Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап.
Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця.
— Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права.
— Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати!
З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі.
— Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер.
— Ні, не вивозите!
— Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу.
Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами.
— А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу.
Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг за стільцем аж до рогу. Тут він побачив горобців, що стрибали навколо купи гною. Він глянув на них ясними очима, забурмотів, сплеснув руками і, зайшовшись сміхом, промовив:
— Високий клас! Ох!.. Ох!.. Який поворот теми!..
Захоплений розробкою теми, Ізнуренков весело повернув назад і вистрибом побіг додому. Про стілець він згадав тільки дома, заставши дівчину з передмістя на ногах посеред кімнати.
Остап одвіз стілець візником.
— Учіться, — сказав він Іполитові Матвійовичу, — стілець взято голими руками. Даром. Ви розумієте?
Після розшиву стільця Іполит Матвійович засумував.
— Шанси щоразу збільшуються, — сказав Остап, — а грошей ні копійки. Скажіть, а ваша теща-небіжчиця не любила жартувати?
— А в чому річ?
— Може, ніяких діамантів нема?
Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок.
— У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець.
— Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович.
Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені.
— Що ви мелете? У якій газеті?
Іполит Матвійович переможно розгорнув "Верстат".
— Отут. У відділі "Що сталося за день".
Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: "Наші шпильки" і "Злочинців — під суд".
І справді, у відділі "Що сталося за день" нонпареллю було надруковано:
ПОПАВ ПІД КОНЯ
Учора на майдані Свердлова попав під коня
візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий
відбувся легким переляком.
— Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — "Верстат"? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія!
Великий комбінатор задумався.
Привід для візиту до редакції найдено.
Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець.
Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи.
Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку.
Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість.
— Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер.
— Який наклеп? — запитав редактор.
Остап довго розгортав примірник "Верстата". Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини.
Редактор прочитав показану Остапом замітку.
— У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп?
— Аякже! А оце: "Потерпілий відбувся легким переляком".
— Не розумію.
Остап лагідно дивився на редактора й на стілець.
— Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба.
— От що, громадянине, — сказав редактор, — ніхто вас не осоромив, і в таких дріб'язкових питаннях ми спростувань не даємо.
— Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет.
Він уже побачив усе, що йому було треба.
Розділ XXVII
Дивовижний бупрівський кошик
Старгородська філія ефемерного "Меча і рала" разом з молодцями з "Швидкоупаку" вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці "Хлібопродукту".
Перехожі зупинялися.
— Куди черга стоїть? — питали громадяни.
У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов.
— Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні.
Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на "Старгородську правду".
Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги.
Молодці з "Швидкоупаку", закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу.
За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна.
Другого дня винайдено протиотруту.
Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет.
Полєсоз стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було, і купити він однаково нічого не міг. Він кочував з черги в чергу, прислухався до розмов, робив ущипливі зауваження, недвозначно задирав брови і пророкував. Наслідком його недомовок було те, що місто сповнили чутки про приїзд якоїсь з Мечі і Уралу підпільної організації.
Губернатор Дядьєв заробив за один день десять тисяч. Скільки заробив голова біржового комітету Кислярський, не знала навіть його дружина.
Думка про те, що він належить до таємної громади, не давала Кислярському спокою. Чутки, що кружляли в місті, страшенно перелякали його. Перебувши безсонну ніч, голова біржового комітету вирішив, що тільки щиросерде признання може скоротити йому строк перебування в тюрмі.
— Слухай, Генрієтто, — сказав він дружині, — пора вже переносити мануфактуру до шуряка.
— А що, хіба прийдуть? — спитала Генрієтта Кислярська.
— Можуть прийти. Якщо в країні немає вільної торгівлі, то мушу ж я коли-небудь сісти?
— То що, приготувати вже білизну? Нещаслива моя доле! Вічно носити передачу. І чому ти не підеш у радянські службовці? Адже шуряк член профспілки і — нічого! А цьому неодмінно треба бути червоним купцем!
Генрієтта не знала, що доля піднесли її чоловіка на голову біржового комітету. Тому вона була спокійна.
— Можливо, я не прийду ночувати, — сказав Кислярський, — тоді ти завтра приходь з передачею. Тільки, будь ласка, не принось вареників. Що за охота їсти холодні вареники?
— Може, візьмеш із собою примус?
— Так тобі й дозволять держати в камері примус! Дай мені кошик.
У Кислярського був спеціальний бупрівський кошик. Зроблений на спеціальне замовлення, він був цілком універсальний. Якщо розгорнути його — це ліжко, напіврозгорнути — столик; крім того, він заміняв шафу: там були полички, гачки і ящики, шухляди. Дружина поклала в цей універсальний кошик холодну вечерю і свіжу білизну.
— Можеш мене не проводжати, — сказав досвідчений чоловік. — Коли прийде Рубенс по гроші, скажи, що грошей нема. До побачення! Рубенс може заждати.
І Кислярський поважно вийшов на вулицю, держачи за ручку бупрівський кошик.
— Куди ви, громадянине Кислярський? — гукнув на нього Полєсов.
Він стояв біля телеграфного стовпа і криками підбадьорював працівника зв'язку, який, чіпляючись залізними кігтями за стовп, добирався до ізолятора.
— Іду признаватися, — одказав Кислярський.
— У чім?
— У "Мечі і ралі".
Віктор Михайлович занімів. А Кислярський, виставивши наперед свій яйцеподібний животик, підперезаний широким дачним поясом з накладною кишенькою для годинника, неквапно пішов до прокурора.
Віктор Михайлович залопотів крилами і полетів до Дядьєва.
— Кислярський провокатор! — закричав бранщмейстер. — Щойно пішов доносити. Його іще видко.
— Як? І кошик при ньому? — вжахнувся старгородський губернатор.
— При ньому.
Дядьєв поцілував дружину, крикнув, що коли прийде Рубенс, грошей йому не давати, і стрімголов вибіг на вулицю. Віктор Михайлович закрутився, застогнав, наче курка, що знесла яйце, і побіг до Владі з Нікешею.
Тим часом громадянин Кислярський, повагом прогулюючись, наближався до губпрокуратури. По дорозі він зустрів Рубенса і довго з ним розмовляв.
— А як же з грошима? — запитав Рубенс.
— По гроші прийдете до дружини.
— А чому ви з кошиком? — підозріло запитав Рубенс.
— Іду в лазню.
— Ну, доброго вам здоров'я, помившись.
Потім Кислярський зайшов у кондитерську ССТ, колишню "Бонбон де Варсові", зволив випити склянку кави і з'їсти листковий пиріжок. Час було йти каятись. Голова біржового комітету вступив до приймальної губпрокуратури. Там було порожньо. Кислярський підійшов до дверей з написом: "Губернський прокурор" і ввічливо постукав.
— Можна! — одказав добре відомий Кислярському голос.
Кислярський увійшов і здивовано зупинився.