— Його ставлять на друге місце після Карузо.
— Чом ні — подобається, а голос Тетралані ще дужче. Голос у неї незрівнянний, — принаймні так мені видається.
— Але... але... — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.
— Отож-бо й є. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх, коли грає оркестр. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, теж наче янгол, відповідає йому під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п'ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б'ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками. І вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним, романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, абсурд! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам'яла.
— Ти просто не розумієш, — заперечувала Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті. — Малярство має на полотні тільки два виміри, але завдяки майстерності художника ми сприймаємо картину в трьох вимірах. Письменник теж має бути всемогутнім. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ні сам автор, ані будь-хто інший їх знати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. З деякими суперечностями хоч-не-хоч доводиться миритись.
— Так, я розумію це, —відказав Мартін. —Усяке мистецтво має свої умовності.
Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.
— Але й умовності мають бути правдоподібні, — вів далі Мартін. — Ми визнаємо, що дерева, намальовані на картоні з обох боків сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. А от коли намальовано море, то хіба ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.
— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.
— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. І тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала мені всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію лишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається — й край, і нема ніякісінької потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так подобається більшості моїх ближніх. Я не хочу погоджувати свої смаки з модою.
— Але, щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може...
— Може, я не досить підготований, 'щоб слухати оперу? — докінчив за неї Мартін.
Вона кивнула головою.
— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошанованої пари тільки додавало б чарівності їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось реальне, правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — і саме так я дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло конвульсивно хапає в обійми цю здоровенну Тетралані, що б'ється в конвульсії, і каже їй про своє палке кохання.
І знову Рут оцінювала Мартінові погляди, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мав слушність, а весь культурний світ помилявся? Його слова й погляди не справляли на неї ніякого враження. Рут занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. То з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо уславлену? Вона сердилась на нього й почувала себе ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але, коли, провівши Рут до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов'ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як часто тепер бувало, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка і покохала наперекір бажанню своєї родини.
Другого дня Мартін Іден, відклавши "чорну роботу", під свіжим враженням опери і розмови з Рут написав статтю "Філософія ілюзії". Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився подорожувати, але йому судилося згодом ще не раз обростати новими марками і вирушати в нові й нові мандри.
РОЗДІЛ XXV
Марія Сільва була бідна і добре знала всі стежки бідності. Для Рут слово "бідність" означало не досить добрі умови існування, і вона його розуміла тільки так. Вона знала, що Мартін бідний, і в думці порівнювала його життя з життям юного Авраама Лінкольна, містера Бетлера та інших, що згодом досягли успіху. Визнаючи, що бідувати не дуже приємно, Рут, як і більшість людей її кола, виправдувала бідність, вважаючи, що вона, немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч які-небудь здібності, вибиватися в люди. Тим-то, дізнавшися, що Мартін заставив пальто й годинника, Рут нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що це краще, бо нестатки, зрештою, змусять його схаменутись і облишити своє писання.
На змарнілому обличчі Мартіна і запалих Мартінових щоках Рут не помічала слідів голодування. Їй ще й подобалася така зміна в ньому. Це якось ушляхетнювало його й пом'якшувало в ньому оту грубу тваринну силу, що й вабила її і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичний блиск у його очах, що робив його схожим на поета і вченого — на того, ким він хотів бути і ким вона хотіла б його бачити.
Але зовсім інше бачила на запалих щоках і в гарячковому Мартіновому погляді Марія Сільва. День у день спостерігала вона, які зміни відбуваються в ньому, залежно від припливу й відпливу його достатків. Вона бачила, як одного дня Мартін вийшов з дому в пальті, а вернувся тільки в піджаку, хоч надворі було холодно й мрячно. Незабаром помітила, що обличчя йому трохи поповнішало і в очах згасли голодні вогники. Так само помічала вона, що після того, як зник велосипед і годинник, його здоров'я знов розквітло.
Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інша. Жінку тільки дивувало, що чим менше він їв, тим ретельніше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляє Мартінові, вона приносила йому буханець свіжого домашнього хліба, незграбно приховуючи свій вчинок жартівливим зауваженням, що він, мовляв, сам такого не спече. Іншим разом посилала йому кимось із своїх дітлахів повну миску гарячого супу, терзаючись сумнівом, чи має вона право відривати цей суп од рота своїх дітей, так би мовити, власної плоті й крові. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.
Якось, нагодувавши усю свою дітлашню тим, що знайшлося в хаті, Марія Сільва купила на останні п'ятнадцять центів галон [12] дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Він випив за її здоров'я, а вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з'явився Джеме Грент і заплатив їй за прання. Джеме Грент був поденний тесляр, котрий не завше вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.
Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голови. Різні за вдачею, вони обоє були самотні в своїй нужді, і, хоч не згадували про неї жодним словом, вона міцно зв'язувала їх. Марія дуже здивувалась, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років. Ще більше здивувалася, почувши, що він бував і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Але подив її перейшов усякі межі, коли Мартін розповів, що якось відвідав острів Мауї, де вона вийшла заміж. На Кагулуї, де Марія познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам'ятає ті судна з цукровою тростиною. То він був серед команди? Ну, й малий же цей світ! А на Вайлуку? І там бував! А чи не знав він там наглядача плантації? Аякже, навіть випивав з ним.
Отак, віддаючися спогадам, вони топили свій голод у поганому кислому вині. Але майбутнє малювалося Мартінові не таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, вже ось-ось — тільки простягти руку. Вдивляючись у змарніле лице цієї спрацьованої жінки, він згадав свіжий домашній хліб і гарячий суп, які вона присилала йому, і в пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй добром.
— Маріє, — раптом сказав він, — що б ви хотіли мати? Вона здивовано глянула на нього.
— Що б ви хотіли мати в цю хвилину, якби це було можливо?
— Черевики на всі діти, сім пар черевики.
— Ви їх матимете, — оповістив він, а вона сумно кивнула головою. — Ну, а ще? Чого б ви хотіли найбільше?
В очах Марії промайнула добродушна усмішка. Цей хлопець жартував з нею, а вона давно вже забула, що таке жарти.
— Тільки добре подумайте, — застеріг Мартін, коли вона розкривала вже рота.
— Ну, добре, — сказала вона. — Я вже все подумала. Я б хотіла мати будинок, своя будинок, і не платити сім доларів на місяць.
— Ви його матимете, — запевнив Мартін, —і незабаром. А тепер скажіть своє якнайбільше бажання. Уявіть собі, що я — бог і обіцяю вам зробити все, що ви хочете. Ну, кажіть, я слухаю.
На хвилину запала врочиста мовчанка. Марія думала.
— А ви не будете злякався? — спитала вона.
— Ні, ні, — засміявся він, — не злякаюсь. Кажіть сміливо.
— Дуже багато я хотіла, — ще раз попередила вона.
— Нічого, нічого.