Барон, прибравши незвичайної постави, тицьнув пальцем на Фронину ногу.
— Гляньте, вода зійшла, але залишилась цінна перлина!
Приношені Фронині мокасини розлізлися від води, і з одного, біліючи в намулі, виглядав маленький пальчик.
— То я й справді багата, бароне. У мене ж іще цілих дев'ять таких перлин.
— Хто з цим не погодиться, хто не погодиться! — палко скрикнув той.
— Який ви смішний, нерозсудливий і славний хлопець!
— Цілую ваші ручки! — Він галантно став на коліна серед болота.
Вона вирвала руку й обома руками в жарт сіпонула його за кучері.
— Що мені з ним зробити, тату?
Джекоб Велс знизав плечима, сміючись. Фрона підняла вгору Курбертенове обличчя й поцілувала його в губи. І Джекоб Велс зрозумів, що на долю французові припало найбільше радості.
Вода в річці спала до зимового рівня й понесла далі свою крижану здобич. Але скрізь понад берегом залишився крижаний мур на двадцять футів заввишки. Величезні крижини, немов рештки якогось північного страховища, були розкидані по острові серед повалених дерев та замулених квітів і трави. Сонце не марнувалося, воно пригрівало крижини, змивало з них грязюку та твань, аж поки вони за-блискували в його промінні, наче гори самоцвітів з молочно-блакитним одсвітом. Ці самоцвіти скупчені були недбалою рукою, і блискучі вежі та веселкові мінарети раз по раз із гуркотом падали в річку. В одній заглибині, що оце виникла таким чином, стояла "Біжу", а коло неї зібралися мешканці острова Розпуття — вони рятували "чечаків" та хворих.
— Та годі вам! Досить буде й двох гребців! — Томмі Макферсон оглянувся, підшукуючи собі заступника, — З трьома в човні й повернутись ніде.
— Тут треба враз перекинутися або й зовсім не братися, — сказав Корліс. — Для цього потрібно троє, Томмі, і ви це самі добре знаєте.
— Кажу вам, досить двох.
— Я боюся, що справді доведеться їхати двом… Обличчя в канадського шотландця прояснилося:
— Третій тільки заважатиме. Ви й удвох упораєтесь, їй-бо.
— Тільки коли ви будете той другий, — вів далі немилосердний Корліс.
— Ні. Тут і без мене є кому.
— Ні, немає. Курбертен у цьому не тямущий, Сент-Вінсент не зміг, мабуть, перейти через протоку, а містер Велс звихнув собі руку. Тільки ми з вами, Томмі, й лишилися.
— Не моє це діло, але Дел Бішоп якраз би тут пригодився. Він добре веслує. — Макферсон недолюбляв суворого копача і, знаючи його вдачу, скористався можливістю врятуватись чужим коштом.
Дел Бішоп став посеред невеликого гурту людей і, нерпі з ніж заговорив, глянув кожному в вічі.
— Чи знайдеться тут хто, що назвав би мене боягузом? — спитав він навпростець і знову на кожного поглянув, — Або, може, хто скаже, що я коли вчинив щось ганебне? — Він ще раз оглянувся навколо себе. — Ну, добре. Я страх не люблю води, але не боявся її ніколи. Плавати я не вмію, а кидався в воду й не згадаю скільки разів. Я веслую так, що як махну веслом, то й упаду на спину. Щодо керування, то фахівці кажуть, ніби в компасі тридцять два румби, але коли я беруся за стерно, то виходить зо два рази стільки. Одне слово, на греблі я розуміюся, як сліпий на зорях. Піді мною перекидається кожний човен. Двічі навіть дно в човні я пробивав. Раз трапилося, що впав я у воду в Каньйоні, а витягли мене аж коло Білого Коня. З одним тільки чоловіком я можу веслувати влад — з самим собою. Проте, панове, коли цього треба, я зараз сяду на "Біжу" й попливу хоч у саме пекло, якщо тільки човен у дорозі не перекинеться. Барон кинувся обіймати Бішопа.
— Ви справжній молодець, таки правда!
Томмі зблід і поспішив озватися, порушуючи прикру мовчанку:
— Я-то не заперечую, що вмію веслувати, та й з вітром теж можу дати раду. Але, як ми зараз вирушимо, то крига ще десь прорветься, й ми загинемо. На мою думку, хапатись нічого. Зачекайте трохи, поки лід пройде.
— Це ні до чого, Томмі, — зауважив Джекоб Велс. — Не микуляйте.
— Але ж… Хіба не ясно, що…
— Годі! — промовив Корліс. — Ви попливете зі мною.
— Хто, я? Ніколи…
— Заткни пельку! — Дел Бішоп мав від природи шкіряні легені й луджену горлянку, так що шотландець тільки зігнувся й притих.
— Гляньте, гляньте! — контрастом до Делового ревіння пролунав дзвінкий голос Фрони. — Гляньте! Чиста вода, чиста вода! Стривайте, хвилинку, я з вами!
За три милі вгору по Юкону, там, де він круто звертав на схід, з'явилася смуга води. Якось не вірилося в це диво після довгої суворої зими. Але Макферсон, людина зовсім не поетичної вдачі, думав тільки про те, як би його виклепатися.
— Зачекайте трохи, зачекайте! — протестував він, коли Бішоп схопив його за комір. — Я люльку забув!
— То підождемо вдвох, Томмі, — глузував Дел, — Я дав би вам покурити своєї люльки, коли б ваша не виглядала у вас із кишені.
— Та я… той, тютюну не взяв.
— То призволяйтеся! — Дел тицьнув у тремтячу Макферсонову руку свого капшука.
— Скиньте куртку. Я вам допоможу. Та запам'ятайте, Томмі, коли не будете вестися по-людськи, то пізнаєте, почім ківш лиха. Так і запишіть собі.
Корліс, щоб зручніш було працювати, скинув з себе грубу фланелеву сорочку. Підійшла Фрона. Вона теж повкидала все зайве. Була без жакета і без верхньої спідниці, а нижня, з темного сукна, була тільки трохи нижче колін.
— Отак і добре! — зауважив Дел.
Джекоб Велс збентежено глянув на дочку й підійшов до неї, коли вона прибирала собі весла по руці.
— Невже ти… — почав він. Вона кивнула головою.
— Ви добра дівчина, — втрутився Макферсон. — Там у мене вдома жінка, не кажу вже про троє дрібних діток….
— Готово! — Корліс підняв човна за ніс та оглянувся до товаришів на березі.
Вода ринула бурхливим, каламутним потоком, як і завжди після скреслої криги. Курбертен придержував човна за корму, коли його спускали на воду з крутого берега, а Дел підганяв увильного Томмі. Плесковата крижина, що залишилася при березі, злегка похилившись у воду, правила їм за причалля.
— Сідайте спереду, Томмі!
Шотландець застогнав, та, почувши за собою грізне Делове сопіння, скорився. Фрона сіла на кормі, утримуючи рівновагу.
— Я вмію стернувати, — запевнила вона Корліса, який тільки тепер зміркував, що й вона з ними їде.
Він поглянув на Джекоба Велса, немов питаючи дозволу. Той потакнув головою.
— Швидше! Ворушіться! — нетерпляче прикрикував Дел. — Не гайте часу!
РОЗДІЛ XXV
"Біжу" була втіленням усього витонченого й тендітного в душі її будівника. Легка й крихка, наче шкаралуща з яйця, з боками на три восьмих дюйма завтовшки, вона ледве могла захистити від крижин хай і таких малих, як голова людини. Хоч річка вже й скресла, "Біжу" не пливла вільно, бо раз у раз натикалась на крижини, що їх одбило від забережнів. І тут Корлісові не довгого треба було часу, щоб звіритися на Фрону, коли він побачив, як вона вправно працює коло стерна.
Картина була велична: темна, аж чорна, річка котила хвилі між кришталевими мурами берегів; далі зеленів ліс, здіймаючи верховіття до літнього хмарного неба, а над усім! пекло гаряче сонце, наче розжарена піч. Велична картина! Але думки Корлісові звернулися чомусь до матері, до її чаїв, до м'яких килимів, до штивних покоївок з Нової Англії, до канарок, що щебечуть на широких вікнах, і він подумав, чи могла б мати зрозуміти ось це, що тепер у нього перед очима. І коли він подумав про дівчину, що сиділа за ним, і прислухався, як плюскотіло, занурюючись і підіймаючись, її весло, перед ним довгою низкою промайнули жінки — материні знайомі. "Бліді, невиразні привиди, — подумав він, — карикатура на тих, що колись заселяли землю і заселятимуть її й надалі".
"Біжу" обминула крижину, що крутилася в воді, проскочила вузеньким хідничком поміж крижинами й випливла на чисту воду, а позад човна з гуркотом зійшлися крижані мури. Томмі застогнав.
— Оце так! — схвально озвався Корліс.
— Навісна жінка! — почулося сердите бурмотіння спереду них. — Що було б трохи перегодити?
Фрона розібрала Макферсонові слова й голосно засміялася. Ванс оглянувся й задивився на неї, на її чарівну посмішку, її шапчина, абияк надіта, зсунулась набік, і розпущені коси, поблискуючи проти сонця, вилися круг обличчя, як тоді, дорогою з Даї.
— Я б заспівала, якби не треба було берегти силу. Хоч би "Пісню про меча" чи "Спів про котвицю".
— Або "Першу пісню", — докинув Корліс, помовчавши. — "Була в мене люба, чорноброва…" — почав він із притиском.
Вона занурила в воду весло з другого боку, щоб відштовхнутися від крижини, й нібито не чула.
— Я могла б так плисти без кінця.
— Я теж, — палко підхопив Корліс.
Але вона, не звертаючи уваги на його слова, мовила своє:
— Я, Вансе, дуже рада, що ми з вами потоваришували.
— Не моя вина, що ми тільки товариші.
— Ви про весла забули, добродію, — нагадала вона, і він мовчки схилився до роботи.
"Біжу" перепливала річку під кутом у сорок п'ять градусів до течії, щоб опинитись на другому боці саме супроти того місця, звідкіля вони відпливали, а там можна буде плисти проти води понад берегом, де течія не така прудка. Так мали вони проплисти з милю понад нерівним берегом, і далі вже тільки сотня ярдів клекітливого потоку відділятиме їх від людини, що чекала на порятунок.
— Тепер можна притишити ходу, — запропонував Корліс, коли човен, підхоплений виром, віднесло під величезний мур надбережної криги.
— І оце середина травня! — Фрона подивилася на недбало навислі крижини. — Хіба вам це здається дійсністю, Вансе?
Той покрутив головою.
— Мені теж ні. Я знаю, що це я, Фрона, пливу з вами човном, веслую щосили разом з двома чоловіками, що це тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік нашої ери, що місце дії — Аляска, річка Юкон. І що це вода, а це крига, і що руки мої стомилися, серце б'ється прискорено, і я мокра від поту, — і все-таки мені це здається сном. Ви тільки подумайте! Лише рік тому я була в Парижі! — Вона глибоко зітхнула й поглянула через річку на протилежний берег, де намет Джекоба Велса білів, як хустина, на тлі глибокої зелені лісу. — А тепер я навіть не можу повірити, що взагалі існує якийсь Париж.
— А я оце рік тому був у Лондоні, — задумливо промовив Корліс. — Але тепер я сам себе не пізнаю. Лондон? Де той Лондон? Це неймовірно! Хіба може бути стільки людей на світі? Оце навколо нас реальний світ, і ми знаємо, що тут живе дуже мало людей, бо інакше, як могло б уміститись так багато криги, моря, неба? Ось Томмі.