Вона сухо кинула:
— Заходьте, приятелю.
"Приятель" увійшов. Пані Тенардьє оглянула його вдруге, особливо придивляючись до зношеного редингота і трохи пом’ятого капелюха. Потім, кивнувши головою в бік незнайомця, вона наморщила носа й кинула запитливий погляд на чоловіка, який усе ще пив із возіями. Чоловік підняв указівного пальця і закопилив губу, що в подібних випадках означає: жебрак жебраком. Тоді корчмарка вигукнула:
— Ох, чоловіче добрий, мені дуже прикро, але в нас немає вільної кімнати!
— Покладіть мене, де хочете, — сказав незнайомець. — На горищі або в стайні. Я заплачу як за окрему кімнату.
— Сорок су.
— Гаразд, сорок су.
— Ласкаво просимо.
— Сорок су! — стиха вигукнув один возій. — Та ж кімната коштує двадцять су.
— Для нього — сорок, — так само тихо відповіла корчмарка. — Я не пускаю жебраків за меншу плату.
— Це справедливо, — лагідно докинув її чоловік. — Даючи притулок таким людям, ми шкодимо добрій славі нашого закладу.
Тим часом незнайомець, поклавши на лаву свій згорток і палицю, сів за стіл, на який Козетта поквапилася поставити пляшку вина та склянку. Торговець, який вимагав води для коня, сам пішов напувати його. Козетта вмостилася на своє місце під кухонним столом і знову заходилася плести.
Незнайомець налив собі вина і, ледь пригубивши зі склянки, з дивним виразом став розглядати дівчинку.
Козетта була негарна. Якби їй жилося щасливо, вона, може, здавалася б вродливішою. Бліда й худенька, дівча здавалося, мало, не більше як шість років, хоч їй було вже вісім. Її великі очі запали й потьмяніли від постійного плачу. Кутики рота вигнулись у гіркій гримасі, як ото буває у засуджених на смерть або в безнадійно хворих. У відблисках полум’я з печі випнуті кістки дитини справляли жахливе враження. Козетта вічно тремтіла від холоду, тому завжди сиділа зі стуленими коліньми. На ній було жалюгідне лахміття. Крізь дірки в подертому платтячку виглядало голе тіло, посмуговане синцями побоїв. Тонкі голі ноги почервоніли від холоду. На худі ключиці не можна було дивитися без сліз. Увесь вигляд цієї дитини і навіть її хода, рухи, зляканий голосок, що уривався мовчанкою, — усе це висловлювало й передавало одне тільки почуття: страх.
Страх пригнічував і душив Козетту. Він змушував її притискати лікті до стегон, ховати п’яти під себе, займати якомога менше місця, затамовувати подих. Страх проявлявся в кожному русі дівчинки, він зачаївся в глибині її зіниць.
Цей страх був такий сильний, що, прийшовши мокра, Козетта не зважилася обсушитись біля вогню і мовчки всілася за свою роботу.
Чоловік у жовтому рединготі не зводив із Козетти очей.
Раптом Тенардьє вигукнула:
— А де ж хлібина?
Козетта, як і щоразу, коли хазяйка підвищувала голос, хутко вискочила з-під столу.
Вона зовсім забула про ту хлібину і тепер удалася до засобу, до якого завжди вдаються перелякані діти. Вона збрехала:
— Пекарня була зачинена, пані.
— Треба було постукати.
— Я стукала.
– І що?
— Ніхто не відчинив.
— Завтра я з’ясую, чи це правда, — мовила корчмарка, — і якщо ти збрехала, ти в мене потанцюєш. А поки що віддай-но мені п’ятнадцять су.
Козетта сунула руку в кишеню фартуха і вся позеленіла. Монети там не було.
— Ти що, оглухла? — крикнула хазяйка.
Козетта вивернула кишеню — порожньо. Куди поділася монета? Бідолашна дитина не могла здобутися на слово. Вона закам’яніла.
— То ти загубила мої п’ятнадцять су? — рикнула Тенардьє. — Чи, може, вкрала?
І простягла руку до нагайки, яка висіла біля комина.
Цей погрозливий рух вернув Козетті мову, й вона закричала:
— Не бийте мене, пані! Не бийте! Я більш не буду!
Тенардьє зняла нагайку.
Тим часом чоловік у жовтому рединготі понишпорив у кишені камізельки. Інші подорожні пили собі або грали в карти, й ніхто цього не помітив.
Козетта злякано забилась у куток біля печі. Хазяйка підняла руку з нагайкою.
— Пробачте, пані, — сказав чоловік у жовтому рединготі, — але я щойно бачив, як у цієї дівчинки щось випало з кишені фартуха. Ви кажете, там була монета?
Він нахилився і вдав, ніби шукає якусь річ на підлозі.
— Ага, ось вона, — сказав гість випростуючись.
І подав пані Тенардьє срібну монету.
— Так, це вона, — сказала корчмарка.
То була інша монета, вартістю в двадцять су, але Тенардьє тільки вигадала на цьому. Вона вкинула монету до кишені, люто глипнула на дівчинку і просичала:
— Гляди мені, більш я такого не потерплю!
Козетта повернулася "до своєї нори", як казала пані Тенардьє, і в її великих очах, що дивились на незнайомця, промайнув якийсь новий вираз. То був іще тільки вираз наївного подиву, але з домішкою розгубленості й довіри.
— Вечеряти будете? — спитала Тенардьє в подорожнього.
Той не відповів. Здавалося, він поринув у глибоку задуму.
— Що це за чоловік? — пробурмотіла корчмарка крізь зуби. — Певно, якийсь жалюгідний злидень. Не має зайвого су, щоб повечеряти. Чи він бодай заплатить мені за нічліг? Добре хоч, що не поцупив монету, яка лежала на підлозі.
Тут відчинилися двері, й увійшли Епоніна та Азельма.
То були справді гарненькі дівчатка, одна з русявими кісками, друга — з довгими чорними косами, які спадали на спину, обидві жваві, чистенькі, повні, свіжі й здорові; на них любо було дивитися. Вбрані тепло, але з вишуканою кокетливістю, ці двоє діток наче випромінювали світло. Вони здавалися двома маленькими королівнами. Коли вони увійшли, Тенардьє ніжно пробуркотіла:
— Ага, ось і ви, мої голуб’ята!
Вона посадила собі на коліна одну, потім другу, погладила кожну по голівці, розправила їм стрічечки в косах.
— Ну, хіба не лялечки! — вигукнула вона.
Дівчатка посідали неподалік вогню. У них була лялька, яку вони крутили в руках і гойдали на колінах, весело щебечучи. Коли-не-коли Козетта підводила очі від свого плетіння і з гірким сумом у погляді дивилась, як вони граються.
Епоніна й Азельма не звертали уваги на Козетту. Вона була для них наче домашній собака.
Лялька сестер Тенардьє була блякла, стара й потріскана, але Козетті вона здавалась чудовою. Адже бідолашна дитина ніколи не мала своєї ляльки.
Наразі хазяйка помітила, що Козетта, замість плести, дивиться, як граються її діти.
— Ах ти, ледащо! — вигукнула вона. — Це так ти в мене працюєш? Ось я допоможу тобі нагайкою.
Незнайомець, не підводячись зі свого стільця, обернувся до господині заїзду.
— Пані, ну що тут такого? — сказав він, усміхаючись майже боязко. — Дозвольте й цій дитині поґратися.
Якби таке сказав подорожній, котрий з’їв за вечерею шмат баранини і випив дві пляшки вина, його слова було б сприйнято як наказ. Але Тенардьє не збиралася зважати на побажання чоловіка в продавленому капелюсі й потертому рединготі.
— Вона повинна працювати, бо я даю їй їсти! Я не збираюся годувати її задурно, — сердито відповіла корчмарка.
— А що вона робить? — спитав незнайомець тим лагідним голосом, який так дивно суперечив його жебрацькому вбранню і плечам вантажника.
— Вона плете панчохи. Панчохи моїм дівчаткам, яким зараз нема в чому ходити, — зволила відповісти пані Тенардьє.
Незнайомець подивився на почервонілі від холоду босі ноги Козетти.
— Коли вона має закінчити цю пару панчіх? — запитав він.
— Таке ледащо просидить над ними ще днів три-чотири.
– І скільки коштуватимуть панчохи, коли вона їх сплете?
Тенардьє кинула на гостя зневажливий погляд:
— Не менше як тридцять су.
— То ви продали б їх за п’ять франків?[18] — запитав подорожній.
— Оце так! — вигукнув, зареготавши, возій, який дослухався до розмови. — Аж п’ять франків — хай йому всячина! Цілих п’ять монет — щоб я пропав!
Хазяїн корчми визнав за потрібне втрутитись до розмови.
— Так, добродію, якщо у вас виникла така забаганка, ми віддамо вам панчохи за п’ять франків. Ми ні в чому не відмовляємо своїм постояльцям.
— Але гроші на стіл! — рішуче заявила Тенардьє.
— Я купую цю пару панчіх, — відповів подорожній.
Він дістав із кишені п’ятифранкову монету й поклав на стіл. Потім обернувся до Козетти.
— Тепер твоя робота належить мені. Грайся, дитино.
Возій так схвилювався, побачивши п’ятифранковик, аж відірвався від своєї склянки й прибіг подивитися.
— Ти гля! — вигукнув він, роздивляючись монету. — Справжнісінька! Не фальшива!
Тенардьє підійшов і мовчки вкинув гроші собі в кишеню.
Хазяйка німувала, кусаючи губи від люті.
Тим часом Козетта тремтіла зі страху. Вона зважилася запитати:
— Пані, це правда? Мені можна ґратися?
— Грайся! — сказала Тенардьє жорстким голосом.
— Дякую, пані, — відповіла Козетта.
І тимчасом як уста зверталися до хазяйки, вся її маленька душа дякувала незнайомцеві.
Корчмар знову сів пити. Жінка прошепотіла йому на вухо:
— Хто він може бути, той жовтий чоловік?
— Мені доводилося бачити мільйонерів, які носили такі рединготи, — поблажливо відповів Тенардьє.
Козетта відклала плетіння, одначе не покинула свого місця — вона завжди намагалася ворушитись якомога менше — й дістала з коробки, що стояла біля неї, якісь старі клапті та свинцеву шабельку.
Епоніна й Азельма не звертали жодної уваги на те, що відбувалося довкола. Вони щойно завершили дуже важливе діло: зловили кошеня. Покинувши ляльку, Епоніна, старша з двох сестер, заходилася сповивати кошеня в червоні та сині клаптики, хоч воно нявкало та випручувалось. Роблячи цю непросту справу, дівчинка белькотіла своїм милим дитячим голоском, звертаючись до сестри:
— Глянь, сестричко, ця лялька краща, ніж ота, що ми гралися. Вона ворушиться, нявкає, вона тепла. Нумо ґратися з нею! Це буде моя доня. Я буду дамою. Я прийду до тебе, й ти подивишся на мою доню. Потім ти побачиш, що в неї вуса, і дуже здивуєшся. А тоді побачиш, що в неї вуха та хвіст, і ще більше здивуєшся. Ти скажеш мені: "О Боже!" А я тобі відповім: "Так, пані, це моя доня. Тепер усі дівчатка такі".
Азельма в захваті слухала Епоніну.
Тим часом пияки завели непристойної пісні, від якої самі реготали, аж стеля двигтіла. Тенардьє заохочував їх і співав та реготав разом із ними.
Як ото пташки мостять гнізда з усього, так і малі дівчатка роблять собі ляльку з чого завгодно. Поки Епоніна та Азельма сповивали кошеня, Козетта сповивала свою шабельку. Потім узяла її на руки й, тихенько наспівуючи, стала заколисувати.
Для малої дівчинки не мати власної ляльки — таке саме нещастя, як бездітність для дорослої жінки.
Отож Козетта зробила собі ляльку з шабельки.
Пані Тенардьє підійшла до "жовтого" постояльця.