Підштовхувало нас. Навіть заштовхало нас до буцегарні.
Місяць освітлює його привабливе обличчя.
— Як гадаєш, вони увійдуть до Толедо?
— Дзуськи!
— Не перебільшуй, Пепе. Гадаю, Толедо — пропаще діло... Я розраховую на Мадрід.
— А у нас це було не пропаще діло?
— Якби ми не мали динаміту, то нам був би каюк за три дні,— озвався чийсь інший голос.— Ми пробували щось придумати в арсеналі, були серед нас товариші, які вміли заряджати, але з того нічого не вийшло. Зрештою, хлопці йшли на фронт з п'ятьма патронами па душу. Уявляєш собі, п'ять патронів! Пепе, ти пам'ятаєш жінок з мішками й кошиками? Я колись бачив, як збирають колосся, але гільзи — це я бачив уперше. Вони тільки й думали про ці гільзи, бурчали, що ми не так швидко стріляємо. Просто лихо!
Ніхто не обернув голови: це говорив, звісно, Гонсалес. Такий життєрадісний тембр буває тільки в товстунів. Усі слухають, і водночас усі напоготові, чекають, коли почується далекий гуркіт танків.
— З динамітом,— провадив Пепе,— ми добряче попрацювали. Ти пам'ятаєш каменемети Меркадера?
Він обертається до каталонців — вони не знали Меркадера.
— Це такий кмітливий хлопець, який спорудив пристосування, щоб метати великі заряди динаміту. Одне слово, бомбомет! Як у стародавніх війнах, відтягували линвою.
6*
163
Втрьох. Марокканців страшенно приголомшило, коли на них посипалися чималі заряди з двохсотметрової відстані. Потім ми ще спорудили щити, але це було не так удало; надто помітна мішень.
Удалині заскрекотів кулемет, замовк, знову заскрекотів, ніби десь у нічному просторі строчила швацька машинка. Але танків і далі не було.
— А вони понавиробляли літаків! — сказав хтось із прикрістю.
Ці оповіді, епічні й смішні водночас, велись у долині, за якою причаїлися два ряди танків. Безперечно, динамітники — остання військова частина, де людина щось може вдіяти проти машини. Каталонці тут, але вони могли б бути в будь-якому іншому місці; а астурійці дорожать своїм минулим, вони продовжують його. Вони — найстаріша іспанська жакерія, нарешті організована; вони, може, єдині, для кого золота легенда революції росте разом з досвідом війни, а не руйнується під її тягарем.
— У марокканської кавалерії вже є ручні кулемети...
— Начхати на них!
— У Севільї повно німців, усі спеціалісти.
— І начальники в'язниць.
— Кажуть, що дві італійські дивізії виступили...
— Хлопці не дуже добре тримаються проти танків?
— Не звикли...
Знову вони відбивають небезпеку, що їм загрожує, зброєю спогадів:
— А найцікавіше в нас було наприкінці,— веде далі Пе-пе.— В центральному селянському комітеті були непогані хлопці. Тільки їм не допомагали, проте вони самі з усім упорались. Марокканці наступають. Ще три години — й нас оточать. Ми ще мали й людей, і динаміт, але ніяк було його застосувати. Ми наробили з газет і палиць щось на зразок петард. Про зброю не було чого й говорити — вона вся була знищена й ліквідована. Незадовго до цього ми послали свого товариша до арсеналу, а він повернувся звідти з клаптем газети, на якому уповноважений надряпав, що не варто й посилати по боєприпаси, бо не залишилося жодного патрона. Останнє, що було, розділили між хлопцями. По п'ять набоїв на кожпого. І вони пішли з рушницями на фронт. Та й годі! Уявляєте собі? Щось гірше й важко вигадати! А ті з центрального селянського комітету сидять довкола столу й кривляються — от і все, що вони можуть робити. Навколо багато всяких хлопців. Усі мовчать, ні пари з вуст. А стрільба кулеметів наближається й наближається, ось як тепер. А потім якийсь тупіт... Як вам сказати, немовби приглушепий, одне слово, безгучний тупіт. Склянки й ножі на столі тремтять, портрет па стіні гойдається. В чому річ? Ми здогадалися, почувшії дзеленчання дзвіночків: худоба тікає, злякавшись марокканців, а ті стріляють навмання, куди очі дивляться. І ось худоба вбігає на вулицю. Тут один з комітетських, хлопець пролазливий і кмітливий, як закричить: "Зводьмо барикади іі знімаймо з худоби дзвіночки!" (Це були пе плескаті дзвіночки, а великі, гірські). Познімали ми дзвіночки й наробили гранат. 1 так протримались три години, встигли евакуювати все, що треба було. Отож нам начхати на танки: зараз же у нас є чим захищатися.
Пепе згадує і про бронепоїзд. І тоді вони воювали голими руками. Але відколи вопи організовані, вопи й без бронебійних гармат зупиняють тапки.
Вдалині загавкав собака.
— А про віслюка, Гонсалес, про віслюка!
— Коли згадуєш війну, то завше про смішне... Просто лихо!
Багато динамітників мовчазні або не вміють розповідати. Пепе, Гонсалес і ще дехто — аж надто язикаті й мастаки па всякі витівки. Мабуть, танки не наважуються атакувати вночі; танкісти погано знають місцевість і бояться ям. Але незабаром настане день. Гаразд, про віслюка, так про віслюка.
— Думка послати віслюка — то була глибока думка. Нав'ючили його динамітом, запалили гніт,— і гайда до марокканців! Віслюк помчав, настовбурчивши вуха й не підозрюючи, що на нього чекає. І нараз ті починають стріляти йому в морду. При перших пострілах він стріпує вухами, мовби проганяючи мух, і зупиняється, обмірковуючи, що робити далі. Йому, либонь, це не сподобалося, і він кушпелить назад до нас. О ні, ми теж заходжуємося стріляти в нього. Але з нами він був краще знайомий, і ось, поміркувавши: кулі — звідти, кулі — звідси, він вирішив повернутися до нас...
Раптом страшенний вибух, аж, здавалося, земля розкололася в надрах, збиває з дерев цілий дощ листя й сухих гілок.
У світлі величезної червоної блискавки, що спалахнула над Толедо, всі, фіолетові в темряві, з розкритим ротом, засліпленими очима, побачили, які в них будуть облпччя, коли їх скосить смерть.
З усіх ротів випали сигарети.
Вони розуміються на звуках вибухів. Це не міна. І не динаміт. І не пороховий погріб.
— Торпеда?
А втім, ніхто з них не бачив і не чув вибуху торпеди.
Вони прислухаються. Здається, ніби вгорі гуде літак; а може, то гудуть ваговози марокканців.
— У Толедо є газовий завод? — питає Гонсалес. Ніхто не знає. Але всі думають про Алькасар.
Ясно тільки, що там фашистам доводиться скрутнувато. Там, де загас сніп іскор, небо залишилось багрове — пожежа чи світанок?
Ні, світанок встає з іншого боку. Він уже жевріє, і здається, що прохолода падає на землю, як листя з оливкових дерев.
Тепер уже не до спогадів. Динамітники чекають у всіх засідках. Ворога й світанку.
Вони підняли із землі й досі незапалені сигарети. Над іспанською землею — тиша, та сама, що й у день прибуття перших марокканців, та сама, що й у довгі дні миру й злиднів. Над самісіньким обрієм з'являється біла смуга світанку. Над головами в людей, що лежать, поступово розсіюється ніч. Невдовзі пролунає могутній поклик дня, але поки що — безсилий смуток досвітку, пора сутіні.
З хуторів долинають тужливі співи півнів.
— Іде Рікардо! — кричить Пепе.
По схилу біжить униз вартовий. Наче народжені тим самим смутком, наче загрожуючи не землі, а небові, через верхівку пагорба перевалюють танки.
Спочатку Гонсалес, потім Пепе, а відтак усі інші закурюють сигарети. Звідусіль назустріч танкам повзуть люди.
Може, танкісти знають, що ці люди тут є, але не бачать їх: динамітники пригнулися до землі або лежать на ній, у долині, а танки повисли в небі.
Праворуч від Гонсалеса — молодий каталонець, який відтоді, як вони тут, не промовив ані слова, ліворуч — Пепо. Гонсалес насилу їх бачить. Він чує їхній м'який крок у передсвітанкових сутінках, людський крок. На початку кожного бою його друзі видаються йому молюсками без шкаралущі: м'які, гнучкі, беззахисні. Він серед них пайтовщий і відчуває їхпю кволість. Танки, в яких є своя шкаралуща, підповзають з гудінням, яке переходить у гуркіт; проти них у цілковитій тиші ковзає тремтлива лінія динамітників.
Танки сунуть двома рядами, але на такій великій відстані один від одного, що динамітники не рахуватимуться з цим: гуртик динамітників на кожен танк, так ніби танки йшли вервечкою. Хтось із каталонців не загасив сигарети. "Йолопи!" — мабуть, подумав Гонсалес. Він дивиться на ледь помітні цятки світла: він трохи ззаду, може, спереду вогникп не так помітні. Гонсалес іде разом з ними, підхоплений тією самою хвилею, тим самим чистим братерським поривом. Не спускаючи очей з танка, що насувається на нього, він співас подумкп бойову пісню астурійців. Ніколи він так глибоко не відчуватиме, що означає бути людиною.
Зараз він постане перед танком як на долоні. Займається ранок. Непе сховався. Гонсалес лягає на землю. Танк за чотириста метрів спереду, і Гонсалес не бачить його з високої трави. Такі стебла в дитинстві він устромляв товаришам у рукавп — щось на взірець дикого вівса й стокротки па високих стебельцях; по них уже розгулюють мурашки й крихітний павучок. Так вони живуть біля самої землі в пальмовому гаю трав, далеко від життя й війни. Ззаду двох метушливих мурашок на повній швидкості насувається гуркотлива пляма перехиленого танка, під яким здригається земля. Танк іде по нерівному місці. Якщо вдало пожбурити в нього динаміт, танк перекинеться. Гонсалес лягає на бік.
Танк повинен проїхати праворуч від нього. Гонсалеса захищатиме від башти невисокий горбик доти, поки танк не з'явиться над ним. Тоді відбудеться поєдинок: хто перший уб'є. Танкіста засліплюватиме сонце, що сходить. Гансалес перевіряє, чи щось не заважає рухові його правиці.
А що з каталонцем? Правий танк відкриває вогонь. Танк Гонсалеса, і далі перехилений, мчить на повній швидкості до двох великих мурашок, що за десять сантиметрів від його очей. Гонсалес схоплюється, жбурляє заряд динаміту в гуркіт мотора й тріскотіння кулемета і знову падає на землю, мовби пірнаючи у вибух.
Він підводить голову в стукоті каміння, що сиплеться на землю: танк перекинувся й притиснув до землі башту. Сонце, що сходить, світить на одну з гусениць, що й далі крутиться.
Гонсалес лежить на землі, але без прикриття. Перекинута гармата в башті непорушна. З бомбою в руці Гонсалес вичікує.
Під скісним промінням сонця гусениця крутиться повільніше й повільніше, як лотерейне колесо, що зупиняється.
Гонсалес тримає сигарету біля останньої бомби. Передній кулемет непорушний. Обидва танкісти загинули, або поранені, або повисли вниз головою й не можуть вийти, бо весь тягар танка лежить на кришці башти.