Коли задовольнили перший голод, коваль знову пустив пляшку по колу, і тоді вже всі почали неголосно перемовлятися через столи.
Тільки Ягуся майже нічого не їла, хоч як припрошував її Борина. Він ії обіймав і благав, мов дитину, але молодій навіть м'ясо не смакувало, надто вже вона втомилась і гаряче їй було. Вона лише попивала холодне пиво і, водячи очима навколо, неуважно слухала те, що нашіптував Борина:
— Ну, що, Ягусь, задоволена? Красуне ти моя! Не бійсь, Ягусь, добре тобі в мене буде, краще і в матері не було. Догоджатиму тобі, як пані, наймичку візьму, щоб ти не працювала багато, от побачиш! — говорив він, з любов'ю заглядаючи їй в очі і не звертаючи уваги на людей. А ті вже вголос кепкували з нього:
— Іч, підбирається до неї, як кіт до сала!
— Та надто вже ласий шматочок!
— Старий крутиться і ногами перебирає — достоту півень!
— Ех, і порозкошує, старий чорт, ех, і порозкошує! — кричав війт.
— Як собака на морозі! — ущипливо буркнув старий Шимон. Гримнув дружний регіт, а мельник аж ліг грудьми на стіл і стукотів кулаком від задоволення.
Куховарки знову завели:
Ось несемо миску каші,
Хай смакують гості наші!
— Ягно, нахилися-но сюди, я тобі щось скажу! — крикнув війт і, перехилившись через Борину, який сидів з ним поруч, вщипнув її за бік.— Ти мене за хрещеного батька поклич.
Він сміявся, оглядаючи її жадібними очима,— дуже вона йому подобалась. Ягна густо почервоніла, а жінки зареготали і давай глузувати, сипати масними жартами та порадами молодій, як треба з чоловіком поводитись.
— Перину ти кожного вечора біля печі грій!
— А головне, годуй ситніше, щоб міцний був!
— Підлещуйся до нього, за шию частіш обнімай.
— Ласкавіше з ним поводься, то він і не помітить, куди його ведеш.
Так вигукували вони навперебій,— адже коли жінки захмеліють, вони патякають хтозна-що.
Хата аж гула від сміху, а вони так порозпускали язики, що вже мельничиха почала їх соромити, навіщо говорять таке при дітях і дівчатах; органіст став доводити, що це великий гріх — сіяти спокусу і давати поганий приклад.
— Ісус Христос і святі апостоли навчали — і це все написано чорним по білому в латинських книжках,— що краще вбити, ніж спокусити душу невинну. Це начебто самого себе спокусити — так у святому письмі сказано... А хто нестриманий у їжі та в питві — тому сувора буде кара... Це я вам кажу, люди добрі...— белькотів він незв'язно, бо випив не одну чарку й не дві.
— Чули, що наш музикант говорить? Що ж, він людям веселитися заборонить, чорти б його забрали!
— Треться біля ксьондза — от і думає, що святим став!
— Нехай вуха собі каптаном заткне! — лунали звідусюди неприязні голоси: органіста не любили на селі.
— Сьогодні весілля, значить, не гріх і повеселитись, посміятися з чогось веселого,— це я, війт, вам кажу!
— Адже, до прикладу сказати, Ісус теж на весіллях бував і вино пив,— додав Амброжій серйозно й тихо — він був уже під чаркою. Через те що сидів він на самому кінці стола, біля дверей, його ніхто не почув. Усі гомоніли разом, сміялися, дзвеніли чарками і їли повільніше, щоб наїстися досхочу. Дехто вже й пояс розпустив, щоб більше влізло.
А куховарки вносили чимраз нові страви і приспівували:
Вміла верещати, рилом землю рити,
Ось тепер за шкоду буде нам платити.
— Оце так втнули весілля, ну-ну! — дивувалися гості.
— Не менш як у тисячу злотих стане!
— Нічого, стара все відшкодує,— адже Борина записав цілих шість моргів.
— А Ягна сидить чорна, як хмара.
— Зате в Мацея очі світяться, наче в кота.
— Як гнилючки, їй-богу, як гнилючки.
— Буде ще він плакати, буде!
— Ну, цей не з тих, що плакатимуть, швидше за ціпок візьметься.
— Вірите, я це саме сказала війтовій жінці, коли почула про заручини.
— А чого ж вона на весілля не прийшла?
— Ну, куди їй... ось-ось родить.
— Руку дам собі відтяти: коли почнуться гулянки в корчмі, Ягна бігатиме за хлопцями.
— Матеуш тільки того й чекає!
— Та що ти!
— Авжеж. Вавжонова чула, що він у корчмі говорив.
— Це, мабуть, тому, що його на весілля не покликали.
— Старий хотів покликати, а Домінікова не дозволила: адже всі знають, що в них було,— як же його на весілля кликати?
— Брешуть, кому не ліньки; а хто їх бачив?
— Дурно говорити не стануть!
— Їх навесні Бартек Козел в лісі застукав.
— Козел — злодій і брехун, Домінікова з ним судилася за свиню, от він зо зла на Ягну й наклепав.
— І в інших очі є...
— Добром це не скінчиться, от побачите! Мені що до цього, але я так думаю: Антека й дітей скривдили, то не минути їм за це кари божої.
— Правда. Бог неквапливий, та справедливий.
— І про Антека теж щось казали... Бачили люди їх з Ягною вкупі — і не раз.
Жінки заговорили тихше і пліткували чимраз уїдливіше, чимраз безжалісніше, перемивали кісточки всій сім'ї. Не поминули й стару, а особливо вболівали над її хлопцями.
— Хіба це не гріх? У хлопців вуса ростуть, Шимонові давно третій десяток пішов, а вона не дозволяє йому одружитись і з дому нікуди не пускає, за кожну дрібницю вичитує!
— А хіба це не сором, що такі молодці всю жіночу роботу в хаті роблять?
— Щоб Ягуся білі ручки собі не закаляла.
— Адже у них у кожного по п'ять моргів, могли б давно оженитися.
— Стільки дівчат на селі...
— От ваша Марися найдовше від усіх чекає, і земля поряд з їхньою землею.
— Ви краще про свою Франку турбуйтеся, коли б вона не дочекалась чогось від Адама!
— Стара — відьма, це всі знають. Але й синки теж добрі — невдахи, слинтяї!
Такі здоровенні парубки за материну спідницю чіпляються!
— Порозумнішають, не бійтеся! Вже сьогодні Шимон так і ходить за Насткою.
— І батько в них такий самісінький був, добре пам'ятаю. А стара замолоду витівала не згірш від Ягни!
— Яке коріння, таке й насіння. Яка мати, така й дочка! Музика змовкла, музиканти пішли їсти на другу половину, бо вечеря вже скінчилась.
Стало раптом тихо, наче в костьолі під час піднесення чаші, але через хвилину-другу знявся ще дужчий гамір. В кімнаті аж клекотіло, всі говорили разом, перегукувались через столи, ніхто нікого не слухав.
Наостанку подали для почесних гостей крупник[3], приправлений медом і корінням, а інших щедро частували горілкою й пивом.
Ніхто вже не розбирав, що п'є, бо в кожного голова гула від хмелю. Сиділи, як кому зручніше, розстібали каптани, навалювались на столи, стукотіли кулаками так, що посуд підстрибував, обіймали один одного за плечі, за шию, звірялися, як брат братові.
— Ех, кепсько жити на світі! Пропадає людина ні за що — скрізь саме бідування та лихо.
— Одна втіха, коли зійдуться сусід із сусідом погомоніти за чарочкою, виговоряться, подарують один одному всі кривди,— звичайно, не збіжжя чи там заорану межу — це вже суд розбере і свідки скажуть: хто винен, хто ні, а всяку всячину, що завжди трапляється між сусідами,— чи свиня город пориє, чи жінки полаються, чи дітлахи поб'ються,— мало що буває! Отож для того й весілля, щоб між ними була згода й братерська дружба!
— Хоч би на час весілля, на один день!
— А завтра вже, як бог дасть! Гей, не втечеш від долі, хіба що під землю. Прийде, за шию схопить, ярмо на шию надіне, бідою поганятиме,— і тягни, народе, обливайся потом-кров'ю, своє стережи, з рук і на мить не пускай, бо потрапиш під колеса!
— Господь створив людей, щоб вони були братами, а вони стали вовками!
— Не вовками, ні, це лихо їх розбратало, одного на одного нацькувало,— щоб вони гризлися, як собаки за об'їдену кістку!
— Не тільки лихо! Нечистий на людей тьму напускає, от вони й не бачать, де добро, де зло.
— Правда, правда, ще й дмухає на серця, мов на пригаслі жарини, аж поки пожадливість, злість і всякі гріхи не роздмухає!
— Ясна річ: хто до заповідей божих глухий, той з охотою пекельну музику слухає.
— В давнину не так було. Люди жили в згоді, старших слухали, шанували.
— І землі кожен мав стільки, скільки міг обробити, і пасовищ, і лук, і лісу.
— А про податки хіба хто чув тоді?
— А дрова купував хто-небудь? Піде собі в ліс і вирубає, скільки йому треба,— хоч би найкращу сосну чи дуб!.. Що було поміщицьке, те було й селянське.
— Що ж ви, поганці! Пив я за ваше здоров'я — випийте й за моє! Завели однієї! А я вам кажу — пийте! Добре твоє, добре й моє,— лише б справедливість була в усьому!
— Гади ці поміщики! Ну, будьмо здорові! Горілку пити не гріх. аби тільки із своїми. Вона корисна, очищає кров і хвороби відганяє.
— Коли пити — то вже цілими квартами, веселитися — то вже цілий тиждень! А працювати доведеться — рук, ніг не шкодуй, працюй щиро! Трапиться якась оказія: весілля, хрестини чи вмре хто-небудь, вшануй звичай, випий з людьми, відпочинь. А лихо прийде — жінка в тебе вмре, чи скотина здохне, чи хата згорить,— воля божа, підкорись їй, та й що ж ти, бідолахо, криком і плачем вдієш? Нічого! Тільки спокій втратиш і хліб тобі стане кропивою в горлі. Отже, терпи й віруй в милосердя боже. А прийде найгірше — смерть-костомаха тебе за горло схопить і в очі загляне,— не пробуй видертися, не в твоїй це владі — в божій.
— Авжеж! Хто зможе суперечити, коли Ісус скаже: "До цих пір життя твоє, а звідсіль моє, чоловіче!"
— Так воно, так! В небі, мов блискавиці, сяють господні накази, і ніхто, навіть ксьондз, хоч би й наймудріший, не вгадає їх заздалегідь, аж поки вони не впадуть на людей, мов достигле зерно.
— А ти, чоловіче, повинен знати тільки одне: своє роби й живи, як бог наказує, а наперед не заглядай. Ісус Христос всі вчинки людські зважує, кожному заплатить сповна — що кому належить.
— На цьому польський народ стоїть, так воно й буде навіки-віків. Амінь!
— Терпінням і браму в пеклі зруйнуєш.
Так вони розмовляли поміж себе, раз у раз випиваючи, і кожен висловлював те, що було в нього на серці, що давно вже муляло. А найбільше й найголосніше від усіх просторікував Амброжій — правда, його не дуже слухали, бо кожен поспішав сказати своє: не зважаючи на інших. В хаті дужчав гамір. Але от вийшли Євка і Ягустиика, урочисто несучи перед собою великий, прикрашений стрічками ополоник. Музикант, який ішов за ними, награвав на скрипці, а вони співали:
Та поволі, поволі,
З-за столів уставайте!
По три гроша за страви,
По п'ятаку за приправи
Куховарочкам давайте!
Гості були ситі, підхмелені, веселі, розм'яклі від смачної їжі й горілки, і деякі кидали в ополоник навіть срібні монети.
Всі почали вставати з-за столів і потроху розходитись, одні — надвір — подихати свіжим повітрям, інші зупинялися в сінях або тут-таки в кімнаті і продовжували розмову, деякі обіймалися від надмірних почуттів, і не один уже похитувався й стукався лобом об стіну чи, як баран, буцав інших.