От і мріють вони довше на землі пожити. От і випрошують собі в своїх богів воскресіння: смерті вони дуже бояться. З переляку вони, як малі, розповідають небилиці собі й іншим. Ні по воді ходити, ні мертвих воскрешати нікому несила. Та й ні для чого...
Вода спадала, стало видно східний берег Дніпра, розливи в гирлах Росі й Супою перестали здаватися безмежними морями. Нові й нові сходинки набивали на Торжку-острові, відступаючи, хвилі. Тут залишилися ближні — каничі з ілвичами, росичі та супійські в'ятичі. їм квапитися нічого, найменшою водою вони допливуть додому.
Знялася і половина ромейських кораблів. Вони відпливали, ловлячи попутний вітер. На куплені слов'янські човни ромеї садовили по двоє, по троє людей не стільки гребти, скільки правити навантаженим човном. Кожен корабель тягнув за собою по кілька човнів, наче нанизаних на канат. Довгі в'язанки! За поворотом високого берега зникло крило вітрильника, а човни все тяглися.
Ніхто із слов'ян, що ще залишалися, і не думав тягти до себе купців, пропонувати своє, перебивати сусідам. Ромеї, стомившись, ліниво сперечалися з Чамотою та іншими старшинами. Ті стійко трималися, знаючи, що не буде прибутку купцям, якщо вони повезуть свої товари назад Молодшим, як і досі, робити було нічого.
Ратибор, нудьгуючи, спинився біля купецького шатра. Охорони тут не було. Здавна повелося — на торзі ніхто не візьме, не вимінявши, ніякої речі, що вподобалася йому, без згоди хазяїна.
— Егей, чого шукає твоє серце, воїне?
Високий ромей у довгій туніці, підперезаній довгим поясом, торкнув Ратибора за плече. Довга гола рука ромея була золотисто-смаглява, кучеряве темно-русяве волосся лягало великими завитками, чорні очі сміялися. Випуклі м'язи мотуззям обвивали' широкі кості — він був дивно худий, цей чоловік, суха шкіра голених щік прилипала до вилиць, до гострого підборіддя.
— Ходімо, ти будеш моїм гостем,— запропонував ромей.
Вказуючи на вхід до шатра, він простяг руку, наче кинув щось таке, що живе окремо від тіла. Просковзнувши, ніби пливучи, ромей відкинув запону, повсть так і залишилася відкинутою, ніби прилипла до стіни.
— Заходь, заходь!
У шатрі ромей, міцно і спритно натиснувши на плечі
Ратибора, посадив його на ліжко. Після денного світла тут здавалося темнувато. Ратибор відчув чужі, незнайомі запахи. Ромей, сівши навпочіпки, витягував дерев'яний корок з шийки глиняної корчаги. Висока посудина підстрибнула і вилетіла на коліна ромеєві — він уже сидів поруч з Ратибором!.. Худий, як зимовий вовк, ромей сильний, наче той же вовк!
Ратибор не вгледів, як ромей торкнувся до чаші. А! І корчага знову долі! Ромей підкинув порожню чашу і запропонував гостеві:
— Пий! Вино! Добре! Пить!
Його сірі губи стали яскраві, як вишня. Пальці, можливо й товсті, були такі довгі, що здавалися тонкими, нігті випуклі, темні, тверді. Груди й руки безволосі, як у хлопчини. Глибока чаша раптом запурхала, як пташка, над руками ромея, не порожня — повна по вінця. Не проливши й краплини, ромей схлюпнув собі в рот струмину, і чаша ніби сама попросилася до рук Ратибора.
Голос ромея звучав м'яко:
— Пий, добре. Кров землі, вона теж червона. Тут усе: і гроно, і зерно, і шкіра, і сік винограду. Воїн любить кров.
Вино було і терпке, і, нагадуючи смак ягід терну, кислувате, й солодке водночас, і ледь гіркувате. Дивний напій. "Напевно,— думав Ратибор,— це запах Теплого моря, на берегах якого росте виноград". Він чув про дивовижну рослину. Казали, вона схожа на плющ, хміль.
Спорожнивши чашу, Ратибор з поклоном повернув її господареві.
— Ти, варвар, скіф ти, слов'янин чи дитя багатьох народів, не знаю,— ти чемний.— Ромей перемішував свої слова з роськими. Ратибор усміхнувся у відповідь на усмішку нового друга.
Ромей усміхнувся, але його очі були серйозні. Зіниці в карій облямівці розширилися і знову звузилися. Ратибор відчув, що в нього легко пішла обертом голова. Опора намету, темна повсть у брижах, як шкура, сам ромей, що, не змигаючи, вп'явся в очі росича,— все, все відійшло, все зникло, крім чорної глибини настирливих очей. Ратибор не поступався. Мимоволі вступивши в дивну боротьбу мовчання й погляду, він, чомусь упираючись, відштовхував невідоме.
Обидва не знали, як довго мірялися вони силою душі й волі. Ратибор знову почув далекі й близькі звуки голосів, побачив не одні очі, а все суворе, ще більше змарніле обличчя ромея. Той засміявся, тричі ляснув у долоні, сплів руки за потилицею, потягнувся, хруснув суглобами.
— Ти — сильний муж, молодий син лісу й степу,— сказав ромей,— мистецтво магів Персії й Єгипту не може тебе перемогти! Я — твій друг. Скажи мені, що ти бажаєш?
Криваве вино ромея було слабше від роського меду, ставленого на хлібній заквасці, вибродженого в теплі, витриманого в холоді ями. Мед веселив, вино навіювало смуток. Від меду живчики грали в тілі, від вина ставали важкими ноги. Що попросити в ромея? Ратибор не знав.
Росич не помітив, звідки в руці ромея з'явилася темна фігурка — голий чоловік тримав у правій руці короткий, широкий меч донизу, в лівій — круглий щит.
— Ось хто тобі потрібен! Бог війни — Арей-Марс. Він син Зевса, батько Ромула. Дивись, дивись, ти схожий на нього.
Ромейський бог війни? Який же це бог? У і нього була кучерява голова, ледь скошений назад лоб, рівний ніс, що продовжувався лінією лоба. Руки, ноги, груди — все м'яке, округле. Ні, Перун — справжній бог війни. Його руки могутні, схожі на коріння, його шкіра не боїться подряпин, як кора дуба. Лик Перуна грізний, очі — зіркі. Цей бог сліпий, меч і щит у нього як для дітей. Ратибор не встиг відмовитися, як до намету зайшов чорноризець Деметрій.
— Що ти робиш тут, Малх, із цим варваром? — суворо спитав пресвітер. Мистецтво жонглера зрадило Малху, чи воно годилося тільки для чужих. Він не встиг сховати статуетку Арея-Марса.
Деметрій узяв бронзу, гидливо кинув.
— Я, недостойний, намагаюся настановляти язичників слову божому, ти, єретик, баламутиш їхні душі сатанинськими образами,— гнівно говорив Деметрій.— Що мені робити з тобою! Ти каявся в своїм нечистивстві, відбув епітимію, був прощений від нас, слабких служителів добра. Та бачу, ти не забув проклятого ремесла міма, облудника людей. У Візантії ти сидів у темницях, справедливо звинувачений у гріху; в Єгипті ти мало не впав у сатанинську єресь маніхеїв. Кафолійські базилевси заборонили зображення диявола. Навіщо ти баламутиш варвара, відповідай!
Ромеї говорили своєю мовою — Ратибор не розумів їх. Він бачив, як Малх кланявся, часто-часто прикладав три пальці до лоба, живота, плечей. У голосі Малха звучав страх, він благав. Ось ві.н на колінах, цілує руку Деметрія. Обличчя старого чоловіка, підперезаного мотузкою, ніби пом'якло. Він поклав руку на опущену голову Малха. "Чорний ромей — хазяїн Малха?" — спитав себе Ратибор, жаліючи нового знайомого. Для Ратибора Деметрій був брехуном, дурнем, який розповідає нездійсненне і сам тому вірить.
Малх підняв фігурку, знову кинув її, плюнув. Так, він раб. Жоден з росичів так не принизиться і перед князями.
Ромеї, не звертаючи уваги на росича, пішли геть. На березі Малх розмахнувся, божок булькнув у Дніпро. Зігнувши плечі, Малх поплентався за Деметрієм. Ратибор дивився на воду. Тут, до гирла Росі, не так глибоко. Визначаючи течію, він кинув тріску. Тоді роздягнувся і пішов у воду.
У весняній річковій каламуті очі погано бачили, течія зносила. Довелося запливати і пірнати чотири рази В світлі сонця м'які форми ромейського бога війни здалися Ратибору зовсім невиразними для вираження чоловічої доблесті. Цей Арей — жінка в порівнянні з Перуном. Ратибор впустив бронзу на пісок так само недбало, як Деметрій. І тут же підібрав. Ромеї самі втопили своє добро. Роські ковалі зуміють викувати з міді щось путяще.
З
Згори спливали човни. Допомагаючи собі течією, вони розумно трималися правого берега, щоб не згубити русла в лівобережних розливах. Йшли не роські човни і не ромейські кораблі. В цих човнів носи були високі, гострі, задрані круто, тупа корма з палубою. Добре осмолене дерево блищало на сонці. Наблизившись до Торжка-острова, щойно прибулі розвернулися проти течії, біля гирла Росі, і взяли до берега. Гребці, видно звичні до плавання, вправно і чітко вдаряли веслами. На мілководді головний човен кинув у воду рогатий брус на канаті, сплетеному з реміння. Точно наслідуючи першому, всі решта витяглися вздовж берега.
Подекуди над високими бортами випиналися шкіряні мішки. Виднілися лиця бородаті й безбороді, з вусами і без вусів. Гребці, піднімаючи весла, вкладали їх вздовж бортів. Багато хто був майже голий — тільки в коротких штанях. На спітнілому тілі, червоному від весняної засмаги, туго сиділи браслети й намиста; жовті й світлі, гладенькі, виті, лускоподібні, ковані з кілець.
Жилаві руки підтягували до бортів легкі човники, які тяглися на причалках за основними човнами.
На острові всі, хто не спав, збіглися подивитись.
— Далекі, далекі люди,— казав Чамота.— Чи не пруси? Дивись, он у того намисто з жовтого бурштину. Вони й є. На їхньому Холодному морі взимку дня майже не буває, а влітку — самий тільки день. Диви, як їх нашим сонечком напекло. Блищать, наче мідь начищена.
Човники приставали до берега. Прибулі вискакували на пісок, піднімали вгору руки з відкритими долонями на знак миру й дружби.
— Ніби й ільменці є,— все приглядався Чамота. Росичі знали, що далеко-далеко, якщо пливти річками
і перетягуватись волоком на північ, є край землі. Там Зоря-Матка стоїть у небі значно вище, ніж на Рось-ріці. Там пустка, темінь, лід і сніг. Туди ховається на літо Морена-зима і чекає своєї пори, поки перелітні птиці, подаючись на південь до Теплого моря, не закриють небо для тепла. Коло цього краю, на березі Холодного моря, живуть люди слов'янської мови, які називаються прусами. А ближче до них, за дніпровським верхів'ям, є озеро-море Ільмень. Біля нього теж живуть слов'яни.
Висадившись, пруси й ільменці розминали ноги, натомле-ні довгим сидінням. Кілька чоловік, привітавшись до Ча-моти, пішли разом з ним до ромейських шатер, інші збилися в гурти, як, не замислюючись, роблять усі при першій зустрічі з незнайомими.
Чуже притягує до себе. Росичі, не нітячись, напирали на прусів, розпитували.