Легенда про Уленшпігеля

Шарль де Костер

Сторінка 35 з 92

Потім дерева розступились, і між ними відкрилися широкі галявини.

З розгойданого ґрунту вийшли духи землі, з гущавини лісу — духи дерев, з глибин морських — духи води. Перед Уленшпігелем і Неле з'явилися гноми — охоронці скарбів, горбаті, кошлаті, клишоногі, гидкі, скривлені; володарі каменю; лісовики, що живуть, як дерева, і замість рота й шлунка і мають віхоть коріння на обличчі, щоб ссати ним земні соки; володарі руд, що зовсім не вміють говорити, не мають ні серця, ні нутрощів і рухаються, наче блискучі автомати. Тут були карлики з хвостами, наче в ящірок, жаб'ячими головами й ліхтариками на голові, — вночі вони стрибають на і плечі п'яних блукачів і боягузливих мандрівників, а потім, зіскочивши додолу і блимаючи поперед них вогниками, заводять цих бідолах у нетрі й болота: їм, бачте, ввижається, ніби перед ними блимають вогники рідної хати.

Тут були й польові русалки, пишні здоров'ям і горді жіночою вродою. Вони були зовсім голі й не соромились своєї наготи, яку вкривали тільки своїми косами.

Їхні вологі очі блищали, мов перли в воді, тіло їхнє, туге, білосніжне, золотило сонячне проміння, дихання рожевих напіврозтулених уст було п'янкіше, ніж пахощі жасмину.

Це вони блукають вечорами у садках і гаях, у лісових хащах, повні любовної жаги, шукаючи чоловічу душу, щоб навтішатися. А коли повз них проходять юнак і дівчина, вони намагаються вбити дівчину, коли ж це їм не вдається, то збуджують у серці соромливої красуні таку любовну жагу, що вона віддається коханцеві, а русалка дістає половину поцілунків.

Уленшпігель і Неле бачили також, як з високостей небесних спустились духи — покровителі зір, духи вихорів, леготів, дощів — крилаті юнаки, що запліднюють землю.

Потім усе небо всіяли пташечки — це були душі, любі ластівоньки. Коли вони з'явились, то відразу посвітлішало в небі. Русалки, гноми — володарі каменю, володарі руд, лісовики, духи води, вогню й землі разом гукнули:

— Світло! Соки землі! Слава царю Весни!

Хоча їхній одностайний поклик залунав могутніше, ніж гуркіт розбурханого моря, ніж удари грому, ніж виття розлюченого урагану, він звучав, як урочиста музика, у вухах Уленшпігеля і Неле, які мовчки й нерухомо причаїлися за корявим стовбуром крислатого дуба.

Та вони злякалися ще більше, коли духи тисячами повсідалися на велетенських павуках, на жабах зі слоновими хоботами, на клубках змій, на крокодилах, що стояли на своїх хвостах, а в пащеках держали безліч духів, на зміях, кожна з яких несла понад тридцять карликів і карлиць на своєму кільчастому тілі, а також на сотнях тисяч комах, більших за Голіафа[119], озброєних шаблями, списами, зазубленими косами, семизубими пилами і іншим жахливим знаряддям смерті. Комахи билися між собою, зчиняючи неймовірний гармидер, сильніший пожирав слабшого і на очах товстішав, доводячи тим, що Смерть — ще початок Життя, а Життя — початок Смерті.

І все це стовпище духів кишіло, вирувало, гуло, мов глухий грім, наче сотні ткачів, слюсарів, сукновалів працювало разом.

Раптом з'явились духи соків земних, куці, присадкуваті, з стегнами завтовшки як гейдельберзькі бочки[120] і литками, як барила з вином, а м'язи були такі налиті силою й могутністю, що здавалося, ніби тіло їх складається з великих і малих ґуль, які позростались докупи і заросли червоною товстою шкурою, що лисніла так само, як і їхня рідка борода і руде волосся. Всі вони тримали в руках величезні чаші, сповнені якимсь дивним трунком.

Побачивши їх, інші духи аж затремтіли з радощів. Усі дерева, рослини загойдались, і земля порепалась, щоб досхочу напитися.

Тоді духи соків земних нахилили чаші. І все враз пустило парості, зазеленіло, зацвіло. У траві зацвірчало безліч комах, в небі запурхали птахи й метелики. Духи все лили та й лили свій трунок, і всі пили, скільки було змоги: русалки, порозкривавши уста, стрибали навколо рудих чашників і цілували їх, щоб дістати якнайбільше. Інші благально складали руки. Ще інші з насолодою підставляли себе під цей дощ. Але всі вони — і голодні, і спраглі, і ті, що літали і що стояли, і рухливі, й нерухомі, — всі тяглися до чаш і ставали все жвавіші від кожної випитої краплини. І не було вже старих, а всі — і потворні, і прекрасні — були сповнені мужньої сили і юної життєрадісності.

І вони сміялися, галасували, співали, ганялись одне за одним по деревах, як білки, у повітрі, як птахи, самці шукали самиць і сповняли під божим небом священну заповідь природи.

І духи соків земних піднесли цареві й цариці великі чаші, повні їхнього трунку. Цар і цариця випили й поцілувались.

Тоді цар, тримаючи царицю в обіймах, вилив із своєї чаші недопитий сік на дерева, квіти, духів і вигукнув:

— Слава Життю! Слава повітрю вільному! Слава Силі!

І всі закричали:

— Слава Природі! Слава Силі!

І Уленшпігель обійняв Неле. А тоді почався танець. Танець, в якому все закрутилось, наче листя у вихорі, — дерева, рослини, комахи, метелики, небо й земля, цар і цариця, русалки, охоронці скарбів, духи води, горбаті гноми, володарі каменю, лісовики, світляки, духи зір і незліченна безліч страхітливих комах, що сплелися списами, зазубленими косами, семизубими вилами; танець запаморочливий, що сповнив собою всі простори, танець-вихровій, в якому закружляли сонце й місяць, планети й зорі, вітер і хмари.

І дуб, під яким Уленшпігель і Неле знайшли притулок, закружляв у метелиці, і Уленшпігель мовив до Неле:

— Кохана, зараз нам буде кінець.

Один із духів почув їх і побачив, що то були смертні.

— Люди між нами! — крикнув він. — Тут люди!

Він відірвав їх від дерева і кинув у загальний вир.

Уленшпігель і Неле м'яко впали на спини духів, які легко почали перекидати їх одне одному, примовляючи:

— Здрастуйте, люди! Запрошуємо до нас, хробаки земні! Кому потрібні хлопчак і дівчинка? До нас прийшли ці комашки!

Уленшпігель і Неле перелітали з рук у руки, волаючи:

— Помилуйте нас!

Але духи не слухали їх, і вони перевертались у повітрі шкереберть, крутились, як пір'їнки на зимовому вітрі, а духи все примовляли:

— Привіт вам, самчику і самичко, що танцюєте з нами!

Русалки хотіли відірвати Неле від Уленшпігеля; вони почали її бити і, може, забили б до смерті, якби цар Весни не зупинив танцю і не крикнув:

— А приведіть-но до мене оті дві блохи!

І їх розлучили. І кожна русалка, намагаючись відірвати Уленшпігеля від своєї суперниці, шепотіла йому на вухо:

— Тілю, таж за мене і вмерти не жаль!

— Я й так зараз помру, — відповідав Уленшпігель.

А гноми, духи лісів, що несли Неле, говорили їй:

— Шкода, що ти не дух, як ми, тоді ми взяли б тебе з собою.

— Майте терпіння! — відповідала їм Неле.

Нарешті вони наблизилися до царя з царицею і затремтіли, побачивши золоту сокиру й залізну корону. А цар запитав їх:

— Чого ви прийшли сюди, приблуди?

Вони не відповіли нічого.

— Я знаю тебе, відьомське поріддя, — вів далі цар, — і тебе також, вуглярський нащадку. Ви за допомогою чарів вдерлися сюди, в майстерню природи, то чому ж тепер замкнули свої дзьоби, наче каплуни, що напхалися м'якушкою?

Неле з жахом дивилася на грізного велетня. Та Уленшпігель, зібравши всю свою сміливість, відповів:

— Попіл Клаасів б'ється в мої груди. Ваша божественна величність! Смерть іде по землі фландрській і ім'ям папи косить найсильніших чоловіків, найпрекрасніших дівчат. Всі привілеї землі фландрської скасовані, всі вольності знищені, вона мре з голоду, її ткачі й сукнороби покидають країну, щоб на чужині знайти місце, де б можна було вільно працювати. Вона згине, якщо її не врятувати.

Ваші величності, я тільки нікчемний бідолаха, що прийшов на цей світ, як і кожний, жив, як міг, темний, обмежений, зовсім не доброчесний, аж ніяк не цнотливий, не вартий ні Божої, ні людської ласки. Але Сооткін, мати моя, померла від мук і горя, а Клаас, батько, вмер жахливою смертю на вогнищі, і я хочу помститися за нього, і вже раз помстився. Я хотів би також бачити щасливішою ту нещасну землю, де спочивають кості їхні. Я просив Бога послати смерть на тиранів, але він не почув мого благання. Знемігшись від скарг, я викликав вас могутніми чарами Катліни. І ось ми прийшли, я і моя тремтяча подруга, припадаємо до ніг ваших і благаємо ваші божественні величності врятувати цю нещасну країну.

Цар і цариця відповіли разом:

У війні, серед вогню,

Крок за кроком, день по дню

Шукай Сімох!

Там, де кров, де море сліз,

На руїнах, в смерті — скрізь

Знайди Сімох!

Всіх бридких, потворних, злих,

Хто країні лихо з лих, —

Спали Сімох!

Тож дивись, пильнуй і жди.

Що, не радий? Ну гляди!

Знайди Сімох!

І всі духи заспівали хором:

Там, де кров, де море сліз,

На руїнах, в смерті — скрізь

Шукай Сімох!

Тож дивись, пильнуй і жди.

Що, не радий? Ну гляди!

Знайди Сімох!

— Але ж, ваші величності, і ви, панове духи, — заволав Уленшпігель, — я ж вашої мови не розумію. Ви, певне, смієтеся з мене?

Та духи, не слухаючи його, співали далі:

Як тільки північ обгорне захід —

Все лихо згине.

Знайди Сімох

І Пояс.

І від громового співу цього велетенського, могутнього хору аж затремтіла земля і здригнулося небо. І закаркали ворони, запугикали сови, зацвірінькали горобці від переляку, заклекотали орли, тривожно шугаючи в повітрі. І тварини й звірі: леви, змії, ведмеді, олені, сарни, вовки, собаки, коти — всі враз жахливо зарикали, заверещали, завили, заскавчали, занявчали.

І духи заспівали:

Тож дивись, пильнуй і жди.

Полюби Сімох

І Пояс.

Аж ось заспівали півні, і всі духи зникли, крім злого володаря руд; цей дух схопив Уленшпігеля й Неле і без милосердя кинув їх у порожнечу…

І ось вони знову лежать одне біля одного і аж тремтять від холодного ранкового вітру.

І Уленшпігель побачив, що гарне тіло Неле золотить проміння вранішнього сонця.

Книга друга

1

Одного вересневого ранку Уленшпігель взяв свою палицю, три флорини, які дала йому Катліна, шматок свинячої печінки, окраєць хліба і рушив у дорогу з Дамме на Антверпен шукати Сімох. Неле ще спала.

Дорогою ув'язався за ним якийсь пес, що нюхом почув печінку, і все стрибав на нього. Уленшпігель проганяв його, але, побачивши, що він уперто біжить за ним, звернувся до нього з такими словами:

— Песику мій любий, ти погано вчинив, що покинув свою домівку, де на тебе завжди чекала добра страва, чудові недоїдки, кістки, повні мозку, і тепер ось побіг шукати пригод зі мною, бродягою, у якого часом і шкоринки не знайдеться, щоб тебе нагодувати.

32 33 34 35 36 37 38

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(