Чоловіки визивно переглядались. Одна посмішка могла б викликати спірку. Ті, що ніколи рапіри в руках не тримали, робили ціпками напади й оборону.
Але юрба потроху пробивалась нагору вузькими сходами. Хотілось випити, нарешті. Яке ж обурення було, коли довідались, що танцівники геть спорожнили буфет та й пішли собі, заявивши, що нечесно турбувати двісті душ і нічого їм не показати.
Не лишилось ні тістечка, ні краплі шампанського, наливки чи пива, ні цукерки, ні овочу, нічого, нічогісінько. Все пограбували, спустошили, знищили.
Заходилися розпитувати слуг, ті прибрали сумного вигляду, а самі ледве стримували сміх. "Дами гнівалися більше за чоловіків, — запевняли вони, — і так їли та пили, що й захворіти можна". Здавалось, ніби слухаєш розповідь самовидців про сплюндрування міста під час ворожого нападу.
Треба було розходитись. Добродії шкодували за двадцятьма франками пожертви; їх обурювало, що частина запрошених побенкетувала, нічого не заплативши.
Дами-патронеси зібрали понад три тисячі франків. Після оплати видатків сиротам шостої округи лишилось двісті двадцять франків.
Дю Руа, що проводив родину Вальтерів, чекав свого ландо. По дорозі він сидів проти патронеси й знову спіймав на собі її пестливий, раптовий і ніби стурбований погляд. Він гадав: "Чорт, здається, вона закохалась" і посміхався на думку, що справді йому в жінок щастить, бо пані де Марель, відколи кохання їхнє поновилось, любила його, здавалось, шалено.
Додому він вернувся радісною ходою.
Мадлена чекала його у вітальні.
— У мене новини, — сказала вона. — Становище в Марокко ускладнюється. Франція, мабуть, вирядить туди військо через кілька місяців. У всякому разі, цим можна скористуватись, щоб скинути міністерство, а Лярош при цій нагоді захопить портфель міністра закордонних справ.
Дю Руа, щоб подратувати дружину, прикинувся, що аж ніяк не вірить. Не такі вже там йолопи сидять, щоб повторювати туніську дурницю.
Але вона нетерпляче знизала плечима.
— Кажуть же тобі, що так! Кажу, що так! Ти не розумієш, виходить, що для них це величезна грошова справа. Тепер, мій любий, коли спостерігаєш політичну гру, треба казати не "шукайте жінку", а "шукайте вигоди".
Він зневажливо буркнув: "Чи ба!", щоб її розізлити.
Вона обурилась.
— Ну, ґава ж ти, як і Форестьє.
Вона хотіла дошкулити йому й сподівалась гніву. Але він посміхнувся й відповів:
— Як той рогоносець Форестьє?
Вона вражено прошепотіла:
— О Жорж!
Він провадив недбало й глузливо:
— Ну що ж? Хіба не ти сама мені призналась тоді ввечері, що Форестьє мав роги? — І додав: — Бідолаха! — з глибоким жалем у голосі.
Мадлена відвернулась від нього, не вважаючи за потрібне відповідати. Потім, помовчавши хвилинку, промовила:
— У вівторок у нас будуть гості — пані Лярош-Матьє прийде на обід з віконтесою де Персемюр. Може, ти запросиш Ріваля та Норбера де Варена? А я сходжу до паній Вальтер та де Марель. Може, прийде й пані Рісолен.
З якогось часу вона, користуючись політичним впливом свого чоловіка, нав’язувала знайомство, щоб скупчити коло себе, по волі чи неволі, жінок сенаторів та депутатів, що потребували підтримки від "Французького життя".
Дю Руа відповів:
— Гаразд, Ріваля та Норбера я покличу.
Він був вдоволений і руки потирав: тепер він має чим дошкулити дружині та заспокоїти невиразну злосливість, неясні та гризущі ревнощі, що зародились у нім після їхньої прогулянки в Лісі. Тепер, коли говоритиме про Форестьє, завжди називатиме його рогоносцем. Він добре знав, що Мадлена врешті-решт оскаженіє. І разів з десять увечері вхитрився з добродушною іронією згадати "того рогоносця Форестьє".
Він не гнівався вже на мертвого; він мстився за нього.
Дружина його вдавала, що не чує, й сиділа проти нього, байдуже посміхаючись.
Другого дня, коли вона мала йти до пані Вальтер із запрошенням, йому схотілось побувати там перед нею, щоб застати патронесу саму й побачити, чи справді вона в нього закохана. Це його тішило й лестило йому. До того ж… чому й ні… коли можна.
Він з’явився на бульварі Мальзерб о другій годині. Його провели до вітальні. Він сів.
Пані Вальтер вийшла й простягла йому руку в щасливому пориві.
— Який добрий вітер вас заніс?
— Не вітер, а бажання побачити вас. Якась сила привела мене до вас, не знаю чому, справи до вас не мав жодної. Прийшов, та й усе, і даруйте мені цю ранкову візиту та щиру мову.
Казав це чемно й жартівливо, з усмішкою на устах і поважністю в голосі.
Вона здивувалась, почервоніла трохи й пробурмотіла:
— Та… справді… нічого не розумію… мені дивно…
Він додав:
— Я вам освідчуюсь, тільки з веселим виглядом, щоб вас не налякати.
Вони сіли поруч. Вона хотіла обернути все на жарт.
— Так це… серйозне освідчення?
— Звичайно! Давно вже хотів я освідчитись вам, навіть дуже давно. Але не наважувався. Кажуть, ви така сувора, неприступна…
Вона вже опанувала себе. Відповіла:
— Чому ви саме зібрались сьогодні?
— Не знаю.
Потім він знизив голос:
— А певніш тому, що відучора тільки про вас і думаю.
Вона зненацька зблідла й пробурмотіла:
— Ну, годі пустувати, поговоримо про що інше.
Тоді він упав навколішки, і так раптово, що вона злякалась. Вона хотіла підвестися; він силоміць тримав її на стільці, оповивши руками за стан, і пристрасно приказував:
— Так, тому правда, що божевільно кохаю вас, давно вже. Не відповідайте мені. Що ж поробиш, збожеволів я! Люблю вас… О, коли б ви знали, як люблю!
Вона задихалась, хотіла говорити, а не могла вимовити й слова. Відпихала його руками, схопивши за волосся, щоб одвести від себе ці уста, що наближалися до її вуст. І швидко повертала голову туди й сюди, заплющивши очі, щоб його не бачити.
Він дотикався до неї крізь сукню, торкав, обмацував її, і вона непритомніла від цих грубих, міцних пестощів. Він зненацька підвівся й хотів обійняти її, але, звільнившись на мить, вона випручнулась і, перебігаючи від крісла до крісла, закидалася по кімнаті.
Ганятись, на його думку, було смішно, і він упав на стільця, затуливши обличчя руками, ніби судомно ридав.
Потім схопився, крикнув "Прощайте, прощайте!" і вибіг із кімнати.
У передпокої спокійно взяв ціпка й вийшов на вулицю, міркуючи: "Чорт, здається, діло зроблено". І зайшов на телеграф, щоб призначити Клотільді назавтра побачення.
Додому він прийшов звичайної години й спитав дружину:
— Ну, всіх запросила на обід?
Вона відповіла:
— Так, тільки пані Вальтер ще не знає, чи буде вільна. Вона вагається; казала мені не знати що про обов’язок, сумління. Взагалі чудно поводилась. Дарма, гадаю все-таки, що прийде.
Він знизав плечима:
— А звичайно, прийде.
Проте не був цього певен і турбувався аж до призначеного на обід дня.
Того ранку Мадлена одержала записку від патронеси:
"Я насилу звільнилась і буду у вас. Але чоловік мій не зможе зі мною прийти".
Дю Руа подумав: "Добре ж зробив, що не ходив більше до неї. От вона й заспокоїлась. Увага".
А втім, чекав її приходу трохи стурбований. Вона прийшла дуже спокійна, трохи холодна, трохи гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже обережним та покірним.
З панями Лярош-Матьє та Рісолен прийшли і їхні чоловіки. Віконтеса де Персемюр говорила про великопанство. Пані де Марель була захватна в оригінальному жовто-чорному іспанському вбранні, що добре облягало її гарний стан, груди та пухкі ручки й надавало задерикуватості її пташиній голівці.
Дю Руа сів поруч пані Вальтер і під час обіду розмовляв з нею тільки про поважне з особливою шанобливістю. Коли-не-коли поглядав на Клотільду. "Вона справді краща й свіжіша", — подумав він. Потім переводив очі на дружину, що теж непоганою йому здавалась, хоч і почував до неї глибокий і злісний гнів.
Але патронеса хвилювала його труднощами перемоги та новизною, завжди бажаною для чоловіків.
Додому вона зібралась рано.
— Я вас проведу, — сказав він.
Вона відмовилась. Він наполягав:
— Чому ви не хочете? Ви мене цим дуже образите. Невже ви не простили мене? Бачите, який я спокійний.
Вона відповіла:
— Вам не можна гостей покинути.
Він посміхнувся.
— Та що, я відлучусь на двадцять хвилин. Ніхто навіть не примітить. Якщо відмовитесь, то вразите мене в саме серце.
Вона шепнула:
— Гаразд, згоджуюсь.
Та тільки вони сіли в карету, він схопив її руку й жагуче поцілував:
— Я люблю вас, люблю вас. Дозвольте мені сказати це. Я до вас і не торкнуся. Тільки нагадати вам хочу, що люблю вас.
Вона бубоніла:
— О… ви ж мені обіцяли… недобре… недобре…
Він немов важке зусилля зробив і промовив стримано:
— Стривайте, бачите, як я собою володію. А проте… Та дозвольте мені сказати тільки одне: я люблю вас… і казати це вам щодня… так, дозвольте мені приходити, стояти перед вами хоча б навколішках п’ять хвилин і казати ці три слова, дивлячись на ваше кохане личко.
Вона лишила в нього руку й відповіла задихаючись:
— Ні, я не можу, я не хочу. Подумайте, що про мене казатимуть слуги, мої дочки. Ні, ні, це неможливо…
Він провадив:
— Я не можу вже жити, якщо вас не бачитиму. У вас чи деінде, а я мушу вас бачити, хоч би хвилинку на день, щоб торкнутись до вашої руки, щоб дихати повітрям, що ваша сукня колише, щоб дивитись на обриси вашого тіла, на ваші прекрасні, великі очі, що з розуму мене зводять.
Вона тремтіла, слухаючи цю банальну музику кохання, і бурмотіла:
— Ні… ні… це неможливо. Мовчіть!
Він казав їй тихо, на вухо, бо розумів, що цю просту жінку треба брати поволі, що треба добитись у неї побачень — спочатку, де вона схоче, а потім — де схоче він.
— Слухайте… це так треба… я вас побачу… я чекатиму вас під дверима… як жебрак… якщо ви не вийдете, я сам до вас піду… але побачу вас… побачу вас… завтра.
Вона приказувала:
— Ні, ні, не приходьте. Я вас не прийму. Подумайте про моїх дочок.
— Тоді скажіть мені, де я вас зустріну… на вулиці… байдуже де… коли ви схочете… аби тільки побачив вас… я вклонюся вам… скажу вам "Люблю" і піду.
Вона спантеличено вагалась. І коли карета під’їздила до її ґанку, хапливо шепнула:
— Гаразд, я прийду, я прийду завтра до церкви Трініте, о пів на четверту.
І, зійшовши, крикнула візникові:
— Одвезіть пана Дю Руа додому.
Коли він вернувся, дружина спитала його:
— Де це ти був?
Він тихо відповів:
— На телеграф ходив негайну депешу послати.
Підійшла пані де Марель:
— Ви проведете мене, Любий друже? Знаєте, я їжджу так далеко обідати тільки з цією умовою.
Потім звернулась до Мадлени:
— Ти не ревнуєш?
Пані Дю Руа поволі відповіла:
— Ні, не дуже.
Гості розійшлися.