Наприкінці вистави донна Серафіна виконає мореску, доповнену фігурами пасп'є 18 з гримасами і стрибками відповідно до найсучасніших смаків, під акомпанемент баскського19 бубна, на якому вона грає краще за будь-яку іспанську циганку. Це буде премиле видовисько. Вистава відбудеться на фермі пана Беломбра, в підготовленій для цього стодолі з лавами і ліхтарями. Наш труд скоріше для слави, аніж для вигоди, отож платити можна і грішми, і, в кого немає готівки, провізією, їстівними припасами. Скажіть, про це всім!
Закінчивши свою промову, Скапен забарабанив так шалено, що в церкві забряжчали шибки у свинцевих рамах, а кілька собак, виючи, кинулись навтікача, перелякані дужче, ніж якби їм до хвостів прив'язали по мідній каструлі.
На фермі актори з допомогою Беломбра та його слуг уже готувались до вистави. У глибині великої шопи, яка правила водночас і за стодолу, й за корівню, поставили бочки, на них поклали дошки, і вийшла сцена. Три чи чотири лави, позичені в корчмі — то були крісла, правда, не м'які і не оббиті оксамитом, але, зважаючи на низьку платню, цього не можна було й вимагати. Прядильники павуки постарались прикрасити стелю, протягнувши від балки до балки широке мереживо павутиння. Який оббивальник, навіть придворний, зробив би такий тонкий, легкий, так примхливо мережаний покрив, хоч і з китайського шовку? Звисаючи з балок, ці полотна скидалися на прикрашені гербами корогви лицарських орденів та королівської знаті. Вельми вишукане видовисько для тих, хто може тішитися в думці таким порівнянням. Воли та корови, стоячи на свіжій підстилці, здивовані надзвичайною метушнею, раз у раз повертали голови од ясел, поглядали на сцену, де саме репетирували актори, показуючи Сігоньякові його виходи.
— Мої перші глядачі,— мовив барон, сміючись,— телята і рогата худоба. Це могло б вразити моє самолюбство, коли б воно було.
— Перші, та не останні,— відказав Беломбр.— Адже серед публіки в залі завжди бувають і дурні, й одружені чоловіки.
Сігоньяк грав зовсім непогано як для новачка, відчувалося, що цей початківець скоро опанує своє ремество. Він мав гарний голос, добру пам'ять, був достатньо освічений і винахідливий, щоб доповнювати свою роль репліками, які виникають залежно від обставин і пожвавлюють гру. З пантомімою діло йшло гірше, бо в цих німих сценах на Фракаса рясно сипались удари, яких не могла терпіти палка бароно-ва душа, хоч то були удари валками, зшитими з пофарбованого полотна і напханими клоччям. Товариші намагалися, як тільки могли, щадити баронову гордість, а проте він мимоволі сердився, робив страшні гримаси, грізно супив брови і люто зиркав довкола.
Потім раптом згадував, яка у нього роль, і знову силкувався вдавати з себе покірливого, розгубленого й боягузливого.
Беломбр, який уважно стежив за ним пильним оком старого, досвідченого і знаючого актора, гукнув йому зі свого місця:
— Не придушуйте в собі цих природних поривань; вони дуже гарні і створюють різновид хвалькуватого вояка. Навіть коли у вас не буде вже цих спалахів гніву й нестямного обурення, то ви вдавайте їх: ваш Фракас — а вам якраз і треба створити цей образ по-своєму, бо, йдучи за іншим, ви ніколи не будете першим,— ваш Фракас дуже хотів би бути хоробрим, він любить одвагу, захоплюється сміливцями і страшенно обурюється, що сам такий боягуз. Коли немає небезпеки, то він тільки й мріє про подвиги, про дивовижні героїчні вчинки; та ось появляється небезпека, надто буйна уява малює перед ним болючі рани, безносий вид смерті, і мужність зраджує його; спочатку він рішуче відкидає саму думку про свою поразку, лють пече йому нутро, але перший же удар убиває ту рішучість. Це куди краще за оте тремтіння в ногах, вирячені очі й усякі інші, скоріше мавпячі, аніж людські, гримаси, якими нікчемні актори домагаються сміху публіки й паплюжать мистецтво.
Сігоньяк послухався Беломбра, почав грати, як той радив, і актори зааплодували, віщуючи йому успіх.
Початок вистави призначили на четверту годину. За годину до того Сігоньяк передягся у Матаморове вбрання — Леонарда трохи розширила його, розпустивши зборки, бо раніше, в міру того, як Матамор худнув, костюм весь час доводилося вшивати.
Надіваючи цей старий одяг, барон думав, що йому достойніше було б виступати в костюмі з буйволової шкіри і залізних латах, як одягалися його предки, аніж наряджатися блазнем і зображати хвалька, сміливця на словах, грати нікчему, будучи справді хоробрим, здатним на славні подвиги та героїчні вчинки; проте лиха доля змушувала його вдаватися до цієї прикрої крайності, бо інших засобів існування у нього не було.
В стодолі вже зібралися люди. Кілька ліхтарів, підвішених до балок, освітлювали червонястим світлом чорняві, біляві, сивіючі голови, серед яких вирізнялося кілька білих жіночих очіпків.
Край сцени теж стояли ліхтарі замість свічок, щоб, бува, не загорілися солома та сіно.
Вистава почалась і одразу ж привернула загальну увагу. Позаду, в глибині сцени, хиталися величезні химерні тіні, здавалося, що вони теж грають, повторюючи всі рухи акторів, передражнюючи їх; але цієї смішної подробиці ніхто не помітив — простодушні глядачі були захоплені розвитком подій і вчинками персонажів, яких вони вважали за справжніх, невигаданих.
Гамір заважав волам і коровам спати, й вонц теж дивилися на сцену великими очима, які дали Гомерові, грецькому співцеві, похвальний епітет для опису вроди Юнони 20; якесь теля саме в ту мить, коли на сцені відбувалися дуже зворушливі події, жалібно мекнуло, та й це не розвіяло стійкої ілюзії у тих добрих простаків, хоч актори на сцені мало не розреготалися, почувши мекання.
Капітана Фракаса глядачі кілька разів нагороджували оплесками — він і справді дуже добре грав свою роль, не відчуваючи перед цими простими людьми того хвилювання, якого зазнав би, виступаючи перед вибагливішою і освіче-нішою публікою. До того ж барон був певен, що серед цих селюків його ніхто не знає. Іншим акторам глядачі теж аплодували, не шкодуючи натруджених рук, і, на думку Беломбра, з неабияким розумінням відзначали вдалі місця.
Серафіна виконала мореску з таким любострасним і гордовитим запалом, то вигинаючись усім тілом, то велично випростуючись, дрібно перебираючи ногами, з такими легкими й витонченими стрибками та всякими вишуканими фігурами, що, дивлячись на неї, навіть вельможні особи з придворної знаті завмирали б від захоплення. Особливо чарівною вона була, коли, піднявши над головою бубон, видзвонювала мідними брязкальцями або, ведучи великим пальцем по темній лискучій шкірі бубна, примушувала його глухо гуркотіти, і робила все це так вправно, як суща рапсіегега 21.
А тим часом старовинні портрети предків на стінах занедбаного замку Сігоньяків стали суворіші й насупленіші, ніж звичайно. Воїни скрушно хитали головами й зітхали так, що на грудях у них здіймалися залізні лати; багаті вдови презирливо кривилися над пишними гофрованими комірами, напружено випрямившись у корсетах і широких фіжмах. Глухий повільний, безгучний шепіт, голос привидів, злітав з їхніх намальованих губів "Гай-гай, останній із Сігоньяків зганьбив честь свого роду!"
П'єр, сидячи на кухні між Вельзевулом та Міро, які не зводили з нього запитливих поглядів, поринув у сумні думки. "Де тепер мій бідний хазяїн?.." — питав він себе. І по смаглявій щоці старого слуги котилася сльоза, яку злизував старий пес.
VIII. Становище ускладнюється
На другий день після вистави Беломбр одвів Блазіуса вбік і, розв'язавши довгий шкіряний капшук, висипав собі в жменю, мов з рога достатку, сотню блискучих пістолів, потім склав їх стовпчиком перед захопленим Педантом,.який здивовано дивився на виставлене багатство, і очі йому світилися пожадливим металічним блиском.
Беломбр величним жестом зібрав усі пістолі й тицьнув їх у долоню своєму давньому другові.
— Ти ж розумієш,— мовив він,— що я виклав ці золоті монети зовсім не для того, аби викликати у тебе й полоскотати жадобу, як у бідолахи Тантала. Бери їх собі й не церемонься. Я дарую тобі ці гроші або позичаю, якщо твоя гордість не дозволяє прийняти подарунок від давнього приятеля. Гроші — рушійна сила війни, кохання і театру. До того ж ці монети мають котитися, на те їх зроблено круглими, їм набридає лежати боком у темряві гамана, де зрештою вони можуть поіржавіти, вкритися мохом та цвіллю. Я тут грошей не витрачаю, живу по-сільському, дарами лона землі, годувальниці роду людського. Так що, віддаючи цю суму, я нічого не втрачаю.
Не знаходячи відповіді на таку щиру мову, Блазіус поклав гроші в кишеню й сердечно розцілував Беломбра. Різноколірні очі Педанта часто кліпали й блищали дужче, ніж звичайно. То світло відбивалось у непрошеній сльозі, і старий актор з усіх сил намагався не зронити цю перлину вдячності, від чого його кошлаті брови прекумедно ворушилися, піднімаючись поміж брижами зморщок аж на середину лоба, потім опускаючись на самісінькі очі. І все ж сльозина скотилася, побігла вздовж носа, який пашів вишнево-червоним жаром од випитого напередодні вина, зупинилася збоку й випарувалась.
Далебі, вітер невдачі, який віяв над трупою, перемінився. Збір од вистави — глядачі платили хто продовольством, а хто й грішми — разом із пістолями Беломбра становив чималеньку суму, й у балагулі Феспіда, ще недавно такій убогій та злиденній, тепер був достаток. Доводячи добре діло до кінця, благородний Беломбр позичив акторам двох сильних робочих коней у прекрасній упряжі, з розмальованими хомутами, увішаними дзвіночками — коли коні йшли, дзвіночки надзвичайно приємно подзвонювали в такт їхній розміреній, твердій ході.
Отож наші актори бадьорі та веселі в'їхали в Пуатьє хоч і не так пишно, як Александр 1 до Вавілона, а проте досить велично. Здалеку почувши теплий запах стайні, коні рушили швидше, і возієві, який мав одвести їх назад на ферму, довелося стримувати нетерплячих тварин. Колеса гуркотіли по вибоїстій бруківці кривих вуличок міста, весело цокали підкови, і, коли під'їхали до заїзду, біля вікон та воріт показалися цікаві; щоб скоріше відчинили, возій заляскав пугою, наче з мушкета стріляв, а коні, здригаючись від того ляскання, дзеленькали дзвіночками.
Як не схоже це було на те зовсім недавнє минуле, коли убогі, жалюгідні актори несміливо стукали у двері найгірших постоялих дворів.