Колись та поїде ж він по той бік Майну або по дрова.
Вурц здригнувся. Хтось іде, човгаючи черевиками. По брязканню дійниці він пізнав свою старшу невістку, жінку Алоїза.
– Що ти тут робиш? – спитала вона. – Мати тебе шукає.
Через двері хліва вона дивилася йому вслід; він крався двором, наче сам був утікачем. Вона зневажливо скривила рота. Вурц завше попихав нею, відколи вона прийшла до них у дім; тепер вона раділа з його лиха.
II
Після смерті Беллоні справу його у Вестгофені було припинено, та лишилося ще багато незакінчених справ, що стосувалися його, але проходили по інших інстанціях.
І вони зовсім не припали порохом, ані зотліли. Тліти починав сам Беллоні, а справи його зосталися нетлінними.
Хто допомагав йому? Хто з ним говорив? Хто ці люди?
Виходить, у місті ще є такі? Прислухаючися до розмов у пивницях та ресторанах, де спобігаються артисти, поліція вже вночі проти четверга натрапила на слід пані Мареллі знаної в тамтешніх колах. Ніч ще не минула, бургомістр Бухенбаха Вурц ще сидів у хліві на ослінчику, а до пані Мареллі вже завітала поліція. Вона не спала, а нашивала блискітки на спідничку, що належала одній танцівниці, яка в середу ввечері виступала в театрі Шумана, а в четвер мала виїхати ранковим потягом на гастролі. Коли агенти поліції заявили, що вона зараз же мусить поїхати з ними на допит, пані Мареллі дуже розхвилювалась, але тільки тому, іцо вона обіцяла танцівниці закінчити спідницю до сьомої години. Самий допит зовсім її не турбував, її вже кілька разів допитувано. А форма штурмовика чи есесівця її не лякала, так само, як і блиск гестапівського значка – чи то завдяки тому, що вона належала до тих небагатьох людей, які не відчували за собою ніякої провини, чи тому, що завдяки своїй професії знала справжню ціну всілякій бутафорії.
Вона загорнула мішечок з блискітками, голками й нитками разом з незакінченою спідницею, написала записку і прив'язала пакунок до ручки вхідних дверей. Потім повагом пішла слідом за гестапівцями. Вона ні про що не запитувала, бо думала про спідницю, що висіла на дверях, і здивувалася лише тоді, коли вони опинилися у лікарні.
– Чи знаєте ви цього чоловіка? – спитав один з комісарів.
Він відкинув простирадло. Правильне, приємне обличчя Беллоні майже не змінилося. Комісари чекали вибуху щирого чи лицемірного суму, що його живі вважають за свій обов'язок перед мертвими. Але в жінки вихопилося тільки тихе: "О!", немов вона хотіла сказати: "Яка шкода!"
– Отже, ви його пізнаєте? – спитав комісар.
– Звичайно, – відповіла жінка. – Це ж маленький Беллоні.
– Коли ви востаннє розмовляли з цим чоловіком?
– Вчора… ні, позавчора вранці, – відповіла жінка. – Я ще здивувалася, що він прийшов так рано. Я зашила йому піджак. Він був тут проїздом…
Вона мимоволі пошукала очима піджак. Комісари, які уважно спостерігали її, мовчки кивнули один одному: здається, жінка каже правду, хоч цілком вірити їй, певна річ, не можна. Комісари спокійно чекали, поки витечуть її слова, краплина за краплиною. А вони все ще текли:
– Це сталося під час репетиції? Хіба вони тут проводили репетицію? Хіба він ще раз виступав тут? Вони ж хотіли опівдні виїхати до Кельна.
Комісари мовчали.
– Він мені розповів, – говорила далі жінка, – що підписав контракт на виступи в Кельні. А я ще спитала його: "Слухай, малюче, хіба ти вже знову у формі?" Як же це сталося?
– Пані Маррелі! – заревів комісар.
Жінка подивилася на нього з подивом, але без страху.
– Пані Маррелі! – повторив комісар з тією удаваною багатозначністю, з якою поліційні чиновники повідомляють такі новини, бо для них багато важить, яке враження справляють їхні слова, а не самий факт, – Беллоні загинув зовсім не під час виступу, він тікав.
– Тікав? Звідки ж він тікав?
– З табору Вестгофен, пані Мареллі.
– Як? Коли?.. Він же був у таборі ще два роки тому. Хіба його давно не звільнили?
– Він увесь час сидів у таборі. Він утік. Ви хочете сказати, що не знали цього?
– Ні, – тільки й сказала жінка, але таким тоном, що комісари остаточно переконались, що вона справді нічого не знає.
– Звичайно, тікав… Він вам учора збрехав.
– Ах, бідний хлопець! – сказала жінка.
– Бідний?
– А що, хіба він був багатий? – спитала пані Мареллі.
– Ну, годі базікати! – сказав комісар. Жінка нахмурилася. – Прошу, сідайте. Я зараз накажу принести вам кави. Ви ж іще не снідали.
– Не турбуйтеся, – промовила жінка спокійно, з гідністю. – Я можу почекати, поки вернуся додому.
– А тепер, – сказав комісар, – розкажіть нам, будь ласка, з усіма подробицями про прихід Беллоні. Коли він прийшов? Що йому було від вас треба? Кожне слово, яке він вам сказав. Заждіть хвилинку! Беллоні помер, але це не рятує вас від тяжких, від найтяжчих підозрінь. Все залежить від вас.
– Сину мій, – сказала жінка. – Ви, мабуть, помиляєтеся щодо мого віку. Волосся в мене фарбоване. Мені шістдесят п'ять років. Все життя я торувала, хоч ті, що не знають нашої професії, мають неправильне уявлення про нашу роботу. Навіть тепер я змушена працювати з ранку до вечора. Чим же ви мені погрожуєте?.
– Каторжною тюрмою, – сухо відповів комісар.
Пані Мареллі широко, мов сова, розкрила очі.
– Бачте, у вашого приятеля, якому ви, можливо, допомогли втекти, було чимало гріхів. Якби він сам не зламав собі шиї, його, мабуть… – Він розітнув долонею повітря.
Пані Мареллі здригнулась. Але виявилося, що вона затремтіла не від страху, а тому, що згадала про щось.
Вона повернулася до ліжка Беллоні з таким виразом на її обличчі, наче за дрібницями забула про головне, і натягнула на обличчя покійного простирадло. Було видно, що вона не вперше робила мерцям таку послугу.
Але потім у неї. підломилися коліна. Вона сіла й спокійно сказала:
– Накажіть все-таки принести кави.
Комісарів брала нетерплячка, була дорога кожна секунда. Вони стали обабіч її стільця й почали добре узгоджений перехресний допит.
– Коли саме він прийшов? Який на ньому був одяг? Навіщо прийшов? Чого йому було треба? Що він говорив? Чим заплатив? Чи збереглась у вас асигнація, з якої ви йому дали здачу?
Так, вона тут, у сумці. Комісари записали номер асигнації, названу суму здачі вони порівняли з грошима, знайденими у покійного. Недоставало чимало. Може, Беллоні ще щось купив перед своєю прогулянкою по дахах?
– Ні, – сказала жінка, – він у мене дещо залишив, він був комусь винен.
– А ви вже віддали ці гроші?
– А що ж, ви думаєте, я взяла б собі гроші покійного? – спитала пані Мареллі.
– За грішми приходили?
– Приходили? – перепитала жінка, вже не зовсім упевненим тоном, бо зрозуміла, що сказала більше, ніж хотіла.
Але комісари припинили допит.
– Дякуємо, пані Мареллі. Тепер ми вас відвеземо машиною додому. А заразом оглянемо й вашу квартиру.
Оверкамп не знав, свистіти йому чи шипіти, коли у Вестгофен прийшло донесення, що в квартирі пані Мареллі знайдено светр, якого втікач Георг Гайслер виміняв у човняра на вельветову куртку. Гайслер уже був би тут, якби вони не повірили показанням цього йолопа, учня-садовода. Не пізнати власної куртки? Хіба це можливо?
Може, тут щось не так? Що саме? Виходить, Гайслер усе-таки був у рідному місті. Нерозв'язане лишалося питання, чи він і досі там переховується, поки знайде безпечний спосіб вибратися з країни, чи, в новому одязі, а можливо, й з грішми, вже покинув місто. Усі дороги, що вели з міста, перехрестя, вокзали, мости, переправи так пильно охоронялися, ніби почалась війна. В нових оголошеннях про вточу обіцяли по п'ять тисяч марок за кожного втікача.
Як Георг і подумав уночі, його рідне місто і всі, хто був зв'язаний з ним, ті люди, що оточують тебе і йдуть поруч з тобою – рідні, вчителі, ковані, наставники, друзі, – стали цілою сіткою живих пасток. І що довше працювала поліція, то міцніше стягувалася ця сітка. "Оце деревце виросло ніби навмисне для Гайслера, – радів Фаренберг. – Поперечну дошку можна прибити і трохи нижче. Йому доведеться зігнутися". Внутрішній голос підказує Фаренбергові, що в кінці тижня Гайслер зможе відпочити тут від своїх поневірянь.
– Ваш внутрішній голос! – озвався Оверкамп. Він подивився на Фаренберга професійним поглядом слідчого: "Цей уже недовго протягне".
Фаренберг одружився дуже молодим під час війни. Його підстаркувата дружина і дві майже зовсім дорослі дочки жили разом з його батьками в тому будинку на Ринковому майдані, в підвалі якого була технічна контора. Старший брат, електротехнік, загинув на війні. Фаренберг хотів стати юристом. Але війна, тривожний час не дали йому змоги старанністю подолати те, на що бракувало розуму й хисту. Замість допомагати старому батькові прокладати в Зелігенштадті труби, він волів оновляти Німеччину, завойовувати разом із загоном штурмовиків маленькі міста, насамперед своє рідне містечко, де його раніше вважали за нікчемну людину, – зчиняти стрілянину в робітничих кварталах, бити євреїв і, нарешті, всупереч лихим пророцтвам батька й сусідів, приїжджати у відпустку додому в парадній формі з грошима в кишені, з охороною та іншими атрибутами влади.
З усіх привидів, що ввижалися Фаренбергові за останні три ночі, найстрашнішим був його двійник у синьому комбінезоні, що продуває засмічену каналізаційну трубу. Його очі горіли від безсоння. Останнє донесення про те, що знайдено светр, здалося йому відповіддю на всі нічні молитви, щоб бог допоміг впіймати усіх в'язнів і щоб його минула найстрашніша кара – позбавлення влади. "Насамперед треба наїстися, – сказав собі Георг, – а то я не пройду і ста кроків. Тут десь є перекусна коло трамвайної зупинки". Йому кололо під грудьми, ніби йому встромили туди кинджал; він мало не впав. У нього аж потемніло в очах. Таке вже бувало з ним. кілька разів у таборі після особливо страшних допитів. Коли такі напади минали, він відчував навіть якесь розчарування, ніби нічого й не було, ніби кинджал потихеньку витягли.
Але зараз його охопив гнів. Він інакше уявляв собі свою загибель: він захищатиметься, його гнівні вигуки скличуть юрбу людей.
А так – це просто безглуздо. Він уже знову був на ногах, обтрусив пальто, вогке й зім'яте, і рушив по Верхньомайнській набережній. От було б смішно – лежати мертвим біля живоплоту, хай собі шукають його по всьому місту.
Яким юним раптом здалося йому місто, яким тихим і чистим! Воно поволі виступало з туману, зрошене краплинами найніжнішого світла, і не тільки дерева та газони, мости й будинки, навіть бруківки були по-ранковому свіжі.