Безперечно, Паулери й Скеджерси звикли до розкошів, "але я повинна пам’ятати, — раз у раз промовляла пані Спарсіт гідно, надто як поблизу був хто-небудь із слуг, — що для мене все те минулось. Якби я могла, — казала вона, — взагалі стерти зі своєї пам’яті те, що мій небіжчик був родом з Паулерів, а сама я рідня Скеджерсам, чи навіть зовсім скасувати цей факт та обернутись на людину простого походження і без вельможних родичів, я б дуже радо це зробила. Я б уважала, що за нинішніх обставин просто повинна так зробити". Той самий аскетичний настрій примушував її за столом доти відмовлятися від вин та закусок, аж поки пан Горлодербі навпростець звелів їй призволятись; тільки тоді, відказавши: "Ви дуже ласкаві, пане добродію", — вона зреклася своєї допіру оголошеної постанови "зачекати простої баранинки". Так само ревно вибачалась вона, попросивши солі; а з вдячності до пана Горлодербі, аби якнайпереконливіше потвердити те, що він сказав за її нерви, час від часу відхилялась на бильце й тихо плакала. В такі хвилини всі могли (чи радше повинні були) бачити, як по її римському носі котиться велика, схожа на кришталеву сережку, сльозина.
Але головною зброєю пані Спарсіт була її непохитна звага жаліти пана Горлодербі. Не раз вона, поглянувши на нього, мимовільно хитала головою, ніби промовляючи: "Бідолашний Йорику!"69 А дозволивши собі в такий спосіб зрадити свої почуття, вона з усієї сили напускала на себе гарячкову веселість і казала: "Яка я рада, пане добродію, що ви не берете нічого до серця", — і всіляко виявляла свою безмірну втіху з того, що пан Горлодербі так уміє кріпитись. Іще однієї химерної хиби вона ніяк не вміла в собі побороти, хоч перепрошувала за неї раз по раз: її весь час тягло називати пані Горлодербі панною Товкматч, і за вечір вона помилилась так разів із п’ятдесят, коли не всі сто. Врешті пані Спарсіт аж збентежилась трохи від того, але виправдалась тим, що, мовляв, їй здається так природно називати молоду господиню панною Товкматч, і навпаки, вона майже не годна переконати себе, що оця дівчина, яку вона мала приємність знати ще дитиною, тепер направду стала пані Горлодербі. І дивна річ: що більше вона про це думає, то тяжче видається їй це збагнути: "бо ж, — пояснила вона, — різниця така…"
Після обіду пан Горлодербі урядив у вітальні справдешній суд над гаданими грабіжниками: допитав свідків, занотував їхні свідчення, визнав підозрюваних осіб винними й засудив їх до найсуворішої кари, яку визначає закон. Потім Бітцера відіслано до міста з дорученням переказати Томові, щоб той вертався додому поштовим потягом.
Коли внесено свічки, пані Спарсіт прошепотіла:
— Не журіться, пане добродію! Прошу вас, будьте веселий, такий, як я звикла вас бачити!
Пан Горлодербі, що від того потішання вже почав украй недоладно й кумедно розчулюватись, гучно зітхнув чи то засопів, наче якась велика морська тварина.
— Мені серце крається на вас дивлячись, — сказала пані Спарсіт. — Може, заграємо в трик-трак,70 пане добродію, як колись бувало, ще коли я мала честь мешкати під одним дахом з вами?
— Я, добродійко, відтоді ні разу й не грав у трик-трак, — відказав пан Горлодербі.
— Я так і думала, — співчутливо мовила пані Спарсіт. — Я ж пам’ятаю, що панна Товкматч ніколи не цікавилась цією грою. Але як ви зволитесь, то я буду дуже рада.
Вони сіли грати біля вікна, що дивилось у садок. Вечір був прегарний: не місячний, але дуже теплий і запашистий. Луїза з паном Гартгаусом вийшли до садка погуляти, і звідти долітали в тиші їхні голоси, хоча слів не можна було розчути. Пані Спарсіт, сидячи за трик-траковою дошкою, весь час пильно поглядала у вікно, силкуючись пронизати очима вечірню сутінь.
— Що там таке, добродійко? — спитав нарешті пан Горлодербі. — Чи не пожежу ви вгледіли?
— Ні, ні, що ви, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — я просто за росу здумала.
— А що вам до тої роси, добродійко? — здивувався пан Горлодербі.
— Та мені нічого, — відповіла пані Спарсіт, — але я боюся, щоб панна Товкматч не застудилась.
— А вона ніколи не застуджується, — сказав пан Горлодербі.
— Та невже, пане добродію? — і пані Спарсіт нараз сама закашлялась.
Вже як настав час іти спочивати, пан Горлодербі налив собі склянку води.
— Ой, пане добродію! — вжахнулась пані Спарсіт. — А де ж ваш теплий херес із цитриновою скоринкою й мускатним горіхом?
— Е, я вже давно від нього відвик, добродійко! — сказав пан Горлодербі.
— Душе шкода, пане добродію… Так ви всіх своїх давніх добрих звичок збудетеся, — докорила йому пані Спарсіт. — Та дарма, не журіться! Коли панна Товкматч дозволить, я зготую його вам, як давніш готувала.
Панна Товкматч радісінько дозволила пані Спарсіт робити, що їй завгодно, і ця дбайлива жінка, зготувавши трунок, піднесла його панові Горлодербі зі словами:
— Випийте, пане добродію, і вам ураз полегшає! Серце зігріється! Це якраз те, чого вам треба й чого вам бракує.
А коли пан Горлодербі сказав: "Будьте ж здорові, добродійко!" — вона відповіла вельми зворушено:
— Дякую, пане добродію! І ви будьте здорові й щасливі.
Нарешті вона, трохи не плачучи, сказала йому на добраніч, і пан Горлодербі пішов спати, відчуваючи тихий жаль до себе, немов його скривджено в чомусь найдорожчому, хоча він нізащо в світі не зміг би сказати, в чому саме.
А Луїза, роздягшись і лігши в ліжко, ще довго не спала: дожидала, коли вернеться брат. Вона знала, що він навряд чи приїде раніш як о першій годині, але в нічній тиші, що нітрохи не заспокоювала її збурених думок, час волікся аж надто повільно. Темрява й тиша неначе підсилювали одна одну, і їй здавалося, що минуло вже багато годин, коли нарешті вона почула дзвоник біля брами. Їй нараз захотілося, щоб він дзвонив до самого ранку; але він урвався, останній дзеньк, завмираючи, розійшовся в повітрі все ширшими й ширшими колами, і знов настала тиша.
Луїза почекала трохи, так із чверть години. Тоді встала з ліжка, накинула широкого капота, потемки вийшла зі своєї спочивальні й побралася сходами нагору, до братової кімнати. Обережно відчинила двері, нечутно підійшла до ліжка й тихенько покликала Тома. Тоді, ставши біля ліжка навколішки, обняла брата за шию і повернула до себе обличчям. Вона знала, що Том тільки удає сонного, але не казала йому нічого.
Аж ось Том здригнувся, немов допіру прокинувшись, і спитав, хто це та що сталося.
— Томе, ти не маєш чого мені сказати? Як ти мене зроду коли-небудь любив і як ти щось від усіх приховуєш, відкрий те мені.
— Я не розумію, про що це ти, Лу. Тобі, мабуть, щось приснилося.
— Братику мій любий! — Луїза поклала голову до нього на подушку, і розсипані її коси вкрили його, немов вона хотіла сховати брата від усіх, крім себе. — Ти справді не маєш чого мені сказати? А може, маєш? Може, сказав би, якби захотів? Я не перестану тебе любити, хоч би що ти мені відкрив. Томе, скажи мені всю правду!
— Я не розумію, чого ти хочеш, Лу.
— Томе, любий, отак, як ти лежав тут сам, серед смутної тиші, лежатимеш ти колись не тут, а десь-інде, і навіть я, коли ще житиму тоді, муситиму з тобою розлучитись. Як нині я оце біля тебе, невдягнена, боса, невидима в темряві, так і я колись муситиму лежати довгу-довгу ніч без кінця, поки не зотлію на порох. В ім’я того часу, Томе, скажи мені зараз правду!
— Та що ти хочеш знати?
В пориві любові вона міцно пригорнула його до грудей, як дитину.
— Не бійся нічого! Будь певен, що я тобі не докорятиму. Будь певен, що я тебе пожалію й лишуся тобі вірна. Будь певен, що я тебе врятую, хоч би що! Томе, ти справді не маєш чого мені сказати? Шепни тихенько. Тільки скажи "так", і я тебе зрозумію!
Вона притулила вухо йому до губів, але Том затято мовчав.
— Ані слова, Томе?
— Як я можу сказати "так" чи "ні", коли я не знаю, за що ти питаєш? Лу, ти щира, добра дівчина і, мабуть, варта кращого брата, ніж я. Але більше я не маю чого тобі сказати. Іди вже спати, йди.
— Ти втомився, — прошепотіла вона вже звичайнішим тоном.
— Авжеж. Геть виморився.
— Бідний, скільки в тебе сьогодні було біганини й тривоги! Ну, виявилося щось нове?
— Ні, нічого. Тільки те, що ти чула від… нього.
— Томе, а ти розповідав кому-небудь, що ми тоді ходили до тих людей і бачили їх там трьох?
— Ні. Хіба ж ти сама не застерігала мене, щоб нікому нічого не казати, як просила провести тебе туди?
— Так, але ж я тоді не знала, що має статися таке.
— Та й я ж не знав. Звідки б же я міг знати? — щось аж надто швидко відповів Том.
— А тепер, як воно сталося, чи мені розповісти, що я туди ходила? — спитала Луїза, вже стоячи біля ліжка: вона помалу відсунулась від брата й підвелася. — Чи треба розповідати? Чи повинна я це зробити?
— Господи, Луїзо, — відмовив брат, — чи ти коли питала моєї ради? Роби, як сама знаєш. Як ти мовчатимеш, то я нікому не скажу. А як розкажеш — значить, розкажеш.
У темряві вони не могли бачити одне одного, але обоє говорили дуже обережно, ніби зважуючи кожне слово.
— Томе, а як ти гадаєш, той чоловік, що я йому дала гроші, справді причетний до цього грабунку?
— Не знаю. А чом би й ні?
— Мені він здався чесною людиною.
— Ну то й що? А хто-небудь інший може тобі здатись нечесний, насправді ж він чесний.
Луїза не відповіла нічого.
— А втім, — мовби зважившись по короткому намислі, знову заговорив її брат, — коли вже ти за це питаєш, то мені він не дуже сподобався. Я ж навіть вийшов з ним за двері, аби там сказати йому віч-на-віч, що як уже йому перепала така дурничка від моєї сестри, то хай шанується та не переведе тих грошей казна на що. Ти ж пам’ятаєш, як я з ним виходив? Я, власне, нічого не маю проти нього, може, він добрячий чолов’яга, хто ж його знає. Дай боже, щоб воно було так.
— А він тоді не уразився?
— Ні, вислухав спокійно й відповів досить чемно. Де ти, Лу? — Том звівся з ліжка й поцілував сестру. — Добраніч, рідненька, добраніч.
— Справді ти більше не маєш чого мені сказати?
— Ні. Що ж я тобі скажу? Невже ти хочеш, щоб я вигадав щось та збрехав?
— Ні, Томе, я не хочу, щоб ти мені сьогодні брехав. Я б воліла ніколи не чути брехні від тебе, хоч би скільки ти прожив, але сьогодні найдужче цього не хочу.
— От і гаразд, рідненька. Ой, я так виморився, що ладен, здається, сказати що завгодно, аби мені дали заснути.