Єлісавета зрозуміла. Однією країною більше в Голяндії — значить однією країною менше в Англії. Пляшку, що подала такі відомості, визнали за річ важливу. І від того дня видано було розпорядження, що наказувало кожному, хто знайде засмолену пляшку на морському березі, приносити її до адмірала Англії, під загрозою кари шибеницею. Адмірал призначає урядовця, щоб відтикати такі пляшки; а він інформує її величність про зміст, коли в ній що знайдеться.
— І часто до адміралтейства доходять такі пляшки?
— Рідко. Та дарма. Посада існує. Для цієї функції є помешкання й кабінет в адміралтействі.
— А скільки платять за цей спосіб нічого не робити?
— Сто гіней на рік.
— І задля цього ти турбуєш мене?
— На це можна жити.
— Злиденно.
— Як і слід жити таким, як я.
— Сто гіней — це дим.
— Того, що ви проживаєте за одну хвилину, нам, іншим, вистачить на цілий рік. Це перевага, що її мають бідні.
— Ти матимеш цю посаду.
З бажання Джосіяни, через вплив лорда Діррі Мойра, за тиждень Баркілфедра було врятовано; він вийшов з тимчасового стану; тепер він став твердою ногою на землю, йому дали помешкання, платню — сто Гіней на рік, — він оселився в адміралтействі.
VII
БАРКІЛФЕДРО ПРОДИРАЄТЬСЯ
В одному передусім квапляться — бути невдячними.
Баркіліфедро не проминув цього.
Він одержав од Джосіяни стільки добродіянь, що натурально мав тільки одну думку — помститись їй.
Додамо, що Джосіяна була гарна, висока, молода, багата, могутня, значна й що Баркілфедро був негарний, малий, старий, бідний, залежний і незначний. Треба було помститися також і за це.
Коли кого створено тільки з ночі, як же дарувати променистість іншому?
Баркілфедро був ірландець, що зрікся Ірландії, — погана порода людей.
Єдине, що викликало повагу до Баркілфедра, це було те, що він мав великий живіт.
Великий живіт іноді вважають за ознаку добрести. Але цей живіт був додатком до Баркілфедрового лицемірства. Бо ця людина була дуже зла.
Скільки років було Баркілфедрові? Ніскільки. Він мав такий вік, який потрібний був йому для його планів у даний момент. Він був старий із зморшками й сивим волоссям і молодий моторністю духа. Він був і меткий і важкий; щось подібне до гіпопотама-мавпи. Рояліст — напевне; республіканець — хто знає; католик — може; протестант — без сумніву. За Стюартів — можливо; за Брауншвейгів — очевидячки. Бути "за" тільки в тім разі має силу, коли в той самий час стоїш і "проти". Баркілфедро здійснював це мудре правило.
Посада "відтикана океанських пляшок" зовсім не була такою смішною, як здавалося із слів Баркілфедра. Один старий пергамент, що зберігся в Одлейнському замку й що його позначив граф Сефольк, великий скарбник Англії за Якова І, свідчить, що за один тільки 1615 р. було принесено до адміралтейства й зареєстровано в канцелярії п'ятдесят дві пляшки, склянки й засмолені бочки, в яких містилися повідомлення про кораблі, що загинули.
Придворні посади подібні до каплі олії: вони щодалі, то більш розпливаються. Так, воротар зробився канцлером і стайничий став коннетаблем. Спеціальний урядовець, що обіймав ту посаду, якої допоминався й досяг Баркілфедро, звичайно був довірена особа. Так хотіла Єлісавета. При дворі хто каже про довір'я, каже про інтригу, а хто каже про інтриґу, каже про підвищення. Так і цей урядовець кінчив на тому, що потроху став особою. Він був клерк і своїм ранґом ішов безпосередньо за двома придворними священиками. Він одержав приступ до двору, правда, скажемо, той, що зветься humilis introitus — смиренний доступ, однак, навіть у спочивальню. Бо був звичай, щоб він доповідав персонально королеві, коли випадок заслуговував на увагу, про свої знахідки, часто дуже цікаві; заповіти безнадійних, прощання, що його посилали отчизні, викриття зловживань і провин на морі, передачі дарів короні та інш.; вважалося за потрібне, щоб його канцелярія мала зносини з двором і час-од-часу робила звіт його величності про відтикання лиховісних пляшок. Це була таємнича канцелярія океана.
Єлісавета, що з охотою говорила латинською мовою, спитала у Тамфельда з Колея в Беркшірі, який був того часу завідувачем Джетсона, коли він приносив один з таких паперців з моря: Quid mihi scribit Neptunus? А що пише до мене Нептун?
Пролом було зроблено. Комаха мав успіх. Баркілфедро наблизився до королеви.
Це було те, чого він бажав.
Щоб досягти добробуту?
Ні.
Щоб розбити добробут інших.
Вище щастя.
Шкодити — це мати втіху.
Мати в собі бажання шкодити, неясне, але невблагане, і ніколи не спускати цього з очей, це не кожному дається. У Баркілфедра була така сталість.
Його думка мала чіпкість пащі булдо а.
Почувати себе невблаганим — це давало йому глибоке й темне задоволення. Аби тільки він мав здобич у зубах або в душі певність того" що він заподіє зло, — йому не треба було більш нічого.
Він тремтів від задоволення, коли мав надії, що інший тремтітиме з холоду.
Бути злим — це свого роду багатство. Інша людина, що її вважають за бідну і що й насправді бідна, все своє багатство має в злості и дає йому перевагу. Все полягає в задоволенні, що вона від того має. Заподіяти щось лихе, що його вважали б за щось добре, — це більш, ніж гроші. Воно лихе для того, хто зазнає його, й добре для того, хто його робить. Катасбі, співучасник Ґая Фовкса в порохові й папістській змові, сказав: "Бачити, як полетить парлямент у повітря догори ногами, — та цього я не віддам і за мільйон стерлінг! в".
Що ж таке Баркілфедро? Це те, що найменше, це те, що найстрашніше. Заздрісник.
Заздрість — це така річ, що завсігди знаходить місце при дворі.
Двір достаткує нахабниками, неробами, ледачими багачами, що жадають спліток, тими, що шукають голок у оберемку сіна, зловмисниками, засміяними глузівниками, паскудними розумниками, що почувають потребу мати розмови з заздрісником.
Ніщо так не бадьорить, як злоріччя.
Заздрість — добрий матеріял, щоб зробити з нього шпигуна.
Є глибока аналогія між натуральною пристрастю, заздрістю й соціяльною функцією, шпигунством. Шпигун полює, щоб дати здобич для іншого, як собака; заздрісник полює для себе, яккішка.
Жорстоке "я" — в цьому весь заздрісник.
Та Баркілфедро мав ще й інші якості: він був обережний, потайний, замкнутий. Він хоронив у собі все, й від цього зростала його ненависть. Надмірна підлота містить в собі надмірний гонор. Баркілфедра любили ті, кого він розважав, і ненавидили інші; але він почував, що ті, що ненавидять його, не поважають його, а ті, що люблять, зневажають. Він стримував себе. Всі ці образи нечутно перекіпали в його ворожій покірливості. Він обурювався, — наче поганці мають право обурюватися. Він мовчазно був жертвою фурій. Все ковтати — був його талант. В ньому клекотіла глуха внутрішня злобність, лютість підземного скаженства, чорне й смердюче полум'я, якого неможливо було помітити. Обличчя посміхалося. Він був ввічливий, послужливий, люб'язний, чемний. Всіх і скрізь він вітав. За всяку дрібницю він вклонявся до землі. Мати хребет з гнучкістю лозини — найкращий дарунок долі!
Такі потайні й отруйні люди зовсім не такі рідкі, як думають. Ми живемо в оточенні таких лиховісних плазунів. Для чого існують лиходії? Питання гостре. Мрійник завжди ставить собі це питання; мислитель ніколи не вирішує його. Ось чому смутні очі філософів завсігди втуплено на цю тьмяну гору, що уявляє з себе долю, з вершини, якої колосальний привид зла кидає на землю пригорщі гадюк.
У Баркілфедра було товсте тіло й худорляве лице. Тулуб жирний й кістяве обличчя. У нього були короткі карбовані нігті, вузловаті пальці, великі пальці пласкі, волосся грубе, велика віддаль між скронями, чоло убивці, широке і низьке. Примружені очі ховали низькість його погляду під навислими бровами. Ніс, довгий, гострий, горбатий й м'який, майже торкався рота. Баркілфедро у належному імператорському одязі трохи скидався б на Домітіяна. Його жовте лице наче було виліплене з липкого тіста; його непорушні щоки були подібні до мастики; його зморшки свідчили про різні мерзотні вади; щелепи у нього були масивні, незграбне підборіддя, вуха шахрая. В спокійному стані, в профіль, його верхня губа піднімалася гострим кутом і відкривала два зуба. Ці зуби наче дивилися на вас. Зуби дивляться так само, як очі кусають.
Терплячість, помірність, стриманість, обережність, скромність, ввічливість, поступливість, лагідність, чемність, тверезість, чистота доповнювали й завершували Баркілфедра. Він ганьбив ці доброчемності тим самим, що мав їх.
За короткий час Баркілфедро став твердою ногою при дворі.
VIII
INFERI [24]
При дворі можна зажити слави двома способами: хто стоїть на горі, той величний; хто плазує в бруді, той могутній.
В першім випадку — належать до Олімпу; в другім — до вбиральні.
Хто належить до Олімпу, у того тільки громові стріли, а в людини з убиральні — поліція.
Убиральня містить у собі всі знаряддя царювання, а іноді й кару, бо вона — зрадниця. Геліоґабал приходить до неї, щоб умерти. Тоді її звуть відхідником.
Звичайно убиральня не така трагічна. Саме там Альбероні захоплюється Вандомом. Царствені персони залюбки обирають її за місце авдієнції. Вона виконує обов'язки трона. Людовік XIV приймав у ній герцогиню Бурґонську. Філіпп V перебуває в ній поруч з королевою. Туди проходить і священик. Убиральня іноді буває за сповідальню.
Ось чому при дворі іноді вирішують справи нанизу. І справи не малі. Якщо ви, за Людовіка XI, хочете бути великим, будьте П'єром де-Роганом, французьким маршалом; а якщо ви хочете бути впливовим, то будьте голяром Олів'є де-Ден. Якщо ви, за Марії Медічі, хочете бути славетним, то будьте канцлером Сілері; а коли ви хочете бути значним, то будьте покоївкою Ганнон. Коли ви хочете, за Людовіка XV, прославитися, то будьте міністром Шуазелем, а коли хочете бути страшним, то будьте льокаєм Лебелем.
Перша умова цієї могутности — нікчемність. Якщо ви хочете залишитися дужим, залишайтеся слабким. Будьте нікчемністю. Гадюка, коли вона відпочиває й звивається кільцем, одночасово являється символом вічности і нуля.
Одна з таких єхидниних фортун припала й на долю Баркілфедра. Він прослизав скрізь, де хотів.
Пласкі тварини проходять скрізь.