Нiколи не сумнiвалась в реальностi мiсця, часу й обставин, буцiмто пов'язаних з рекламними знiмками голоногих красунь. I до подиву полюбляла портрети провiнцiйних дiвчат, декотрi з яких були в повному вiнчальному вбраннi, з букетами в руках й окулярами на носi.
На неї сiдала муха й прогулювалась у навкiллi її пуп'янка, або починала дослiджувати нiжнi, блiдi вiнчики сосцiв. Вона хотiла впiймати її в кулак (Шарлоттин спосiб) i за тим зверталась до роздiлу "Побачимо, як ви кмiтливi".
"Побачимо, як ви кмiтливi. Чи думаєте ви, що було б менше порушень моральностi, якби дiвчинки дотримувались деяких правил. Не грали б поблизу громадських уборних. Не брали б ласощiв вiд чужинцiв, анi запросин "проїхатись". Нотували б номер воза, який пiдбирає їх... " "...й фабричну позначку ласощiв", пiдказав я.
Вона продовжувала, вiдсуваючи щоку вiд моєї наближуваної щоки (й це був, зазнач, легкий день, о мiй читачу!) — — "Якщо не маєш олiвця, але ти вже вмiєш читати —" — "Ми", вкинув я жартома, "середньовiчнi мореплавцi, поклали в цю пляшку..." — "Якщо", повторила вона, "ти не маєш олiвця, та якщо ти вже вмiєш читати й писати — от що вiн хоче сказати, тепер розумiєш, оцупку? — то спробуй нашкрябати номер на землi при дорозi..." ... "своїми кiгтячками, Лолiто".
3.
Вона ввiйшла в мою країну, в лiлову й чорну Гумбрiю, з необережним цiкавством; вона оглянула її зi зневажливо-неприязним посмiхом; i тепер менi здавалось, що вона ладна була вiдкинути її з найзвичайнiшою огидою. Нiколи не вiбрувала вона пiд моїми перстами, й верескливий скрик ("що ти, власне кажучи, робиш?") був менi одною нагородою за намагання її розтермосити.
Чудовий свiт, пропонований їй, моя дурка зневажила на користь ницiшого фiльму, солодявого сиропу. Подумати тiльки, що обираючи мiж сосискою й Гумбертом — вона незмiнно й нещадно брала до рота перше. Не пам'ятаю, чи згадував я назву бара, де я снiдав, у попередньому роздiлi? Вiн зветься так: "Льодяна Королева". Всмiхаючись не без суму, я сказав Лолiтi: "А ти моя льодяна князiвна". Вона не добрала цього вбогого жартика.
О, не хмурнiй, читачу! Я зовсiм не прагну створити враження, що менi не давалося щастя. Ласкавий читач має зрозумiти, що мандрiвник, володiючий нiмфеткою й порабований нею, перебуває наче за межею щастя! Адже нема на землi iншого такого блаженства, як блаженство пестити нiмфетку. Воно "поза конкурсом", це блаженство, воно належить iншому класу, iншому ладовi почуттiв. Так, ми сварились, так, вона була геть нестерпною, так, вона робила менi всякi капостi, та попри її гримаси, попри грубство життя, непевнiсть, жахливу безнадiйнiсть, я все ж таки мешкав у глибинi обраного мною раю — раю, небеса якого жеврiли як пекельний вогонь, — та все ж таки раю.
Декотрий досвiдчений психiатр, який зараз вивчає мiй труд — i якого д-р Гумберт встиг втягнути, сподiюсь, у стан кролячого гiпнозу — безсумнiвно дуже хотiв би, щоб оповiдувач повiз свою Лолiту на берег моря й там би знайшов принаймнi "гратифiкацiю" давнього позову, а саме звiльнення вiд "пiдсвiдомого" наслання незавершеного дитячого роману з первинною маленькою мiс Лi.
Що ж, друже доктор, дозвольте вам сказати, що я дiйсно шукав пляж, хоч мушу на додаток признатись, що на той час, як ми дiстались цього мiражу сiрої води, моя супутниця подарувала менi стiльки услад, що мрiя про "Приморське Королiвство", про "Сублiмовану Рiв'єру" й тощо давно припинила бути глибинним поривом i звелась до помiркованої гонитви за суто еоретичним переживанням. Едгаровi янголи це знали — й влаштували справу вiдповiдним чином. Вiдвiдини досить переконливого узбережжя на атлантичному боцi стали вкрай зiпсованими через кепську погоду: важке, пронозливе небо, мулистi хвилi, присутнiсть неосяжного, хоча й цiлком ординарного туману — що могло найдальше стояти вiд чiтких чарiв, вiд лазурового облаштунку й рум'яних обставин моєї середземноморської пригоди? Два-три напiвтропiчних пляжi на Мексиканськiй Затоцi були достатньо сонячнi, але посипанi отруйними, зiрчастими або драглястими iстотами, та обвiянi ураганним вiтром. Нарештi, на калiфорнiйському узбережжi, проти марева Тихого Океану, я знайшов особливий рiзновид усамiтнення в печерi, до якої неслись, з вiдрiзка пляжу з гнилими деревами, скрики кiлькох дiвчат-скаутiв, що купалися вперше при сильному прибої; але туман виснув як волога ковдра, пiсок був неприємно зернистий i глейкий, i Лолiта вся вкрилась гусячою шкiрою й зернами пiску, i (єдиний раз у життi!) я мав до неї не бiльше потягу, нiж до ламантина.
Проте, мої вченi читачi, мабуть збадьоряться, коли я поясню їм, що навiть якби ми надибали десь схильний до нас морський бережок, було б запiзно, бо моє справжнє "визволення" прийшло багато ранiше: в ту мить, власне, коли Аннабелла Гейз, вона ж Долорес Лi, вона ж Лолiта, з'явилась менi, смагло-золота, на колiнах, з поглядом спрямованим угору, на тiй убогiй верандi, в фiктивнiй, нечеснiй, але вкрай нещаснiй приморськiй комбiнацiї (хоч нiчого не було по сусiдству крiм другорядного озера).
На цьому закiнчу перелiк незвичних вiдчувань, залежних, якщо не похiдних, вiд постулатiв сучасної психiатрiї. Отож я вiдмовився й змусив Лолiту вiдмовитись вiд пляжiв, якi лиш тягли в смуток, якщо були порожнi, або надто були населенi, якщо їх обливало сонце. З iншого ж боку, мене ще переслiдували спомини про мої безнадiйнi блукання в мiських парках Європи, а тому я не припиняв цiкавитись можливiстю любовних iгор просто неба й шукати прийнятних мiсць на тому "лонi природи", де я колись зазнав стiльки ганьбливих утрат. Доля й тут менi суперечила. Розчарування, яке я тепер хочу зареєструвати (тихенько вiдхиляючи мою повiсть в сторону тих невпинних ризикiв i страхiв, котрi супроводжували моє щастя), нiяк не повиннi кинути тiнь на американську закуть — лiричну, епiчну, трагiчну, та нiколи не схожу на Аркадiю. Вона прекрасна, душекрайливо гарна ця закуть, їй притаманна якась висока, нiким не оспiвана, невинна покора, якої немає вже в лакових, фарблених, iграшкових швейцарських селищах i вдосталь звеличених Альпах.
Численнi коханцi лягли обiйнявшись, цiлуючись на рiвному газонi гiрських схилiв Старого Свiту, на пружинчастому, як дорогий матрац, моху, бiля зручної в користуваннi, гiгiєнiчної цiвки, на грубих лавах пiд скрашеними вензелями дубами й у таких мройних хатиськах пiд кронами багаточисленних букових лiсiв. Та в американськiй глушвi охочий на свiже повiтря не знайде таких зручних спромог вiддатись найдревнiшому зi злодiянь i забав. Отруйнi рослини обпечуть сiдницi його коханої, безiменнi комахи в зад ужалять його; гострi частинки лiсового килиму вколють його в колiняки, комахи вжалять її в колiнця; й усюди навкiл буде стояти безперервний шурхiт потенцiйних змiй — що кажу, напiввимерлих драконiв! — мiж тим як схожi на крихiтних крабiв зернята хижих квiтiв прилiпляться, в виглядi мерзенної смагардової шкурки, так само до чорної шкарпетки на пiдв'язцi й до бiлої непiдтягнутої шкарпетинки.
Трохи обтяжую. Якось в лiтнiй пополудень, ледь нижче межi розповсюдження лiсу, де небесного вiдтiнку суцвiття (я б їх назвав шпорником) торжилися вздовж дзюркотного гiрського потоку, ми нарештi знайшли, Лолiта i я, вiдлюдне романтичне мiсце приблизно в ста футах над перевалом, де ми залишили авто. Схил здавався неходженим. Остання задохла сосна спинилась для заслуженого передиху на скелi, до якої долiзла. Бабак свиснув, зобачивши нас, i зник. Я розклав плед для Лолiти. Пiд ним тихо похрускувала трав'яна суш, Кiпрiда прийшла й пiшла собi. Защерблена скеля, яка вiнчала верхнiй схил, чагарник нижче нашого ложа повиннi були, мабуть, захистити нас i вiд сонця й вiд людини. Нажаль, я не врахував наявностi ледь позначеної стежинки, пiдловато вихляючої мiж кущами й камiнням неподалiк вiд нас. Ось тодi-то ми ледь не ускочили; не дивно, що ця пригода назавжди зцiлила мене вiд тоски по буколiцi.
Пам'ятаю, операцiю було виконано, цiлком виконано, й вона схлипувала в моїх обiймах — благотворна буря ридань пiсля одного з тих нападiв приндливої туги, якi так участились за цей в цiлому дивовижний рiк. Я щойно взяв назад якусь глупу обiцянку, яку вона винудила в мене, користуючись слiпим нетерпiнням мужської хотi, i ось вона тепер розкинулась на пледi, обливаючись сльозами, й щипаючи мою ласкаву руку, а я радiсно смiявся, й огидний, невимовний, нестерпний i — як я пiдозрюю — вiчний жах, який я нинi спiзнав, був тодi лише чорною точинкою в сяяннi мого щастя; й ось так ми лежали, коли я зазнав одного з тих струсiв, якi врештi-решт вибили моє бiдне серце з колiї, адже я раптом зiтнувся з темними, немигаючими очима двох дивних i гарних дiтей, фавнятка й нiмфетки — близнюкiв, судячи по їх цiлком подiбному чорному волоссю й безкровним личкам. Вони припали до землi, уп'явшись в нас, i синява їх подiбних костюмчикiв зливалася з синявою гiрських квiтiв. Нестямним рухом я пiдхопив плед щоби ним прикритись — i водночас дещо схоже на пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах бiля нас, перетворюючись поступово в розiгнуту спину товстої стриженої брюнетки, яка машинально долучила ще одну дику лiлiю до свого букета, оглядаючись на нас через голови своїх чарiвливих, з синього каменя вирiзьблених дiтей.
Нинi, коли на моєму сумлiннi зовсiм iнша бiда, я знаю, що я смiливий хлопак, та в тi днi менi це було не збагнуть, i я згадую, як здивувався власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри жах ситуацiї, вiддаєш розгублено-скорченiй тваринi — (якою безумною вiрою або ненавистю тремтять боки молодого звiра, якi чорнi зорi спалахують в серцi дресирувальника!), я змусив Лолiту пiдвестись, i ми статечно пiшли собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль.
За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирiєць з синьо-чорною борiдкою, un monsieur tr s bien, в шовковiй кошулi й багрових штанах, очевидячки чоловiк ботанiзуючої товстухи, з серйозною пикою робив фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона значно перевищувала 10.000 футiв, i я задихався. З хруском пiску i з вiдносом, ми стронулись, причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими словами, якi, на мою думку, дiвчаткам знати не належить, а вживати й поготiв.
Траплялися й iншi негаразди.