Зрозуміли й Ганс та Гретель.
Вони всі троє стали навколішки коло ліжка слабого. Матуся Брінкер, тримаючи чоловіка за руку, молилася. Доктор Букман схилив голову; асистент стояв спиною до них біля каміна.
— Чому ви молитесь? — прошепотів батько, глянувши на жінку й дітей, коли ті підвелися. — Хіба нині свято?
Не було ніякого свята; але його фроу кивнула головою — вона не могла говорити.
— Тоді треба прочитати розділ… — повільно, на превелику силу мовив Рафф Брінкер. — Не знаю, що мені… Я дуже, дуже ослаб… Може, панотець прочитає нам…
Гретель зняла велику голландську біблію з різьбленої полички.
Доктор Букман, трохи зніяковілий, що хворий узяв його за священика, передав книгу своєму асистентові.
— Читайте, — пробубонів він. — Треба, щоб жінка й діти помовчали й не турбували слабого, а ні, то він помре.
Коли асистент закінчив розділ, матуся Брінкер якимись таємничими знаками показала всім, щоб не гомоніли, — чоловік-бо її задрімав.
— Отже, юфроу, — мовив доктор напівголосом, одягаючи свої дебелі вовняні рукавиці, — попереджаю вас, що хворого не можна турбувати: йому потрібний цілковитий спокій. Ви розумієте мене? Так, це справді надзвичайний випадок. Завтра я знову до вас заїду. Сьогодні не давайте пацієнтові їсти. — І, хапливо поклонившись, він вийшов разом із асистентом.
Його розкішна карета була недалечко; кучер, проїжджуючи коні, тихо посувався туди й сюди берегом каналу майже увесь той час, що доктор перебув у Брінкеровій хатині.
Ганс вийшов також. Щоки йому пашіли, і він увесь тремтів з хвилювання.
— Хай благословить вас бог, мінгеере! — промовив він. — Я ніколи не зможу віддячити вам, та якби…
— Ні, зможеш! — гостро перебив йому доктор. — Зможеш, якщо держатимеш добрий розум у голові, коли твій слабий батько знову прокинеться. Адже ж оцей галас та вищання можуть навіть здорову людину на той світ загнати, а того, хто вже і так однією ногою в труні, то й прготів. Якщо ти хочеш, щоб твій батько видужав, подбай про те, щоб його ніхто не хвилював і не тривожив. Цілковитий спокій — ось що йому зараз потрібно більш за все.
Сказавши це, доктор Букман повернувся й, не додавши більш ні слова, пішов назустріч своїй кареті, а Ганс… А Ганс наче прикипів до місця й розгублено дивився докторові вслід широко розплющеними очима.
Гільда дістала сувору догану того дня за те, що спізнилася до школи після великої перерви та кепсько відповідала на уроці.
Треба сказати, що вона так і не відійшла від хатинки, доки не почула, як матуся Брінкер засміялася, доки не почула, як Ганс скрикнув: "Я тут, батьку!" — і тільки після того подалася до школи. То й не дивна річ, що вона не чула пояснень учителя! Як могла вона морочити собі голову довгою низкою латинських дієслів, коли серцеві її було байдужісінько до них, а в голові їй снувалися зовсім інші думки: "О, яка я рада! Яка ж я рада!" — казала вона раз у раз сама до себе.
РОЗДІЛ XXXV
Кістки та язики
Кістки — то дивна річ. Здавалося б, — ну, що вони можуть знати про шкільні справи? Ба ні, — таки знають! Навіть кістки Якоба Поота, хоч вони й крилися десь глибоко в його гладкому тілі, виявили неабияку обізнаність.
Рано-вранці після повернення Якоба додому, їх так ломило та крутило, що хоч плач!.. І щоразу, тільки-но бамкне шкільний дзвін, вони люто вгризалися в хлопця, ніби хотіли сказати: "Та спини ти того дзвона! А ні, то буде зле!" А після лекцій, навпаки, кістки його заспокоїлися цілком; можна було подумати навіть, що вони тихенько заснули серед своїх пухких подушок.
Кістки інших хлопчаків поводилися так само; ну що ж, — немає нічого дивного! Адже ж вони сиділи не так глибоко, як Якобові кістки, отже, мали краще розумітися на всьому тому, що відбувається в світі. Що ж до кісток мастера Лудвіга, то вони містилися в нього майже під самісінькою шкірою й були найчутливіші з усіх кісток, що ви коли про них чули. Варто було тихесенько покласти перед Лудвігом граматику, та ще й відмітити в ній довгий урок, і — на тобі! — ту ж мить якась хитрюща кістка в нього над очима починала боліти… Ох, і як же боліти!.. Варто було послати його на горище по грілку для ніг — кістки негайно нагадували йому, що він "так утомився!" Але ж варто було попросити його збігати до цукерні за цілу милю від дому — та ще й притьмом! — і жодна його кісточка не озивалася до нього й не згадувала про втому.
Взявши все те до уваги, ви не здивуєтеся, звичайно, коли я скажу вам, що того дня наші п'ятеро хлопців більше за інших тішилися та раділи, вибігаючи з школи після уроків разом з юрбою веселих дітлахів.
Пітер був у чудовому настрої. Він довідався від Гільди, що матуся Брінкер сміялася, а Ганс радісно скрикнув, і йому не треба було інших доказів, що Рафф Брінкер одужає. До того ж чутка про це вже поширилася по всіх напрямах на багато миль кругом. Люди, які раніше ніколи не цікавилися Брінкерами й ніколи не згадували про них, — хіба що зневажливо всміхаючись або з удаваним співчуттям знизуючи плечима, — тепер запевняли всіх, що вони були дуже добре знайомі з історією тієї родини, що вони знали її аж до найменших подробиць… Не було кінця-краю найрізноманітнішим вигадкам, і зрештою поголос розійшовся по всій околиці.
Повертаючись того дня до школи, схвильована Гільда зупинилася, щоб перекинутися словом із докторовим кучером, який саме стояв біля коней, плескаючи себе по грудях та б'ючи долонею об долоню. її добре серце було переповнене. Вона не могла втриматися, щоб не сказати цьому змерзлому чоловікові, який мав такий стомлений вигляд, що доктор, мабуть, швидко вже вийде; Гільда навіть натякнула йому, що вона припускає — тільки-но припускає, — що сталося чудесне зцілення: до божевільного повернувся здоровий розум. Ще й більш від того, вона впевнена, що саме так: вона-бо чула, як засміялася його вдова… ой, ні, — не вдова, звичайно, — жінка… як засміялася його жінка, а сам хворий живісінький і, мабуть, чи не сидить зараз спокійненько на своїм ліжкові та докладно розмовляє з усіма — не згірш від якого адвоката.
Усе те було вельми нерозважливо та необачно з боку Гільди. Вона відчувала це, але не розкаювалась.
Адже ж так приємно переказувати втішні або незвичайні новини!
Вона хутенько побігла по каналі, твердо вирішивши ще багато-багато разів зазнати цього гріха й розповісти приємну новину мало не всім хлопчикам та дівчаткам у школі.
Тим часом нагодився Янзоон Кольп, що саме пробігав на ковзанах повз карету. Звичайно, він уже через дві секунди почав викаблучуватися та викривлятися й гукнув щось зухвале до кучера, що позирав на нього з млявим презирством.
Для Янзоона це було однаково, що його запрошували підійти ближче. Кучер уже сидів на передку; підбираючи віжки, він злегенька покрикував на коней.
Янзоон озвав його:
— Слухай-но! Що там діється у ідіотовій хатині? Твій хазяїн там?
Кучер кивнув таємниче.
— Фью-ю! — свиснув Янзоон, підбігаючи ще ближче. — Старий Брінкер врізав дуба?
Кучер напиндючився й поринув у ще глибше мовчання.
— Чуєш ти, стара подушко для шпильок, — я ладен збігати зараз додому, — он туди! — та приперти тобі добрячий шмат імберового пряника, аби я тільки знав, що ти здатний розкрити свого рота.
"Стара подушка для шпильок" була перш за все людина… Бідоласі довелося дуже довго чекати, і він таки добре виголодався за цей час. Після Янзоонового натяку очі в нього заграли.
— Правду кажу, старий, — провадив далі спокусник. — Кажи ж бо мерщій… Що там нового? Старий Брінкер врізав дуба?
— Ні… видужав! Прийшов до розуму… очумався, — вимовив кучер, випалюючи слова одне по одному, немов випускав кулі з рушниці.
І, мов кулі (образно кажучи), вразили вони Янзоона Кольпа. Він підстрибнув, як підстрелений.
— Сто чортів! Та не може бути!
Старий міцно стулив губи й кинув багатозначний погляд на вбоге житло молодого добродія Кольпа.
Саме цієї хвилини Янзоон угледів купку хлопчаків, що з'явилися в далині. Озвавшися до них на ввесь голос, як те властиво геть усім хлопчиськам його вдачі, однаково де б вони не жили, — чи то в Африці, чи в Японії, чи в Амстердамі, чи в Парижі, — він помчав до них, забувши за кучера, за пряника, забувши за все чисто, крім надзвичайної новини.
А тому ще до заходу сонця звістка про одужання старого Брінкера облетіла всю околицю. Запевняли, що доктор Букман, випадково завітавши до ідіотової хатини, примусив старого Брінкера зажити величезну дозу якихось ліків, темних, як імберовий пряник. Аж шість чоловіка мусили тримати слабого, доки йому вливали в рот оті ліки! Ідіот ту ж мить зірвався на рівні ноги, відразу прийшовши до тями, і чи то штовхонув доктора так, що той дав сторчака, чи то завдав йому чосу (як саме він його покарав — точно не було відомо), а тоді сів і забалакав до нього вельми розумно, ну чисто, як найсправжнісінький адвокат! Потому він повернувся й заговорив дуже красномовно, звертаючись до жінки та дітей. А матуся Брінкер так реготалася, що зрештою почала битися в істериці. Ганс сказав: "Я тут, батьку! Я ваш рідний, коханий син!" А Гретель сказала: "Я тут, батьку! Я ваша рідна, кохана Гретель!" А доктора після того бачили люди: він сидів блідий, відкинувшись назад у своїй кареті, а з вигляду був зовсім наче мрець.
РОЗДІЛ XXXVI
Нова тривога
Коли доктор Букман увійшов наступного дня до Брінкерової хатини, він відразу звернув увагу на те, як весело та затишно стало в їхній господі. Яка атмосфера щастя огорнула його, тільки-но він одчинив двері! Матуся Брінкер з радісним обличчям плела щось, сидячи біля ліжка; чоловік її спокійно спав, а Гретель нечутно замішувала житній хліб на столі в кутку.
Доктор пробув у них недовго. Він поставив кілька простих запитань, — як видко, відповіді його цілком задовольнили, — й, помацавши пульс у свого пацієнта, сказав:
— Так-так, він іще дуже немічний, юфроу; дуже немічний, — ніде правди діти! йому конче треба якомога краще харчуватися. Можете давати слабому їсти… гм!.. тільки потроху; але все, що ви йому даватимете, має бути поживне і найкращої якості.
— В нас є чорний хліб, мінгеере, та вівсянка, — весело відповіла матуся Брінкер, — то добра їжа, й він звик до неї.
— Е ні! — сказав доктор, насупивши брови. — Нічого такого йому давати не можна, йому треба дати бульйону із свіжого м'яса, білого хліба, підсушеного та підсмаженого, доброго вина, хоч би й малаги, та… гм!..