Першим ступенем був містер Турбот у своєму відділі. Містер Морфін у своєму був другим. Кожен з цих двох джентльменів займав окрему кімнатку, не більшу від ванної, а виходили вони в той самий коридор, що й кабінет містера Домбі. Містер Турбот, як великий візир, сидів у кімнаті, ближчій до султана. Містер Морфін, як нижчий за рангом, посідав кімнату, ближчу до клерків.
Останній з двох згаданих джентльменів був веселий підстаркуватий парубок з карими очима. Верхня його половина була статечно убрана в чорний колір, а нижня — у колір перцю з сіллю. Його чорне волосся подекуди мінилося сивими пасмами, ніби час мимохідь захлюпав його сивизною, а баки були зовсім білі. Він ставився до містера Домбі з величезною повагою і віддавав йому належну шану. Бувши, проте, веселої вдачі, він ніколи не почував себе вільно в його присутності і тому анітрохи не заздрив численним нарадам, які так тішили містера Турбота, і навіть радів, що його посада рідко сподоблює його такої честі. Він — на свій кшталт — був великим аматором музики і плекав батьківську любов до своєї віолончелі, яку раз на тиждень привозилося з Іслінгтона (там жив містер Морфін) до одного клубу біля самого банку, де по середах гурток аматорів виконував квартети катівсько-вбивчого характеру.
Містер Турбот був джентльмен років тридцяти восьми чи сорока, з рожевою шкірою й двома чіткими низками блискучих зубів, що їхня білизна та правильність форми вганяли вас у розпач. Не помітити їх було неможливо, бо, розмовляючи, він завжди показував, що вони в нього є, і так широко розтягав рота в усмішці (усмішка, однак, дуже рідко сягала далі його рота), що починав нагадувати вищиреного кота. Наслідуючи свого патрона, він носив на шиї білу, цупко накрохмалену хустку, а його обтислий фрак завжди був застібнутий на всі гудзики. Ставлення його до містера Домбі було глибоко обдумане й надзвичайно промовисте. Він був фамільярний з патроном рівно стільки, наскільки дозволяла дистанція між ними. "Містере Домбі, між людиною у вашому становищі і людиною у моєму немає такого вияву службової підпорядкованості, що його я вважав би за відповідний. Одверто скажу вам, сер, — я його і шукати не буду. Я почуваю, що все одно не зміг би знайти щось підходяще для мене, а богові відомо, містере Домбі, що ви прекрасно можете обійтися і без цього". Якби містер Турбот дав надрукувати ці слова на афіші й завжди носив її, — містерові Домбі напоказ, — пришпилену до свого фрака, то й тоді він не висловився б виразніше.
Такий-от був Турбот-управитель. Турбот-молодший, приятель Уолтерів, доводився йому братом і був на два чи три роки старший, але значно більше різнився від нього становищем. Місце молодшого брата було на верхніх щаблях службової драбини; старшого — на нижніх. Старший брат не підвищився ні на один щабель і ніколи й ноги не здіймав для цього. Інші молоді люди випереджали його й бралися все вище та вище, а він завжди лишався на самому споді. Він цілком примирився зі своїм становищем, ніколи не ремствував і, певне, й не сподівався нічого іншого.
— Як ваше здоров'ячко сьогодні? — спитав одного ранку містер Турбот-управитель, входячи до кабінету містера Домбі з пакою паперів у руці.
— Добридень, Турботе, — привітався містер Домбі, підводячись з крісла і стаючи спиною до вогню. — Що ви там принесли для мене?
— Не знаю вже, чи слід турбувати вас цим, — одповів Турбот, — перебираючи папери. — У вас сьогодні засідання комітету о третій, пам'ятаєте?
— А друге — за чверть четверта, — додав містер Домбі.
— Ви ніколи нічого не забуваєте! — вигукнув Турбот, усе ще перебираючи папери. — Якщо містер Поль успадкує вашу пам'ять, то з ним тут не буде легко. Вистачить і вас одного.
— Але й у вас пам'ять непогана, — зауважив містер Дамбі.
— О, в мене! — відповів управитель. — Для таких, як я це — єдиний капітал.
Не схоже було, щоб містер Домбі хоч трохи розсердився чи похитнувся у своїй величі, коли, зіпершись на камін, він з голови до п'ят оглядав свого підлеглого (непомітно для того). Туго припасований, ошатний костюм містера Турбота і його чванькуватість — чи то природна, чи то наслідувана зі зразка, що стояв тут же, — тільки підкреслювала його принижене становище. Він мав вигляд людини, яка і хотіла б позмагатися з силою, потужнішою за неї, але велич та вищість містера Домбі повергла її остаточно.
— Морфін тут? — спитав містер Домбі по недовгій паузі, протягом якої містер Турбот гортав свої папери й бурмотів уривки речень звідти.
— Морфін тут, — одповів той, підвівши вгору обличчя з широченною і вкрай несподіваною посмішкою. — Мукає за стіною якісь арії — певне, спогади про учорашній квартет, — і зводить мене з глузду. Хоч би вже пустив свою віолончель з димом та й усі ноти за нею.
— Ви, бачу, нікого не поважаєте, Турботе, — сказав містер Домбі.
— Нікого? — знов усміхнувся той широкою котячою посмішкою, вищиривши всі свої зуби. — В усякому разі, небагатьох. За одного, — пробурмотів він, немов думав уголос, — за одного, принаймні, ручуся.
Небезпечна риса, якщо він казав правду, і не менш небезпечна, коли прикидався. Та навряд чи це спало, на думку містерові Домбі, котрий і далі, рівний як струна, стояв спиною до каміна й дивився на свого головного службовця з поблажливістю, крізь яку прозирала прихована, та сильніша, ніж завжди, певність своєї сили.
— До речі, щодо Морфіна, — сказав містер Турбот, виймаючи один папірець з купки, — він повідомляє, що конторник у нашому агентстві на Барбадосі помер, і пропонує зарезервувати місце для заступника на "Сині та Спадкоємцеві", що відпливає туди десь через місяць. Вам, певне, однаково, хто поїде? У нас тут нема нікого підхожого.
Містер Домбі, з виразом повної байдужості, кивнув головою.
— Місце не бозна-яке, — зауважив містер Турбот, беручи перо, щоб занотувати щось на звороті папірця. — Гадаю, він подарує його якомусь бідному небожеві одного із своїх друзів-музикантів. Може, хоч той перестане тирликати на скрипці, якщо в нього такий хист. Хто там? Увійдіть!
— Вибачте, містере Турбот. Я не знав, що ви тут, сер, — промовив Уолтер, що приніс кілька свіжих, ще не розпечатаних листів. — Містер Турбот-молодший, сер…
При згадці цього імені містер Турбот-управитель не знав — або вдав, що не знає,— де подітися з сорому та приниження. Він глянув на містера Домбі, немов просив пробачення, спустив очі долі і хвилину постояв мовчки.
— По-моєму, сер, — різко й сердито звернувся він до Уолтера, — я просив вас не вплутувати в розмову ім'я містера Турбота-молодшого.
— Перепрошую, — відповів Уолтер. — Я хотів тільки сказати, що містер Турбот-молодший сказав мені, що ви, здається, пішли. Інакше я не дозволив би собі постукати, коли ви з містером Домбі працюєте. Ось листи для містера Домбі, сер.
— Гаразд, сер, — сказав містер Турбот-управитель, вихоплюючи листи йому з рук. — Ідіть працюйте.
Та, беручи листи так нецеремонно, містер Турбот упустив одного з них на підлогу й не помітив цього. Не побачив нічого й містер Домбі. Якусь хвилину Уолтер вагався, певний, що хто-небудь з них уздрить-таки листа, але що ніхто не бачив, спинився, повернувся назад, підняв конверт і поклав його на стіл містера Домбі. Листи прийшли з поштою, а той, що впав, був одним з регулярних звітів місіс Піпчін, адресованим, як завжди, — бо місіс Піпчін писала досить погано, — рукою Флоренс.
Містер Домбі, звернувши аж тепер увагу на листа, здригнувся і, гадаючи, що Уолтер навмисне вибрав його з-поміж інших, гнівно зиркнув на хлопця.
— Можете йти, сер! — невдоволеним тоном сказав містер Домбі.
Він зіжмакав листа в долоні і, провівши Уолтера поглядом, пхнув до кишені, так і не розпечатавши його.
— Вам треба, ви казали, послати когось до Вест-Індії? — кваплйво спитав він.
— Так, — одповів Турбот.
— Пошліть молодого Гея.
— О, чудово! Нічого не може бути простішого, — сказав містер Турбот, не виявивши ні щонайменшого подиву, і взяв перо, щоб так само спокійно занотувати на доповідній містера Морфіна: "Пошліть молодого Гея".
— Покличте його назад, — сказав містер Домбі.
Містер Турбот негайно виконав розпорядження, і Уолтер миттю повернувся.
— Гею, — мовив містер Домбі, ледь обернувшись, щоб кинути на нього оком через плече, — тут є…
— Вакансія, — додав містер Турбот, розтягши рота до меж можливого.
— У Вест-Індії, на Барбадосі. Я посилаю вас туди, — вів далі містер Домбі, викладаючи всю прийду без прикрас, — на посаду конторника в бухгалтерії нашого Барбадоського агентства. Перекажіть вашому дядькові, що я призначив вас на службу до Вест-Індії.
Уолтерові так забило дух од несподіванки, що він ледве знайшов у собі сили повторити: "До Вест-Індії".
— Хтось мусить їхати, — пояснив містер Домбі. — Ви — молодий, здоровий, а справи у вашого дядька не блискучі. Перекажіть йому, що ви призначені. Поїдете ще не зараз. Може, за місяць чи за два.
— Я там і залишуся, сер? — запитався Уолтер.
— Чи ви там і залишитесь, сер? — повторив містер Домбі, обернувшись ще трохи більше. — Що ви хочете сказати? Що він хоче сказати, Турботе?
— Чи я житиму там, сер? — затинаючись, пояснив Уолтер.
— Звичайно, — відповів містер Домбі.
Уолтер уклонився.
— Це — все, — беручись до листів, сказав містер Домбі. — Ви йому потім роз'ясните все, що з цим призначенням зв'язане, Турботе. Він може йти, Турботе.
— Ви можете йти, Гею, — мовив містер Турбот, показуючи ясна.
— Хіба що він має ще щось сказати, — додав містер Домбі, перестаючи читати й не підводячи очей від листа, немов прислухався.
— Ні, сер, — сказав схвильований, збентежений, приголомшений Уолтер, уява якого малювала нескінченні у своїй різноманітності картини, і серед них особливо виразно бачив він капітана Катла у вощеному капелюсі, занімілого з подиву в помешканні місіс Мак-Стінджер, і свого дядька, що оплакує втрату в маленькій вітальні… — Ні, нічого… Дякую вам дуже, сер.
— Він може йти, Турботе, — вирік містер Домбі.
А що містер Турбот знову повторив ці слова й став збирати папери, наче теж лагодився відходити, то Уолтер зрозумів, що баритися далі було б непрощенним зухвальством, і, до краю збентежившись, вийшов з кімнати.
Ідучи коридором, наче вві сні, він чув, як знову відчинилися двері кабінету, і містер Турбот, вийшовши, гукнув йому:
— Прошу, приведіть до мене вашого приятеля Турбота-молодшого, сер!
Уолтер подався до приймальні, переказав наказ містеру Турботу, що сидів за перегородкою в кутку, і разом з ним з'явився в кімнаті містера Турбота-управителя.
Цей джентльмен стояв спиною до каміна, і, заклавши руки під поли фрака, дивився поверх своєї білої хустки так само непривітно, як і містер Домбі.