Щоправда, я перша порушила нашу угоду, спродуючи крадькома свою роботу місіс Гігінс. І мені дуже неприємно, що я так вчинила. Мені ще й досі прикро про те згадувати.
Але відтоді я нічого не робила без твоєї згоди. А тепер ти щось маєш на думці і все мовчиш. Ти щось робиш, а мені не кажеш! Біллі, ти ж для мене найдорожчий у світі, ти сам це добре знаєш. Досі ми ділилися всім — добрим і лихим. А тепер я бачу, як ти щодня приходиш з подряпаними руками і мовчиш. На кого ж тобі звірятися, як не на мене? Я люблю тебе, Біллі,— дуже, дуже… і ніщо не може роз'єднати нас, що б ти не вчинив.
Біллі глянув на неї ніжно, але й недовірливо.
— Не крийся, Біллі,— наполягала Сексон. — Пам'ятай, що б ти не вчинив, я завжди буду за тебе.
— І не сваритимеш мене? — спитав він.
— Та я ж не хазяїн твій, щоб тебе сварити! Ні, нізащо в світі не хочу я верховодити тобою. Якби ти дозволив мені таке, я б наполовину тебе розлюбила.
Біллі помалу перетравлював її слова і, нарешті, кивнув головою:
— Таки не розсердишся?
— На тебе? Здається, ти ще ніколи не бачив, щоб я сердилася. Ну, швиденько, Біллі, викладай мені все, скажи, будь ласка, де це ти сьогодні так суглоби потовк. Кожному видно, що це недавнє.
— Гаразд. Я розкажу тобі, як воно сталося. — Він на хвильку примовк і по-хлоп'ячому засміявся, щось ізгадавши. — Отже так… тільки ж ти напевне не розсердишся? Бачиш, так робити ми мусимо — інакше ніяк себе оборонити! Це наче кіно, їй-бо, тільки таке, що балака! Уявляєш? Іде собі вулицею здоровезний мугир — руки, як дві шинки, ноги, як човни з Міссісіпі,— вдвоє більший за мене на зріст і зовсім молодий. Іде собі смирно, як ягня, нікого не зачіпає… Не справжній страйколом, а просто йолоп, селюк: бач, вичитав у газетах, що хазяї шукають робітників, і прибіг загрібати грошву лопатою.
Тут, як на те, ми з Бадом Строзерсом йому назустріч. Ми тепер завжди ходимо по двоє, а то й більшим гуртом. Підходжу я до того парубка й озиваюся: "Агов, хлопче… роботи шукаєш?" — "Атож", — одказує він. "Кіньми правити вмієш?" — "Еге", — каже. "І двома парами вмієш?" — "Чом би й ні". А я йому знову: "Направду станеш на роботу?" — "А на якого дідька приїхав би я сюди?" — "Виходить, ти саме нам до речі. Ходімо разом, — ми тобі зараз роботу дамо".
Бачиш, Сексон, накласти йому отут, на вулиці, не можна було: фараон за два квартали, — знаєш, отой рудий Том Скенлон, — та так пильно придивляється, хоч нас не впізнає. Треба відійти. Пішли втрьох: я, Бад і той лобуряка, що приїхав нам хліб відбивати. Звернули в завулок — знаєш, де Кемпвелова крамниця — порожньо, ані душі. Тут Бад зупинився, зупинилися й ми з парубком.
"Я не думаю, що він таки хоче на роботу", — каже до мене Бад, немов має сумнів. А хлопець хутко: "Бий мене сила божа, як не хочу!" — "Кажи, то ти справді шукаєш роботи?" — питаю його. А він мені,— що, мовляв, шукає, що задля того з села приїхав, і щоб ми його мерщій до стайні вели.
"Що ж, братику, — кажу я, — доведеться тобі втлумачити, що ти заблудив". — "Як то?" — питається він. "А так, — кажу, — манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі". — А цей йолоп витріщився на мене та й стоїть. — "Я щось не розумію…" — мимрить собі під носа. А ми йому: "Стривай лишень, ось зараз зрозумієш!"
Та й ну його — бац-бац! Лясь-лясь! Лусь-лусь! Таке завели, — просто фейерверк, Четверте липня{26}, удруге пришестя вкупі! Йому аж в очах замерехтіло, аж небо за макове зерня здалося — чисто в пекло потрапив! Для досвідченого боксера це немудра штука, тільки рукам без рукавиць боляче. Оце якби ти, Сексон, побачила його пику до й опісля! Ти б собі кишки порвала зі сміху. Достотно лицедій, що встиг умить перегримуватися.
За реготом Біллі не зміг говорити; Сексон і собі всміхалася, але до горла їй підступав холодний жах. Мерсідіз казала правду. Дурні робітники гризуться й чубляться через роботу. А розумні пани роз'їжджають машинами. Вони наймають дурнів, щоб ті гризлися за них. Отаких, як Берт і Френк Девіс, як Честер Джонсон і Отто Френк, як Драглій та детективи, як Гендерсон та решта скебів, котрих бито, мордовано, застрілювано й вішано. О, розумні — дуже розумні! З ними нічого не стається. Вони тільки роз'їжджають машинами.
Біллі тим часом вів далі:
— "Ви катюга!" — промимрив парубок, коли насилу підвівся. "То ще хочеш роботи?" — питаю його. Він тільки головою крутнув. Тоді я почав вичитувати йому та й кажу: "Бери, хлопче, ноги на плечі та манджай назад на село. Второпав? Мерщій додому. А ще раз полізеш до міста — начувайся! Цей прочухан тобі тільки для науки; а як спіймаємо тебе ще раз, то так поцяцькуємо пику, що й рідна мати не впізнає".
Ну й він як дремене прожогом! Головою ручуся, що не скоро очумається. А як дочвалає до свого Мілпітаса чи до якої іншої сонної діри, чи ще там де, то такого нарозказує про оклендських хлопців, що з цілої округи ніхто сюди більше не полізе, хоч би й по десять доларів за годину йому давали.
— Але ж це жах!.. — сказала Сексон і через силу засміялася.
— Це дурниці,— провадив своє Біллі.— Наші спіймали ще одного нині вранці. Ну й ухоркали ж вони його! За дві хвилини так розмалювали, що у шпиталі тільки руками розвели. У вечірніх газетах є подробиці: пробитий ніс, три важкі рани на голові, передні зуби — поминай, як звали, плече перебито та два ребра зламано. Еге ж, одержав своє. Але й це ще дурниці: знаєш, як діяли сан-франціські биндюжники під час великого страйку перед землетрусом? Кожному скебові перебивали ломом обидві руки, — щоб знав, як кіньми правити! Всі шпиталі були переповнені. А зате биндюжники виграли страйк.
— Але, Біллі, навіщо така жорстокість? Я розумію, — вони штрейкбрехери, вони видирають хліб з рота дітям страйкарів, щоб нагодувати власних дітей, я розумію, що все це погано… але ж невже потрібна така… жорстокість?
— Потрібна, Сексон, — твердо відказав Біллі.— Треба щоразу наганяти на них страху божого, коли можеш це зробити безкарно.
— А як спіймають?
— Тоді спілка найме тобі оборонця в суді, хоч від них мало користі: судді ворожі до нас, та ще й газети напосідають, щоб вони нашому братові спуску не давали. Та все-таки за цей страйк чимало скебів проклянуть свої душі, що пішли проти товаришів.
Дуже обережно випитуючи цілих півгодини, Сексон почала вивіряти, як дивиться Біллі на те насильство, що дозволяють собі і він, і його товариші по роботі. Біллі був глибоко й твердо переконаний, що правда на їхньому боці. Йому й на думку ніколи не спадало, що він може помилятися. Такі були умови гри. Раз він устряв у гру, мусить домагатися виграшу в такий самий спосіб, що й його товариші. Щоправда, він був проти динаміту та вбивства.
Але ж і профспілки цього не обстоювали. Він дуже наївно доводив, чим саме динаміт і вбивство негодящі: вони, мовляв, лише спричинюють обурення громадської думки й загрожують поразкою страйкові. Але ж добре налупцювати штрейкбрехера, "нагнати на нього страху божого", як Біллі казав, — це святе діло.
— Наші батьки такого не робили, — зітхнула Сексон. — У них не було ані страйків, ані штрейкбрехерів.
— Звісно, не було, — погодився Біллі.— Вони жили за добрих давніх часів. Отоді було життя! — Він глибоко й тяжко зітхнув. — Але той час ніколи вже не повернеться.
— А тобі хотілося б жити на селі? — спитала Сексон.
— Ще б пак!
— Тепер багато людей живе на селі.
— А я ось завважив, що вони пруться до міста відбивати в нас роботу, — відказав він.
РОЗДІЛ XII
Коли Біллі знайшов тимчасовий підробіток — найнявся підвозити матеріал для великого мосту, що будувався у Найлсі,— молодому подружжю полегшало. Перше ніж стати на роботу, він переконався, що всі робітники там спілчани. Але за два дні бетонярі покидали свої інструменти. Підрядники, що, очевидячки, цього й сподівалися, негайно набрали натомість італійців, не членів спілки. Тоді теслярі, каркасники й биндюжники теж покинули роботу. Біллі, не маючи грошей на квитка, подався додому пішки. Йти було далеченько, і він прийшов тільки присмерком.
— Не міг же я стати скебом, — закінчив він свою розповідь.
— Звичайно, Біллі, ти не міг, — погодилася Сексон.
Але все-таки вона дивувалася: як це так, людина хоче працювати, робота є, а працювати не можна, бо спілка забороняє! І навіщо взагалі ці спілки? Ну, а якщо вже ті спілки мусять бути, то чому не всі робітники до них належать? Тоді б не було ніяких страйколомів і ніхто не заважав би Біллі працювати кожен день. Сексон міркувала також, де б дістати лантух борошна, бо вже давно перестала купувати готовий хліб, а пекла вдома. Стільки сусідок перейшло, як і вона, на власне печиво, що бідному пекареві-валлійцю довелося замкнути свою крамничку й виїхати разом із жінкою та двома доньками. Куди не глянеш, промисловий конфлікт усім дошкуляв.
Одного дня пополудні до Робертсів завітав якийсь незнайомець, а ввечері Біллі повернувся з дивною новиною: досить йому сказати слово, розповів він Сексон, і йому дадуть посаду старшого у стайні на сто доларів у місяць.
Досяжність таких грошей просто приголомшила Сексон, тим більше, що перед ними стояла вбога вечеря: варена картопля, розігріті боби й маленька сирова цибулина. На столі не було ані хліба, ні кави, ні масла. Цибулину Біллі приніс у кишені — знайшов її на вулиці. А тут маєш — сто доларів у місяць! Сексон облизала сухі губи й, намагаючись не виказати хвилювання, запитала:
— Чому це старий хазяїн звернувся саме до тебе?
— Дуже просто, — відповів Біллі.— 3 тисячі причин. Він доручив Короля й Принца казна-кому, і Король закульгав. До того ж хазяїн, мабуть, довідався, що його скебам найбільше перепадає від мене. А старий Меклін, що хтозна-відколи за старшого в стайні,— він занедужав. Когось треба на його місце. Хазяїн мене знає — я працював у нього давно, і знає, що на мене можна звіритись, — на конях-бо я змалку добре тямлю. Хай йому чорт, таж окрім байдикування це єдине, на чому я знаюся!
— Але ж подумай, Біллі,— прошепотіла Сексон. — Сто доларів у місяць! Сто доларів у місяць!
— І відцуратися товаришів, — відказав він.
В голосі його не було ані запиту, ані ствердження — Сексон могла це зрозуміти, як собі хотіла. Вони глянули одне на одного. Вона чекала, що скаже він, а він мовчав і дивився на неї.