Схоже, нікому навіть на думку не спало поцікавитися його алібі.
— А що думаєте ви, міс Марпл? — запитала Джейн, обернувшись до старої леді, котра сиділа мовчки з похмурим і дещо спантеличеним виразом обличчя.
— Моя люба, я справді не знаю, що тут можна сказати. Сер Генрі сміятиметься з мене, але я не пригадую жодного аналогічного випадку в житті нашого села, який би допоміг мені розв'язати цю проблему. Адже тут постають відразу кілька запитань, що вимагають відповіді. Наприклад, а яку роль у тих подіях могла зіграти покоївка? У домі з таким сумнівним призначенням, що його ви нам описали, служниця буде, безперечно, обізнана в усьому стані речей, і по-справжньому порядна дівчина в такому місці не працюватиме — її мати нізащо їй цього не дозволила б. Тому, гадаю, ми можемо припустити, що покоївка не була особою, котрій можна було б особливо довіряти. Вона могла брати участь у змові зі злодіями. Вона могла залишити будинок для них відчиненим і справді поїхати до Лондона, удавши, ніби повірила телефонному виклику, і в такий спосіб відвернути підозру від себе. Мушу зізнатися, що таке розв'язання проблеми видається мені найімовірнішим. А проте якщо йшлося про звичайних злодіїв, то такий розвиток подій справляє дуже дивне враження. Він припускає, що покоївка знала значно більше, аніж зазвичай знають покоївки.
Міс Марпл зробила паузу, а тоді продовжила таким протяглим голосом, немовби говорила вві сні:
— Я не можу позбутися відчуття, що до цієї історії приплуталося щось дуже особисте. Якась ненависть чи роздратування. Невдоволення молодої акторки, до якої ставилися не так, як би їй хотілося? Умисна спроба поставити когось у скрутне становище? Ось на що це схоже. А проте навіть таке пояснення не здається мені достатньо переконливим…
— Ой, докторе, ви ж досі не сказали нічого, — спохопилася Джейн. — Я зовсім про вас забула.
— Про мене завжди забувають, — сумно промовив сивий лікар. — Мабуть, я малоприкметна особистість.
— О ні! — заперечила Джейн. — Скажіть нам, що ви про це думаєте.
— Я, власне, готовий погодитись з усіма версіями, а проте не згоден із жодною з них окремо. Щодо мене, то я маю вельми надуману й, мабуть, цілком хибну теорію, що до цих подій причетна дружина. Тобто я маю на увазі дружину Германа. У мене немає жодних фактів, які підтверджували б цю версію, але ви були б здивовані, коли б знали, які неймовірні задуми та плани можуть виникнути в голові жінки, котра почуває себе скривдженою.
— О, докторе Ллойд! — збуджено вигукнула міс Марпл. — Як це розумно з вашого боку! А я ж навіть не подумала про бідолашну місіс Пебмарш.
Джейн витріщилася на неї.
— Місіс Пебмарш? Хто така місіс Пебмарш?
— Та, власне… — завагалася міс Марпл. — Я не певна, що її справді можна сюди приплутати. Вона праля. Це вона вкрала опалову брошку, що була приколота до блузки, й перенесла її в дім іншої жінки.
Джейн здавалася більш спантеличеною, аніж будь-коли.
— І ця історія з украденою брошкою робить для вас усе досконало очевидним, міс Марпл? — спитав сер Генрі, як завжди, підморгнувши їй.
Але, на його превеликий подив, міс Марпл похитала головою.
— Ні. Боюся, що ні. Мушу зізнатися, я цілком розгублена. Але я дуже добре усвідомлюю, що жінки повинні єднатися між собою: коли виникає вкрай несприятлива ситуація, ти можеш покластися лише на людину, що належить до твоєї статі. Думаю, що в цьому слід шукати мораль тієї історії, що її розповіла нам міс Гел'єр.
— Мушу зізнатися, що це конкретне етичне значення запропонованої нам таємниці прослизнуло повз мою увагу, — сказав сер Генрі дуже серйозним голосом. — Можливо, ваш висновок проясниться для мене тоді, коли міс Гел'єр відкриє нам розгадку.
— Я? — перепитала Джейн голосом, у якому пролунала цілковита розгубленість.
— А хто ж іще? Я, власне, хотів сказати, що, коли висловити це дитячою мовою, "ми припиняємо гру". Ви й тільки ви, міс Гел'єр, мали високу честь запропонувати нашій увазі таку незбагненну таємницю, що навіть міс Марпл була змушена визнати свою поразку.
— То ви справді припиняєте гру? — запитала Джейн.
— Атож. — Після хвилинної мовчанки, протягом якої він чекав, чи не візьме слово хтось інший, сер Генрі знову взяв на себе обов'язки головного розпорядника. — Це означає, що ми врочисто відмовляємось від тих ескізних версій, що їх ми сором'язливо пропонували. Чоловіки — по одній, міс Марпл — дві, а місіс Б. — цілу дюжину.
— Я не пропонувала дюжини, — сказала місіс Бентрі. — То були лише варіації на головну тему, і скільки разів вам повторювати, що я терпіти не можу, коли мене називають місіс Б.?
— Отже, ви припиняєте гру, — сказала Джейн замислено. — Це дуже цікаво.
Вона відхилилася назад на своєму стільці й неуважно стала полірувати свої нігті.
— Ну, гаразд, — сказала місіс Бентрі. — Ми чекаємо, Джейн. Тож яка розгадка цієї таємниці?
— Розгадка?
— Атож. Що там насправді сталося?
Джейн витріщилася на неї.
— Я не маю найменшого уявлення.
— Що?
— Я завжди сушила собі над цим голову. Я думала, ви всі тут такі розумні і хтось із вас мені все розтлумачить.
Кожен намагався приховати своє роздратування. Дуже добре, звичайно, що Джейн була такою вродливою, але цієї миті кожен відчув, що дурість може заходити дуже далеко. Навіть небесна краса не здатна її вибачити.
— Ви хочете сказати, що правду так і не було відкрито? — запитав сер Генрі.
— Атож. Саме тому я й сподівалася, що ви зможете відкрити її мені.
У голосі Джейн звучала образа. Було очевидно, що вона почуває себе скривдженою.
— Знаєте… я… я… — промурмотів полковник Бентрі, не знаходячи слів.
— Ви просто нестерпна дівчина, Джейн, — сказала його дружина. — Проте я переконана й завжди буду переконана, що мала рацію. Якби ви ще назвали нам справжні імена тих людей, я була б цілком переконана.
— Не думаю, що я могла б це зробити, — сказала Джейн, чітко вимовляючи кожне слово.
— Hi, моя люба, — сказала міс Марпл. — Міс Гел'єр не могла б цього зробити.
— Звісно, вона могла б, — заперечила місіс Бентрі. — Не будьте такою пихатою, Джейн. Нам, старшим людям, необхідно бодай трохи попліткувати. Принаймні скажіть нам, хто був тим магнатом.
Але Джейн тільки похитала головою, а міс Марпл, у свій старомодний спосіб, і далі підтримувала дівчину.
— Та історія, певно, завдала їй великої прикрості, — сказала вона.
— Ні, — не стала брехати Джейн. — Я думаю… я думаю, що дуже втішалася нею.
— Можливо, це й правда, — сказала міс Марпл. — То була цікава перерва в одноманітності днів. У якій п'єсі ви тоді грали?
— "Сміт".
— Он як! Це одна з п'єс Сомерсета Моема, чи не так? Усі його п'єси дуже розумні. Я бачила їх на сцені майже всі.
— Ви знову репетируєте її для осінніх гастролей, чи не так? — запитала місіс Бентрі.
Джейн кивнула.
— Гаразд, — сказала міс Марпл, підводячись на ноги. — Мені час додому. Уже так пізно! Ми мали дуже цікавий вечір. Цікавий і незвичайний. Я думаю, історія міс Гел'єр заслуговує на головний приз. Ви згодні зі мною?
— Пробачте, що я вас розгнівала, — сказала Джейн. — Бо я й справді не знаю, як там усе закінчилося. Мабуть, мені треба було сказати про це на самому початку.
У її голосі прозвучав смуток. Доктор Ллойд галантно скористався з нагоди.
— Моя люба юна леді, ви зовсім не повинні були цього робити. Ви поставили перед нами дуже цікаву проблему, на якій ми мали можливість вигострити свій розум. Мені тільки шкода, що жодному з нас не пощастило знайти для неї переконливого розв'язання.
— Говоріть сам за себе, — сказала місі Бентрі. — Я розв'язала її. Я переконана в тому, що мала слушність.
— А знаєте, я теж вірю, що ви її розв'язали, — погодилася Джейн. — Те, що ви сказали, було таким імовірним.
— Яку з її сімох версій ви маєте на увазі? — іронічно поцікавився сер Генрі.
Доктор Ллойд галантно допоміг міс Марпл узути калоші. "На всяк випадок", — як пояснила стара леді. Доктор зголосився провести стару даму до її старомодного котеджу. Загорнувшись у кілька вовняних шалей, міс Марпл іще раз побажала всім доброї ночі. Наостанок вона підійшла до Джейн Гел'єр і, нахилившись, прошепотіла щось актрисі на вухо. Здивоване "Ой!" вихопилося в Джейн — і так голосно, що примусило решту повернути до неї голови.
Усміхаючись і киваючи головою, міс Марпл рушила до виходу. Джейн Гел'єр дивилася їй навздогін приголомшеним поглядом.
— Ви вже лягаєте спати, Джейн? — запитала місіс Бентрі. — Що з вами діється? Ви дивитеся такими очима, ніби щойно побачили привида.
Глибоко зітхнувши, Джейн нарешті прийшла до тями, обдарувала двох чоловіків прегарною усмішкою, яка могла спантеличити кого завгодно, і рушила за своєю господинею до сходів. Місіс Бентрі піднялася з дівчиною до її кімнати.
— Ваш вогонь майже згас, — сказала місіс Бентрі, марно спробувавши розворушити його. — Вони не змогли розпалити його як треба. До чого ж тупими стали ці покоївки. А проте, я думаю, уже досить пізно. Ой леле, та вже повернуло на другу ночі!
— Ви думаєте, є багато людей, схожих на неї? — запитала Джейн Гел'єр.
Вона сіла на краєчок ліжка й вочевидь поринула в задуму.
— Схожих на мою покоївку?
— Ні. Схожих на ту дивовижну стару жінку — як пак її звуть? Марпл?
— О, я не знаю. Я гадаю, що в наших селах таких багато.
— Ох, люба Доллі, — сказала Джейн. — Я не знаю, що мені робити.
І вона глибоко зітхнула.
— А.в чому річ?
— Я дуже стривожена.
— Чим стривожена?
— Доллі, — сказала Джейн Гел'єр, і її голос пролунав із дивною врочистістю, — ви знаєте, що та дивовижна стара жінка прошепотіла мені перед тим, як вийти за двері сьогодні ввечері?
— Ні, не знаю. А що вона прошепотіла?
— Вона сказала: "Я не зробила б так, якби була на вашому місці, люба. Ніколи не давайте жодній жінці такої влади над собою, навіть тоді, коли ви вважаєте її своїм другом". Ви знаєте, Доллі, це жахлива правда.
— Ця сентенція? Так, можливо. Але я не бачу, до чого її можна прикласти.
— Мабуть, ніколи не можна по-справжньому довіряти жінці. А я опинилась у її владі. Я ніколи про це не думала.
— Про яку жінку ви говорите?
— Про Нету Ґрін, мого дублера.
— Що може знати міс Марпл про вашого дублера?
— Мабуть, вона здогадалась… але я не розумію як.
— Джейн, ви не скажете мені чітко та ясно, про що ви тепер говорите?
— Про ту історію.