д. Але, крім особливої веселости, з татом сталася ще одна зміна, що дуже мене дивувала. Він пошив собі модне вбрання — оливковий фрак, модні панталони на штрипках і довгу бекешу, що дуже була йому до лиця, і часто від нього чудово пахло перфумами, коли він їздив у гості, і особливо до однієї дами, що про неї Мімі не говорила інакше, як зідхаючи і з таким обличчям, на якому так і читаєш слова: "бідні сироти! Нещасна пристрасть! Добре, що її вже немає", і т. д. Я довідався від Миколи, бо тато нічого не говорив нам про свої гральні справи, що він грав особливо щасливо цієї зими, виграв щось надзвичайно багато, поклав гроші до льомбарду й повесні не хотів уже більше грати. Мабуть, через те, побоюючись, що не стримає себе, він так і хотів швидче поїхати на село. Він навіть вирішив, не дожидаючи, поки я вступлю до університету, зразу після Великодня їхати
З дівчатами до Петровського, куди ми з Володею мали приїхати потім.
Володя всю цю зиму й до самої весни був завжди з Лубковим (з Дмитром же вони починали холодно розходитись). Головні їхні розваги, скільки я міг побачити з розмов, що чув їх раз-у-раз, були такі, що вони завжди пили шампанське, їздили саньми під вікнами панночки, в яку, здається, закохані були обоє, і танцювали візаві вже не на дитячих, а на справжніх бенкетах. Це останнє, дарма що ми з Володею любили один одного, дуже роз'єднало нас. Ми відчували дуже велику ріжницю між хлопцем, до якого ходять учителі, і людиною, що танцює на великих бенкетах, щоб наважитись говорити один одному про свої думки. Катруся була вже зовсім велика, читала дуже багато романів, і думка, що вона незабаром може піти заміж, уже не здавалася мені жартом; але, незважаючи на те, що Володя теж був великий, вони не сходились і навіть, здається, обоє зневажливо ставились один до одного. Взагалі, коли Катруся бувала дома сама, ніщо, крім романів, її не цікавило, і вона здебільшого нудьгувала; коли ж бували сторонні муяічини, то вона робилася дуже жвава й люб'язна і робила очима те, чого я ніяк уже не міг зрозуміти, що вона хотіла цим сказати. Потім тільки, почувши якось від неї, що одне є дозволенне для дівчини кокетство — це кокетство очей, я міг пояснити собі ці чудні неприродні гримаси очима, які інших, здається, зовсім не дивували. Любочка теж уже починала носити майже довгі спідниці, і її гусячих ніг було вже майже не видко, але вона була така ж тонкослізка, як і раніше. Тепер вона мріяла вже віддатись не за гусарина, а за співака чи музиканта, і тому старанно заходилася коло музики. St.-Jérôme, який, знаючи, що лишається в нас у домі тільки до того часу, поки я складу іспити, нашукав собі місце в якогось графа й почав відтоді якось зневажливо ставитись до наших сем'ян. Він рідко бував удома, почав курити цигарки, що були тоді ознакою справжнього дженджика, і ввесь час насвистував через картку якісь веселенькі мотиви. Мімі ставала від дня до дня все сумніша й сумніша і, здавалося, з того часу, як ми починали рости великі, вона ні від кого й ні від чого не сподівалася на добре.
Коли я прийшов обідати, я застав у їдальні лише Мімі, Катрусю, Любочку й St.-Jérôme'a, тата не було дома, а Володя готувався до іспита з товаришами в своїй кімнаті й обід йому понесено туди. Взагалі останнім часом перше місце за столом посідала, здебільшого, Мімі, якої ніхто з нас не поважав, і обід багато втратив своєї принадности. Обід уже не був, як за maman та бабусі, якимось обрядом, що об'єднує в певну годину всю сім'ю й поділяє день на дві половини. Ми дозволяли собі спізнюватись, приходити вже на другу страву, пити вино шклян-ками (чому приклад давав сам St.-Jérôme), розлягатись на стільцях, уставати, недообідавши, і інші вільності. З того часу обід перестав бути, як раніше, щоденним родинним радісним святом. Чи то ж було в Петровському, коли о другій годині всі, вмиті й прибрані на обід, сидять у вітальні і, весело розмовляючи, чекають на умовлену годину. Саме тоді, як хриплять дзиґарі в офіціянтській, щоб бити два, з серветкою на руці, з серйозним і трохи суворим обличчям, тихими кроками ввіходить Фока. "Стіл накритий!" оголошує він голосно й протягливо, і всі З веселими, задоволеними обличчями, старші спереду, молодші ззаду, шумлячи накрохмаленими спідницями й порипуючи чоботами та черевиками, йдуть до їдальні і, стиха перемовляючись, стоять перед накритим столом у залі, чекаючи на бабусю, якій Гаврило пішов уже сказати, що обід на столі; от розчиняються двері, чути шелест сукні, човгання ніг, і бабуся в чепчику, з якимнебудь незвичайним фіялковим бантом, боком, усміхаючись чи зизом позираючи (залежно від стану здоров'я), випливає 3 своєї кімнати. Гаврило кидається до її крісла, стільці риплять, і, відчуваючи, як по спині біжить якийсь холод — вістун апетиту, берешся за вогкувату накрохмалену серветку, з'їдаєш шкуринку хліба й з нетерплячою та радісною пожадливістю, затираючи під столом руки, поглядаєш на те, як парують тарілки з супом, що їх, залежно від стану, віку та бабусиної ласки, розливає шафар. і
Тепер вже я не відчуваю ніякої ні радости, ні хвилювання, приходячи обідати.
Балачки Мімі, maman і дівчат про те, які жахливі чоботи носить руський учитель, які в князівен Корнакових плаття З волянами тощо, — балачки, до яких я ставився з презирством од щирого серця і презирства того, особливо щодо Катрусі й Любочки, не старався приховувати, не вивели мене з мого нового доброчесного настрою. Я був надзвичайно лагідний; усміхаючись, слухав їх особливо ласкаво, почтиво просив передати мені квасу й погодився з St.-Jérôme'oM коли він виправив мене у фразі, яку я сказав за обідом, кажучи, що краще говорити je puis, ніж je peux. Мушу, проте, признатись, що мені було трохи неприємно те, що ніхто не звернув особливої уваги на мою лагідність та доброчесність. Любочка показала мені по обіді папірця, де вона записала всі свої гріхи; я визнав, що це дуже добре, але що ще краще в душі своїй записати всі гріхи і що "все це не те".
— Чому ж не те? — спитала Любочка.
— Ну, та й це добре; ти мене не зрозумієш. — І я пішов до себе, нагору, сказавши 8і;.-Іег6те'ові, що йду вчитись, але власне для того, щоб перед сповіддю, до якої лишалося годин із півтори, записати собі на все життя розпис своїх обов'язків та занять, подати на папері мету свого життя й правила, за якими завжди вже, не відступаючи, жити.
V. ПРАВИЛА
Я взяв аркуш паперу й перш за все хотів зробити розпис обов'язків і занять на наступний рік. Треба було розлініювати напір. Але як лінійки в мене не було, я взяв для цього латинський лексикон. Крім того, що, коли я ировів пером вздовж лексикона й потім одсунув його, виявилось, що замість риси я зробив на папері довгасту чорнильну калюжу, — лексикона не вистачило на ввесь аркуш і риса загнулася за його м'який кінець. Я взяв Другий аркуш і, пересовуючи лексикон, сяк-так розлініював. Поділивши свої обов'язки на три розряди: на обов'язки до самого себе, до ближніх і до бога, я почав писати перші, але виявилось, що їх так багато й стільки розділів та підрозділів, що треба було раніше написати ((Правила, як жити", а потім уже укладати розпис. Я взяв шість аркушів паперу, зробив зошит і написав угорі: "Правила, як жити". Ці слова були написані так криво та нерівно, що я довго думав: чи не переписати? і довго мучився, дивлячись на розірваний розпис і цей неподобний заголовок. Чому це все таке чудове, ясне у мене в душі і так погано виходить на пепері і взагалі в житті, коли я хочу прикласти до неї що не будь із того, що думаю?
— Сповідач приїхали, йдіть униз правила слухати, — прийшов сповістити Микола.
Я сховав зошит у стіл, подивився в дзеркало, зачесав волосся вгору, що, як я думав, надавало мені задумливого вигляду, і иішов до диванної, де вже стояв накритий стіл з образом і горящими восковими свічками. Сповідач, сивий чернець із строгим старечим обличчям, поблагословив тата. Тато поцілував його невелику, широку, суху руку; я зробив теж так.
— Покличте Вольдемара! — сказав тато. — Де він? Чи то пак, не треба — адже він в університеті говіє.
— Він учиться з князем, — сказала Катруся й подивилась на Любочку. Любочка раптом зашарілася чогось, зморщилася, удаючи, ніби їй щось болить, і вийшла з кімнати. Я вийшов слідом за нею. Вона зупинилась у вітальні і щось знов записала олівцем у свій папірець.
— Що, ще новий гріх зробила?—спитав я.
— Ні, нічого, так, — відповіла вона, червоніючи.
Тут із передпокою почувся голос Дмитра, що прощався З Володею.
— От, тобі все спокуса, — сказала Катруся, ввіходячи до кімнати й звертаючись до Любочки.
Я не міг зрозуміти, що робилося з сестрою: вона так засоромилася, що сльози виступили їй на очах і що її замішання, дійшовши найвищої міри, перейшло в досаду на себе й на Катрусю, що, видимо, дратувала її.
— От видно, що ти чужоземка (нічого уразливішого цієї назви не могло бути для Катрусі, тимто й ужила її Любочка):— перед таким таїнством, — говорила вона далі поважним голосом, — і ти мене навмисне дратуєш... ти повинна була б розуміти... адже це не жарти!
— Знаєш, Миколонько, що вона написала? — сказала Катруся, дуже ображена словом чужоземка. — Вона написала...
— Не сподівалась я, що ти така зла, — сказала Любочка, зовсім розкиснувши, ідучі від нас: — під таку хвилину і навмисне, цілий вік, усе призводити до гріха! Я до тебе не чіпляюся з твоїми почуттями та стражданнями!
VI. ь СПОВІДЬ
З такими несерйозними думками я повернувся до диванної, коли всі зібрались туди й сповідач, підвівшись, готувався читати молитву перед сповіддю. Але як тільки серед загальної тиші почувся виразний, суворий голос ченця, що читав молитву, і особливо, коли він проказав до нас слова: "відкрийте всі ваші гріхи без сорому, затаювання й виправдування, і душа ваша очиститься перед богом, а як затаїте щонебудь — більший гріх матимете", — до мене повернулось почуття побожного трепету, яке відчував я вранці, коли згадував про таїнство, що має відбутись. Я навіть мав насолоду з свідомости цього стану й старався затримати його, зупиняючи всі думки, що приходили мені в голову, і намагаючись чогось боятись.
Перший пішов сповідатись татко.