— Тільки-но вони висунуться, ми можемо обійти їх іззаду.
— Так переходь від слів до дій! — буркнув Момо, і, слідуючи власній пораді, наказав солдатам відштовхнутися й заходити у тил Драконам.
Тигри знімалися з місць, а Грифони займали їхні позиції, і поки за зірками противника панував цей хаос, Дракони різко змінили свої формування. І циліндр, і передня стіна розкололися надвоє сильним поштовхом із середини. І одночасно Дракони змінили напрям польоту: полетіли назад до своїх воріт. Грифони відкрили вогонь по ворогу, що відступав, а Тигри вдарили з тилу. Драконам, здавалося, настав кінець.
"Тут щось не так", — замислився Вільям Бі й за мить зрозумів, що саме. Стрій не може так просто розвернутися у відкритому просторі, хіба якщо хтось використав його як трамплін і відштовхнувся в протилежний бік. І якщо цей хтось зміг відштовхнутися з такою силою, що розвернув усю групу із двадцяти бійців, то він летів дуже й дуже швидко.
Ось вони! Шестеро маленьких солдатів Драконів зовсім поруч із воротами Вільяма Бі. За кольором бійцівських костюмів Бі зрозумів, що троє з них відключені, двоє поранені, і лише один — цілий. Боятися нема чого. Бі абияк прицілився, натиснув на спуск і…
Нічого не сталося.
Спалахнуло світло.
Гру закінчено.
І хоча Бі дивився прямо на Драконів, йому ще потрібен був певний час, аби зрозуміти, що відбулося. Четверо Драконів притиснули шоломи до кутів дверей, а п'ятий щойно пролетів усередину. Вони просто виконали ритуал переможців. Розбиті, майже знищені, не заподіявши ніякої шкоди противнику, Дракони мали нахабство виконати ритуал перемоги й завершити гру прямо в них під носом.
Лише тепер Вільям Бі почав усвідомлювати, що Дракони не просто закінчили гру, а, цілком імовірно, згідно з правилами вони виграли. Зрештою, хоч би що сталося, а переможцем зараховують лише того, хто має достатньо солдатів, щоби торкнутися кутів воріт і зайти до коридору супротивника, тобто виконує ритуал. А цей ритуал і є, в певному сенсі, перемогою. Саме так і розпізнав це комп'ютер бійцівської кімнати.
Відкрилися двері, через які проходили вчителі, і увійшов майор Андерсон.
— Ендере, — покликав він, озираючись навколо.
Один із заморожених солдатів Драконів спробував відповісти, але йому заважав шолом, який стискував щелепи. Андерсон розморозив його.
Ендер усміхався:
— Я знову розбив вас, сер!
— Дурниці, Ендере, — відповів Андерсон тихо. — Вашими суперниками були Грифони й Тигри.
— Ви тримаєте мене за дурня? — обурився Ендер.
Андерсон гучно мовив:
— Після цього маленького маневру правила змінено: тепер переможцю потрібно буде перебити всіх солдатів армії противника, перш ніж комп'ютер дозволить йому виконати ритуал.
— Це може спрацювати лише один раз, — відповів Ендер.
Андерсон передав йому гак. Ендер одразу всіх розморозив. До біса протокол. До біса все.
— Гей! — вигукнув Ендер, коли майор Андерсон повернувся, щоби піти. — Що буде завтра? Моя армія в клітках і без зброї проти всієї бійцівської школи? Чи не можна хоч якось урівняти шанси?
Хлопчаки шумно погодилися з цим, і, хоч як дивно, не лише з Армії Драконів. Андерсон навіть не обернувся у відповідь на такий виклик. Замість нього відповів Вільям Бі:
— Ендере, якщо ти приймаєш участь у бою, він не буде рівним ні за яких умов.
— Правильно! — закричали хлопці.
Багато хто з них розсміявся. Муха Момо почав плескати в долоні.
— Ендер Віггін! — крикнув він, і інші теж почали плескали й вигукувати ім'я Ендера.
Ендер пройшов через ворожі ворота. Його солдати пішли за ним. Звук його імені наздоганяв його коридорами.
— Тренуємось сьогодні ввечері? — запитав Божевільний Том.
Ендер похитав головою.
— Тоді завтра вранці?
— Ні.
— А коли?
— Ніколи, я думаю.
За спиною почулось обурливе бубніння.
— Агов, це несправедливо, — вигукнув один із хлопчаків. — Ми не винні, що вчителі стали хитрувати. Ти що, перестанеш навчати нас лише тому, що…
Ендер ляснув долонею об стіну й закричав на хлопчика:
— Мені наплювати на цю гру! — Його голос луною рознісся по коридору. Біля дверей зібралися хлопці з інших армій. І серед напруженої тиші Ендер додав спокійно: — Ви що, не розумієте цього? — І прошепотів: — Гру закінчено.
Він повернувся до своєї кімнати. Один. Хотів лягти, але не міг, тому що ліжко було мокрим. Це нагадало йому все, що сталося сьогодні, і в люті він зірвав із ліжка матрац і білизну й кинув у коридор. Потім згорнув комбінезон і, сунувши його замість подушки під голову, влігся прямо на сітку. Це було незручно, але Ендеру не хотілося вставати.
Він пролежав так усього лише кілька хвилин, коли хтось постукав у його двері.
— Іди геть, — попросив він тихо.
Той, хто стукав, або не чув, або не хотів звертати уваги на його слова. Нарешті Ендер дозволив увійти.
Це був Бобик.
— Залиш мене, Бобику.
Бобик кивнув, але не пішов. Усе стояв у дверях, розглядаючи свої черевики. Ендер уже збирався закричати на нього, вилаяти, вигнати. Але помітив, який поганий вигляд мав Бобик. Усе його тіло нахилилося під тягарем утоми, очі потемніли від постійного недосипання, і все ж його шкіра залишалася ще ніжною й прозорою шкірою дитини. Тонка шия, м'які впалі щоки, тонкі руки маленького хлопчика. "Йому ще й восьми немає. І не має значення, що він відмінний і відданий боєць. Він ще дитина. Ще зовсім маленька дитина".
"Ні, все не так, — думав Ендер. — Маленький — так. Але скільки разів від Бобика і його бійців залежали результати боїв, які він проводив неперевершено, і вони перемагали. Це вже ніяке не дитинство. І навіть не юність".
Прийнявши мовчання й пом'якшення виразу обличчя Ендера за дозвіл увійти, Бобик зробив ще один крок у кімнату. Лише тоді Ендер побачив, що той тримає невеличкий папірець.
— Тебе перевели? — спитав Ендер.
І хоч йому не було байдуже, та голос прозвучав сухо.
— В Армію Кроликів.
Ендер кивнув. "Звичайно. Усе ясно, як на долоні. Мене не могли перемогти, тому що в мене була армія, тепер її забирають".
— Карн Карбі — хороший хлопець, — заспокоїв Ендер. — Сподіваюся, він оцінить тебе гідно.
— Карн Карбі сьогодні вийшов із гри. Він отримав наказ, поки ми там билися.
— Так хто ж тепер командує Кроликами?
Бобик безпорадно розвів руками.
— Я.
Ендер глянув на стелю й кивнув.
— Звичайно. Зрештою, тобі не вистачає лише чотири роки для досягнення віку, потрібного для командира.
— Це не смішно. Я не розумію, що відбувається. Усі ці зміни у грі. І тепер ось це. Знаєш, не одного мене перевели. Сьогодні зі школи випустили половину командирів, і на їхнє місце призначили наших хлопців.
— Кого саме?
— Схоже, ніби всіх взводних і замісників.
— Чому б і ні? Якщо вони вирішили зруйнувати мою армію, то зрівняють її із землею. Хоч би що вони робили, вони роблять це досконало…
— Ти, як і раніше, перемагатимеш, Ендере. Ми всі це знаємо. Божевільний Том сказав: "Ви справді думаєте, що я мушу з'ясувати, як перемогти Армію Драконів?". Усі знають, що ти найкращий. Вони не можуть зламати тебе, незалежно від того, що вони…
— Вони вже зламали.
— Ні, Ендере, вони не можуть…
— Мене не цікавить гра, Бобику, я не збираюся більше грати. Усе. Ніяких тренувань. Ніяких битв. Хай підкидають скільки завгодно своїх папірців під двері, мені плювати, я вже виграв і нікуди більше не піду. Я вирішив це ще до того, як розпочався бій. Ось чому я послав тебе до воріт ворога. Я не сподівався, що це спрацює. Я просто хотів гордо вийти з гри.
— І тобі це вдалося! Бачив би ти обличчя Вільяма Бі! Він просто закляк там, намагаючись з'ясувати, як він програв, коли в нас залишалося тільки семеро бійців, які ще могли ворушити пальцями ніг, а в нього загинуло лише троє.
— Навіщо мені бачити обличчя Вільяма Бі? Чому я маю когось перемагати? — Ендер притиснув долоні до очей. — Мені дуже важко на душі, що сьогодні я побив Бонзо. Я зробив йому дуже боляче.
— Він сам нарвався.
— Я нокаутував його стоячи. Він стояв, як укопаний, ніби мертвий. А я продовжував бити.
Бобик промовчав.
— Я просто хотів, аби він мене не ображав.
— Він не буде, — мовив Бобик. — Його відправили додому.
— Уже?
— Учителі нікому нічого не сказали, як завжди. За офіційною версією, його переведено, але в документах замість школи призначення — ну, ти ж знаєш, Тактична школа, Інтендантська, Початкова командна — стоїть лише назва міста: Картахена, Іспанія. А це його рідне місто.
— Я радий, що його перевели.
— Дідько, Ендере, а ми які раді, що він пішов! Якби ми знали раніше, що він задумав, ми б убили його на місці. Це правда, що він натравив на тебе цілу банду, щоби побити тебе?
— Ні. Були лише він і я. Він бився чесно. Якби не його честь, мене б розібрали на шматочки. Могли б і вбити. Його почуття честі врятувало мені життя. Нечесним був я. Я бився, щоби перемогти.
— І ти переміг, — розсміявся Бобик. — Пхнув його прямо з орбіти. Назавжди.
Постукали у двері. Перш ніж Ендер устиг відповісти, двері відчинилися. Ендер очікував побачити кого-небудь зі своїх солдатів. Але на порозі стояв майор Андерсон. А за ним — полковник Графф.
— Ендере Віггін, — звернувся Графф.
Ендер піднявся на ноги.
— Так, сер.
— Ту сцену, яку ти сьогодні влаштував у бійцівській кімнаті, ми розцінюємо як бунт. Це неприпустимо.
— Так, сер.
Бобика це обурило: він не бажав підкорятися і не вважав, що Ендер заслужив цей докір.
— Я гадаю, що настав час вам дізнатися, що ми думаємо про ваші махінації, — промовив він рішуче.
Та дорослі не звернули на нього уваги. Андерсон протягнув Ендеру аркуш паперу. Справжній великий лист. Не маленький папірець, які роздавали як внутрішні замовлення в Бійцівській школі, а повноцінний наказ. Бобик знав, що це означає. Ендера переводили.
— Закінчив? — запитав Бобик.
Ендер кивнув.
— Чого вони так довго чекали? Можна було тебе випустити вже два чи три роки тому. Ти вже навчився ходити, говорити й одягатися самостійно. Чому ще тебе треба навчити?
Ендер похитав головою:
— Я лише зрозумів, що гру закінчено.
Склав аркуш.
— Вчасно, нічого не скажеш. Чи можу я сказати своїй армії?
— Немає часу, — відповів Графф. — Човник відбуває через двадцять хвилин. Крім того, краще не бачитися з ними. Так буде легше.
— Для них чи для вас? — спитав Ендер.
І не став чекати відповіді. Рвучко повернувся до Бобика, взяв його за руку, на мить потиснув і попрямував до дверей.
— Почекай, — зупинив його Бобик.