Жюльєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна карта. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. "Яке щастя, подумав Жюльєн,— що, коли я ще нічого не знав, я ні разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанеда так часто і так ласкаво пропонував мені це. Могло трапитись, що я з дурного розуму перевдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли вони втратили надію заскочити мене на гарячому, то, щоб марно не пропадав цей документ, зробили донос".
Через дві години Жюльєна знов викликали до ректора.
— Ви не збрехали мені,— сказав він йому вже не так суворо,— але зберігати цю адресу — така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.
XXVII. ПЕРШИЙ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД
Наш час, боже праведний! Та це ж справжній старозавітний ковчег. Горе тому, хто його торкнеться.
Дідро
Читач пробачить нам те, що ми подаємо так мало точних і переконливих фактів з Жюльєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки; але те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.
Жюльєнові не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялись хвилини, коли його проймала відраза і навіть справжній одчай. Він не мав успіху, та ще й у такому огидному ремеслі. Найменша допомога зовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він був самотній, як загублений посеред океану човен. "Навіть коли я чогось доб'юся,— казав він собі,— доведеться провести все життя в такій мерзенній компанії. Серед глитаїв, що думають тільки про яєчню з салом, яку жертимуть за обідом, чи отаких от абатів Кастанедів, що не спиняються перед найогиднішим злочином. Владу вони здобудуть, але якою ціною, боже праведний!
Воля людини могутня, я не раз це читав, та чи стане її, щоб подолати таку відразу? Великим людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека,— вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, зрозуміє всю бридоту того, що мене оточує!"
Це була найтяжча пора його життя. Жюльєнові легко було б вступити до одного з блискучих полків, що стояли гарнізоном у Безансоні. Або він міг би стати вчителем латині; на прожиття йому треба було так небагато! Але тоді прощай кар'єра, прощай майбутнє, яким живе його уява: це однаково, що вмерти. Ось вам подробиці одного з його сумних днів.
"Я був самовпевнений і часто радів, ще не схожий на інших сільських хлопчаків. Що подієш, тепер я вже досить прожив, щоб побачити, що відмінність породжує зненависть",— сказав Жюльєн собі якось уранці. Він дійшов тої істини після однієї з найприкріших невдач. Цілий тиждень він домагався здобути прихильність одного з семінаристів, що ходив з німбом святості. Жюльєн прогулювався з ним по подвір'ї, покірливо слухаючи нестерпно нудні нісенітниці. Раптом небо нахмурилось, загуркотів грім, і святий семінарист, грубо відштовхуючи від себе Жюльєна, скрикнув:
— Слухайте, кожен за себе на цьому світі! Я не хочу, щоб мене громом побило: адже бог може спопелити вас, бо ви нечестивий, як Вольтер.
Стиснувши зуби від люті й звівши очі до неба, покресленого блискавками, Жюльєн скрикнув:
— Так нехай мене злива потопить, якщо я засну під час бурі! Спробуємо завоювати приязнь якогось іншого святенника.
Пролунав дзвінок на урок священної історії, яку викладав абат Кастанед.
Того дня він роз’яснював цим сільським хлопцям, наляканим тяжкою працею й злиднями своїх батьків, що ота грізна в їхніх очах сила — уряд — користується реальною і законною владою тільки тому, що ця влада доручена уряду намісником божим на землі.
— Станьте достойні папської ласки святістю життя, покорою, будьте посохом у правиці його,— додав він,— і ви одержите прекрасну посаду, де будете самі собі голова, незмінну посаду, за яку уряд платитиме вам третину, а дві третини даватиме ваша паства, покірна вашим повчанням.
Закінчивши лекцію, пан Кастанед затримався у дворі.
— Справедливо кажуть про священика: який піп, така й парафія,— говорив він до учнів, що оточили його.— Я бачив на власні очі такі гірські парафії, в яких додаткові прибутки кюре більші, ніж у місті. І грошей чимало, не кажучи вже про вгодованих каплунів, яйця, свіже масло та безліч іншого добра. Священик там, безперечно, найперша особа, йому годять, запрошують на кожен святковий обід.
Як тільки пан Кастанед пішов до себе, учні поділились на групи. Жюльєн не пристав до жодної з них; його обминали, як паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, що кинув, угадував — орел чи решітка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій.
Потім почали розповідати про всякі випадки. Якийсь молодий священик лише через рік після висвячення подарував служниці старого кюре прирученого кролика. Кюре запросив його до себе вікарієм, а через кілька місяців старий священик помер, і той посів його місце в гарній парафії. Другий домігся призначення наступником до старого кюре в багату містечкову парафію, бо завжди, коли старий паралітик сідав їсти, запобігливо розрізав йому смажене курчатко.
Як і всі молодики, де б вони не працювали, семінаристи перебільшують значення таких завбачливих хитрувань, бо в цьому є щось незвичайне, що захоплює юнацьку уяву.
"Треба мені,— думав Жюльєн,— призвичаїтись до таких розмов". Коли не говорили про сосиски та про багаті парафії, то розмова ходила про світський бік церковних доктрин, про сутички між єпископами і префектами, мерами і кюре. Жюльєн бачив, як з'являлась у них ідея другого бога, але набагато могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим другим богом був папа. Вони потихеньку говорили між собою,— та й то лише тоді, коли були певні, що пан Пірар не почує, ніби папа тільки тому не завдає собі клопоту призначати всіх префектів і всіх мерів у Франції, що він поклав цей обов’язок на французького короля, назвавши його старшим сином церкви.
Саме тоді Жюльєн подумав, що може використати книгу де Месера про папу, щоб викликати до себе повагу. Сказати правду, він приголомшив своїх товаришів, але це знов призвело до біди. Їм не сподобалось, що він краще за них викладав їхні власні думки. Пан Шелан був необачний щодо Жюльєна так само, як і щодо себе самого. Він привчив його розсудливо міркувати, не задовольняючись дорожніми словами, але забув сказати йому, що в людини незначної таку звичку мають за злочин, бо всяке розсудливе міркування ображає.
Отже, красномовство Жюльєна виявилось в очах його товаришів новим злочином. Вони пащекували про нього, довго думали й нарешті знайшли прізвисько, яке відбивало в собі той жах, котрий він викликав у них: вони назвали його Мартіном Лютером; оце вже справді,— сказали вони,— пасує йому через оту його диявольську логіку, якою він так пишається.
Серед молодих семінаристів було кілька таких, що мали кращий колір обличчя, і їх можна було вважати за вродливіших, ніж Жюльєн, але в нього були білі руки, і він не міг приховати своєї звички до надмірної охайності. Проте ця похвальна риса не вважалася такою в похмурому закладі, куди його закинула доля. Неохайні сільські хлопці, серед яких він жив, вирішили, що це свідчить про його розбещеність. Ми боїмося стомити читача, розповідаючи про безліч поневірянь нашого героя: наприклад, дужчі за нього товариші заходились лупцювати його, тому він змушений був озброїтись залізним циркулем і показати жестом, що буде ним одбиватись. Адже жести не можуть дати шпигунові такого матеріалу, як слова.
XXVIII. ПРОЦЕСІЯ
Всі серця були схвильовані. Здавалося, сам Бог зійшов з неба у ці вузенькі готичні вулиці, прикрашені й гарно посипані піском завдяки старанням віруючих.
Юнг
Хоч як намагався Жюльєн прикидатись нікчемним і дурним, він не міг нікому догодити, бо занадто відрізнявся від інших.
"Як же так,— думав він,— всі наші наставники — люди тонкого розуму, обрані з тисяч; чому вони не цінять мого смиренства?"
Тільки один, здавалося, був обманутий його готовністю всьому вірити й вдавати з себе дурника. Це був абат Ша-Бернар, розпорядник церемоній в соборі, де йому вже п'ятнадцять років обіцяли місце каноніка. А поки що він викладав у семінарії духовну риторику. Це був один з тих предметів, з яких Жюльєн під час свого засліплення, звичайно, був першим; з цього й почалось прихильне ставлення до нього абата Ша; виходячи з лекції, він часто брав юнака під руку і походжав з ним по садку.
"Що в нього на думці?" — питав себе Жюльєн. Його дуже дивувало, що абат Ша цілими годинами розповідав йому про різні соборні прикраси. Там, мовляв, було сімнадцять риз з галунами, не рахуючи жалобних. Сподівались одержати багато від старої радниці де Рюбампре. В цієї дев'яносторічної старої зберігались уже сімдесят років її весільні вбрання з розкішних ліонських шовків, гаптованих золотом. "Уявіть собі, друже мій,— казав абат Ша, раптом спиняючись і захоплено витріщаючи очі,— ці сукні стійма стоять, стільки на них золота! Всі в Безансоні певні того, що заповіт радниці збагатить скарби собору щонайменше на десять риз, не рахуючи чотирьох чи п’ятьох облачень для урочистих свят. А я сподіваюся навіть на більше,— додав абат Ша тихенько,— я маю підстави гадати, що радниця залишить нам вісім чудових позолочених срібних свічників, які, за переказом, купив в Італії Карл Сміливий, герцог Бургундський; один з її предків був його улюбленим міністром".
"Куди це він хилить з усім отим мотлохом? — думав Жюльєн.— Ця спритна обробка триває вже цілу вічність, а й досі нічого не зрозуміло. Старий мені, мабуть, недовіряє! Він хитріший, ніж інші; в тих уже через два тижні ясно видно їхню таємну мету. А втім, я розумію,— честолюбство його страждає вже п'ятнадцять років!"
Якось увечері, під час уроку фехтування, Жюльєна покликали до абата Пірара. Той сказав йому:
— Завтра свято corpus Domini (Тіла господнього).