ми знову налили собі пуншу і підхопили пісню: Гарріс тремтячим від переживань голосом заводив, а ми з Джорджем підспівували за ним:
Ой, очі-очі, чорні дівочі,
За що страждати змусили ви?
Чи ж не кохав я вас літньої ночі,
Чи ж…
Тут ми не втрималися. У тому пригніченому стані, в якому ми перебували, витерпіти ту непередавану чуттєвість Джорджевого супроводу було неможливо, Гарріс розплакався, як мале дитя, а собака так завив, що я аж злякався, щоб у нього, бува, не розірвалося серце чи не вискочила щелепа.
Джордж хотів перейти до наступного куплету. Йому здавалося, що коли він краще налаштується на мелодію і виконуватиме її не так вимушено, вона не буде такою тужливою. Однак більшість була проти такого експерименту.
Робити більше було нічого, і ми лягли спати, точніше, роздяглись і три чи чотири години пролежали на дні човна, перевертаючись із боку на бік. Зрештою, нам таки вдалося задрімати до п'ятої ранку, потім ми піднялися і поснідали.
Наступний день був таким самим, як і попередній. Дощ не переставав лити, і, загорнувшись у свої дощовики під парусиною, ми помалу пливли вниз за течією.
Хтось із нас — не пам'ятаю, хто, але мені здається, що це був я — спробував було знову завести мову про циганські дурниці, ніби ми діти природи і повинні насолоджуватися дощем, але нічого з того не вийшло. Пісенька "Як же ж не люблю я дощу" до болю виразно описувала стан кожного з нас, тож співати її не було жодної необхідності.
Єдине, в чому ми були одностайні, — це те, що хай там як, а ми доведемо справу до кінця. Ми вирішили впродовж двох тижнів насолоджуватися мандрівкою річкою, і ми будемо нею насолоджуватися впродовж двох тижнів. Навіть якщо нам доведеться померти! — звичайно, це засмутить наших друзів та близьких, але тут уже нічого не вдієш. Ми відчували, що поступитися погоді при нашому кліматі означало б створити надзвичайно небезпечний прецедент.
— Лишилось якихось два дні, — сказав Гарріс, — а ми молоді і сильні. Тож, може, все й обійдеться.
Десь близько четвертої ми почали обговорювати, що будемо робити увечері. На той час ми саме пройшли Горинг і вирішили гребти до Пенгборна, щоб там і заночувати.
— Ще один веселенький вечір, — пробурчав Джордж.
Ми сиділи і роздумували, що робитимемо. До Пенгборна ми мали б дістатися десь біля п'ятої. Пообідаємо — буде, скажімо, пів на сьому. Потім, поки лягати спати, можемо або прогулятися селом під дощем, або посидіти у якійсь напівосвітленій пивничці і почитати який-небудь журнал.
— В "Альгамбрі" було б, напевно, веселіше, — промовив Гарріс, насмілившись висунути голову з-під парусини, щоб поглянути на небо.
— А потім можна було б повечеряти в…*** (Досить пристойний невеличкий придорожній ресторан неподалік ***. Я не знаю, де б іще так смачно готували легкі французькі обіди і вечері. А крім того, там лише за три шилінги і шість пенсів можна замовити пляшку чудового вина. Але я не такий уже йолоп, щоб рекламувати це місце. — Авт.) — мимохіть додав я.
— Я навіть дещо жалкую, що ми вирішили не розлучатися з човном, — сказав Гарріс. На якусь мить між нами запанувала тиша.
— Якби ми не хотіли приректи себе на неминучу смерть у цьому клятому старому кориті, — додав Джордж, оглядаючи човен сповненим злоби поглядом, — вартувало б нагадати, що десь по п'ятій, наскільки я знаю, від Пенгборна відходить потяг. На ньому ми могли б дістатися до Лондона, перехопили б по відбивній і ще встигли б заглянути в той заклад, про який ти говориш.
Усі замовкли. Ми дивилися одне на одного, і, здавалося, кожен бачив на обличчях інших свої недобрі думки та наміри. Мовчки ми витягли валізу і оглянули її. Ми подивилися на річку: довкола — жодної живої душі!
Двадцять хвилин потому можна було спостерігати, як три фігури у супроводі збентеженого пса, крадучись, пробиралися від пристані біля готелю "Лебідь" до залізничної станції. Їхній одяг, що не вирізнявся ні чистотою, ані вишуканістю, складався з чорних шкіряних черевиків — брудних, прогулянкових фланелевих костюмів — надзвичайно брудних, рудих фетрових капелюхів — пом'ятих, дощовиків — промоклих наскрізь і парасольок.
У Пенгборні нам довелося обдурити човняра. Ми не подали вигляду, що втікаємо від дощу, і доручили йому приглядати за човном і всім, що в ньому було, попросивши приготувати його для нас на наступний ранок на дев'яту годину, коли ми повернемось. Якщо ж трапиться щось непередбачуване і ми не зможемо повернутись, ми йому напишемо.
До Педдингтонського вокзалу ми дісталися о сьомій і одразу ж вирушили до ресторану, про який я розповідав, дещо перехопили і, залишивши Монморенсі та замовивши на пів на одинадцяту вечерю, пішли до Лестер-скверу.
В "Альгамбрі" ми були об'єктом загальної уваги. Коли ми підійшли до каси, нам досить грубо сказали, що ми запізнилися на півгодини, і скерували нас до входу з боку Касл-Стріт.
Хоча це було нелегко, але нам все ж таки вдалося переконати касира в тому, що ми не всесвітньо відомі акробати з Гімалайських гір, і він, отримавши гроші, дозволив нам увійти.
Всередині ми досягли ще більшого успіху. Усі з захопленням дивилися на наші засмаглі обличчя і досить виразний одяг. Крім нас довкола не існувало нічого.
Це було неперевершено!
Після першої дії ми вийшли і повернулися до ресторану, де на нас вже чекала наша вечеря.
Мушу визнати, від тієї вечері я отримав масу задоволення. Впродовж десяти днів ми перебивалися переважно холодним м'ясом, пирогами та хлібом з варенням. Це була невишукана і поживна їжа, але в ній не було нічого захопливого. Аромат бургундського вина, запах французького соусу, вигляд чистих серветок і продовгуватих буханців, немов довгоочікувані гості, стукалися в наші душі.
Деякий час уся наша увага була прикута тільки до їжі. Виструнчившись і схопивши ножі й виделки, ми мовчки напихалися нею і запивали великими ковтками вина. Але згодом ми відкинулись на спинки стільців і, не поспішаючи, безтурботно продовжували нашу трапезу. Серветки попадали на підлогу, ми простягли під столом ноги і знайшли час, щоб критичним поглядом оцінити закіптюжену стелю, якої раніше не помічали.
Ми відсунули келихи і відчули себе сповненими доброти, задуми і прощення.
Потім Гарріс, який сидів біля вікна, відхилив фіранку і виглянув на вулицю.
У темноті виблискувала волога бруківка, тьмяно мерехтіли при кожному подуві вітру ліхтарі, безперестанку пострибували у калюжах краплі дощу, вода, збігаючи жолобами, стікалася до водостічних канав. Зігнувшись під своїми парасольками, поспішали наскрізь промоклі перехожі, а жінки високо піднімали свої спідниці.
— Ну, що ж, — промовив Гарріс, протягуючи руку до свого келиха. — Наша чудова подорож скінчилася, і я усім серцем вдячний за неї нашій старій добрій Темзі. Все ж таки мені видається, що ми добре зробили, що вчасно звідти шмигнули. Ну, за здоров'я трьох чоловіків, які успішно вибралися з човна!
І Монморенсі, який стояв на задніх лапах біля вікна, вдивляючись у темряву, коротко гавкнув на знак згоди з цим тостом.
Примітки
1
Ватерпас — простий прилад для перевірки горизонтального положення лінії на площині, для вирівнювання будівельних конструкцій, а також для вимірювання невеликих кутів нахилу. — Прим. пер. (тут і далі).
2
Коронер — слідчий відділу вбивств.
3
Самум — сухий піщаний ураган у пустелях Азії.
4
Тюдори — королівська династія Англії в 1485–1603 рр.
5
Єлизавета І (королева Бесс, Непорочна Королева) — королева Англії з династії Тюдорів (1558–1603).
6
Едві (Едвін) — король Англії з Уессекської династії (955–959).
7
Одо і Сент-Дустан — опікуни молодого короля Едві.
8
Гемптон-Корт-колишня заміська резиденція англійських королів, розміщена на р. Темза у передмісті Лондона.
9
Стюарти — шотландська династія, з якої походили королі Шотландії та Англії.
10
Рамсгет, Маргет — курорти в Англії; Едо — столиця Японії, в 1868 р.