Мені це не подобалося. А може, його зарозумілість свідчить про співчуття? Він усе зрозумів і здогадується, що це я — мерзенний убивця, чи, може, боїться мене? Несподівано мої думки неначе вийшли з-під контролю, згадується зараз мені. Мої думки неначе роїлися в голові когось іншого, а я спостерігав за ними, завмерши від здивування. Килим на підлозі: он на ріжку причаїлося щось схоже на вовка, як я досі не помітив?
— Всі хани, шахи, падишахи — цінителі мистецтва — минають три періоди свого захоплення малюнком, живописом і гарною книжкою, — почав Еніште-ефенді. — Спершу вони допитливі, пронирливі й рішучі. Побачивши чужі ілюстрації, хочуть мати й собі такі, бо це приносить пошану. Настає період пізнання мистецтва. На другому етапі вони вже замовляють ілюстрації на власний розсуд і заради втіхи. Шахи, падишахи видаватимуть власні книжки, бо навчились насолоджуватися ними й водночас прагнуть увічнити себе після смерті. На схилку віку безсмертя вже не хвилює жодного падишаха. Я розумію їх: безсмертя — це коли про тебе згадуватимуть твої внуки, наступні покоління. Володарі, віддані мистецтву, по суті вже навік уславилися книжками, котрі замовляли нам, книжками, в яких виведено їхні імена, написано літописи правлінь. На схилі літ вони непокояться, як отримати добре місце на тому світі, й виносять вирок ілюстрації — вона стала перешкодою на їхній дорозі. Це засмучує й лякає мене понад усе. Шах Тахмасп, сам видатний маляр, який молоді роки провів у майстерні, перед смертю повісив замок на своєму славетному цеху, повиганяв із Тебріза найобдарованіших художників, понищив створені ними книги й розкаявсь у власному минулому. Чому всі вони вважали, що малюнок закриє перед ними ворота до раю?
— Ви знаєте чому. Кожен пам'ятає слова Пророка, що в Судний день Аллах найсуворіше покарає малярів.
— Не малярів, — зауважив Еніште-ефенді, — живописців. Це хадіс[140], із Бухарі[141].
— У Судний день знайдуться ті, хто спробує оживити образи живописців, — обережно промовив я. — Але в них нічого не вийде, й настане час пекельних мук. Не забуваймо: творити — одна з властивостей Аллаха. Аллах — творець, він неіснуюче зробить існуючим, мертве — живим. Ніхто не посміє рівнятися до Нього. Лише маляри ризикують займатися тим самим, що й Аллах, претендувати на його ім'я творця. Це найтяжчий гріх.
Мої слова були різкими й лунали, ніби звинувачення в його бік.
— По-твоєму, все сказане стосується й нас?
— У жодному разі, — посміхнувся я. — Але так уважав покійний Заріф-ефенді, відтоді як побачив останній малюнок повністю. Він стверджував, що використання теорії перспективи та стилю європейців кидає нас в обійми шайтана. На останній ілюстрації — чиєсь обличчя, простого смертного, та в кожного, хто його побачить, складеться враження, що воно живе, і кожен упаде долілиць перед рисунком, ніби в церкві перед іконою. Не тільки перспектива, що показує малюнок очима бродячого пса, а не Аллаха, а й поєднання мусульманських майстерності та стилю з ґяурськими також оскверняє нашу чистоту, робить із нас рабів. Ця дорога вимощена шайтаном. Ось про що говорив Заріф-ефенді.
— Немає нічого чистого, — відповів Еніште-ефенді. — Хоч би в яку епоху малярство створило щось надзвичайне, хоч би коли з'явилося якесь прекрасне зображення, що зволожує очі й проймає людину до глибини душі, — ми знаємо: та дивовижа — наслідок злиття двох різних напрямів мистецтва, далеких один від одного. Завдяки поєднанню арабського малюнка з монголо-китайським виник неперевершений перський і Бехзатовий. Найкращі роботи шаха Тахмаспа є переплетенням перської манери живопису з м'якою туркменською. Якщо нині всі без упину торочать про цех індійського Акбархана, то тільки тому, що він сприяє впровадженню європейського стилю. І Схід і Захід належать Аллахові. Тож хай оберігає нас Аллах від бажання чистоти й окремішності.
У сяйві свічки обличчя Еніште-ефенді випромінювало ніжність і світло, але його тінь на стіні була так само чорна й страхітлива. Сказані ним слова були мудрі та справедливі, однак я не повірив йому. Я боявся його, бо, здавалося, він боїться мене. Моє чуття підказувало: він вряди-годи наслухає, чи ніхто не відчинить хвіртку, дожидав кого-небудь, аби врятуватися від мене.
— Ти розповів мені, як ісфаганський митець шейх Мухамед спалив себе й величезну бібліотеку через власні ілюстрації, яких зрікся, — вів далі Еніште-ефенді, — а я розповім іншу коротку історію, що стосується цієї ж легенди. Ця історія тобі не відома. Так, останні тридцять років свого життя художник розшукував свої малюнки. Однак, гортаючи сторінки книжок, зустрічав безліч чиїхось натхненних копій його ілюстрацій. Шейх Мухамед побачив, що два нових покоління майстрів узяли собі за зразок стиль, у якому він розкаявся. Вони відтворюють його роботи з пам'яті, та що найважливіше — вкладають у них душу. Шейх Мухамед збагнув: "Поки я нищу ілюстрації, молоді маляри множать їх у безлічі інших книжок, використовують мої малюнки для інших оповідей, зберігаючи їх у голові, наповнюють ними всі закутки землі". Розглядаючи малюнок за малюнком, розуміємо: добрий художник своїми дивами не просто залишає слід у нашій пам'яті — він змінює її. Якщо творіння маляра хоча б раз безмежно вразить тебе, то стає мірилом краси цілого світу. Спаливши себе й свої ілюстрації на схилку літ, ісфаганський живописець не залишився свідком їхнього поширення, він усвідомив: кожен дивиться на світ так, як раніше дивився на нього він сам. Йому збридилися малюнки, не подібні до тих, які він творив замолоду.
Я не міг стримати свого захоплення Еніште-ефенді, бажання сподобатися йому. Впавши перед ним на коліна, я цілував його руки, а в моїх очах накипіли сльози. Він зайняв місце майстра Османа в моїй душі.
— Маляр творить без страху, дослухаючись до своєї совісті та керуючись законами, в які вірить, — задоволено промовив Еніште-ефенді. — Він не зважає на ворогів і заздрісників.
Але ж Еніште-ефенді навіть не маляр, — сяйнуло мені, коли я, обливаючись слізьми, цілував укриту родимками й пігментними плямами руку. І відразу стало соромно за свої сумніви. Неначе хтось невідомий насильницьки навів мене на ту нахабну диявольську думку. Хоча ви знаєте: це — правда.
— Я їх не боюся, — говорив Еніште-ефенді, — бо не боюся смерті.
Кого їх? Я закивав головою, ніби мені було зрозуміло. А в моєму серці прокинулася лють. Збоку біля Еніште я помітив "Kitab-ur Ruh" Джевзіє в старій палітурці. Там ідеться про мандри душі після смерті. Її обожнюють усілякі недоумки, які хочуть піти з життя. Серед письмового приладдя, ножів для точіння писал, каламарів, шкатулок для калямів, розкиданих повсюди, на таці, скрині, ящику, я вперше за стільки часу побачив тут дещо нове: бронзовий каламар.
— Доведімо, що ми їх не боїмося, — сміливо сказав я, — візьмім і покажімо їм останню ілюстрацію.
— А чи не засвідчимо ми тим самим, що всерйоз сприймаємо їхні наклепи? Ми ж не скоїли нічого страшного, аби боятися. Що ще тебе лякає?
Він погладив мене по голові, наче батько. Переживаючи, аби щоками не полилися потоки сліз, я обняв його, а потім схвильовано промовив:
— Мені відомо, чому загинув нещасний майстер заставок Заріф-ефенді. Оббрехавши книгу, вас і нас, Заріф-ефенді здав би всіх прибічникам ерзурумійця Нусрета-ходжі. Він дійшов висновку, що тут панує безбожність, вигідна шайтанові, й почав базікати про це по всіх усюдах, підбурювати проти вас інших малярів, котрі працювали над книгою. Чому він з доброго дива став так поводитися — я не знаю. Можливо, через заздрощі, можливо, злигався з шайтаном. Ваші маляри дізнались про рішучі наміри Заріфа-ефенді знищити нас. Неважко здогадатися, як усі переживали і в якому страсі жили. В тому числі і я. Котрийсь із нас темної ночі припер Заріфа-ефенді до стіни, а він переманював його на свій бік проти вас, нас, вашої книги, малярства, ілюстрацій, наших цінностей. Охоплений тривогою, художник убив того мерзотника й скинув у колодязь.
— Мерзотника?
— Заріф-ефенді був нікчемним зрадником без крихти совісти! Падлюка! — закричав я, ніби небіжчик стояв навпроти мене.
Ми замовкли. Він боїться мене? Я сам себе боюся. В мою душу влетів вітер чиєїсь чужої злоби й думок, але це було прекрасно.
— Хто цей маляр, кого полонило сум'яття, як тебе й живописця з Ісфагана?
— Не знаю, — відповів я.
Однак мені хотілося, аби він прочитав брехню на моєму обличчі. Це була велика помилка — приходити сюди. Та я далеко не той, кого доймуть муки совісті й каяття. Я бачив, як Ешште-ефенді боїться мене, й отримував задоволення, відчував власну силу. Він покаже мені останню ілюстрацію, якщо збагне, що я — вбивця й хочу подивитися на неї, аби знати, яка вона, а не дошукуватися блюзнірства, — майнуло мені.
— Хіба важливо, хто роздавив отого покидька? Хіба не добро зробили йому, очистивши від скверни?
Еніште-ефенді не наважувався глянути мені в очі, і це додавало мужності.
Сотні людей, котрі вважають себе найкращими й високоморальними, ось так не зважуються подивитись вам у вічі, коли їм за вас соромно. А можливо, вони думають, як би донести на тебе й кинути катам на тортури.
За ворітьми оскаженіло гарчали собаки.
— На вулиці знову сніг, — промовив я. — А де всі в таку пізню пору? Чому залишили вас самого? Навіть свічки вам не запалили.
— Це дивно, дуже дивно, — відповів він, — сам ніяк не доберу.
Він сказав це так щиро, що я повірив йому без усіляких сумнівів. Незважаючи на наші з малярами кпини над ним, я вкотре в глибині душі відчув, що таки люблю Еніште-ефенді. Він же не впустив миті безмежної любові й поваги до нього, які сколихнули моє серце, знову по-батьківськи погладив мене по голові. Це було нестерпно, однак я не опирався. Мені подумалося, що роботи майстра Османа, натхнені древніми ґератськими малярами, не мають майбутнього. Й аж лячно стало від такого мерзенного судження. Після лихої пригоди кожен із нас благає когось, аби все залишалося, як досі. Незважаючи на те що видаєшся смішним, як ідіот, ти покладаєш на свої прохання останні надії.
— Давайте продовжимо ілюструвати книгу, — промовив я, — все стане на свої місця.
— Хтось із малярів — душогуб, далі я працюватиму з Карою-ефенді.
Може, він хоче, щоб я вбив його?
— А де зараз Кара? — запитав я. — Де ваша дочка з дітьми?
Знову, неначе хтось невідомий укладав свою силу в мої слова, проте я не міг опанувати себе.