Привабливі лінії митця поступаються місцем холодним і суворим лініям геометра. Будівля перестала бути будівлею, це — просто многогранник. Проте архітектура силкується прикрити свою наготу. І ось грецький фронтон вводиться в римський і навпаки. Це знову той самий Пантеон у Парфеноні, той самий Собор святого Петра в Римі. Ось цегляні будинки з наріжними каменями доби Генріха IV; ось Королівський майдан і майдан Дофіна. Ось церкви часів Людовіка XIII, важкі, присадкуваті, низькі, незграбні, придавлені куполом, наче горбом. Ось архітектура часів Мазаріні, колеж Чотирьох Націй [160], ця погана підробка під італійські будівлі. Ось палаци Людовіка XIV, довгі дворянські казарми, непривітні, холодні, нудні. Ось нарешті будівлі часів Людовіка XV, з листям цикорію, макарончиками та всіма тими бородавками й наростами, що опоганюють цю стару, ветху архітектуру, хоч беззубу, та кокетливу. Від Франціска II до Людовіка XV недуга зростала в геометричній прогресії. Від старого мистецтва лишилися самі шкіра та кості. Воно жалюгідно конає.
А що тим часом діється з друкарством? Усі життєві сили, що залишають архітектуру, вливаються в нього. У міру того, як архітектура занепадає, друкарство розвивається й зростає. Запас сил, який людська думка витрачала на спорудження будівель, відтепер витрачається на створення книг. Так, з шістнадцятого століття друкарство, порівнявшись із умираючою архітектурою, веде проти неї боротьбу і вбиває її. У сімнадцятому воно вже настільки могутнє, тріумфуюче і певне своєї перемоги, що може влаштувати світові бенкет великого літературного століття. У вісімнадцятому, після тривалого перепочинку, при дворі Людовіка XIV, воно хапається за старий меч Лютера, озброюючи ним Вольтера, і бурхливо кидається в наступ на цю стару Європу, уже вбивши перед тим її архітектурну форму. Наприкінці вісімнадцятого століття друкарство завершує свою нищівну роботу. У дев'ятнадцятому столітті воно почне заново будувати.
Отже, спитаємо тепер, яке з цих двох мистецтв протягом трьох століть є справжнім представником людської думки? Яке з них її відображає? Яке відбиває не тільки її літературні й схоластичні захоплення, але й увесь її широкий, глибокий, всеосяжний рух? Яке постійно, незмінно й безперервно нашаровується на роді людському, цьому тисячоногому страховиську, що рухається вперед? Архітектура чи друкарство?
Друкарство. Не слід помилятися: архітектура вмерла, вмерла безповоротно, вбита друкованою книгою, вбита тому, що вона менш тривка, що вона дорожче коштує. Кожен собор — це мільярд. Уявіть собі тепер, яких величезних коштів треба було б, щоб знову написати архітектурну книгу; щоб знову вкрити землю тисячами будівель; щоб повернутися до тих часів, коли кількість пам'ятників була така, що, за словами очевидця, "здавалося, наче струснувшись, світ скинув із себе старий одяг, щоб убратися в білі церковні шати". (Erat enim ut si mundus, ipse excutiendo semet, rejecta vetustate, candidam ecclesiarum vestem indueret. Glaber ra-dulphus).
Книга так швидко створюється, так мало коштує і здатна так далеко поширитися! То хіба дивно, що вся людська думка йде цим схилом? Це, зрештою, не означає, що архітектура вже неспроможна створити то тут, то там якийсь окремий чудовий пам'ятник. Ще час від часу, навіть за панування друку, з'являтимуться колони, відлиті з гармат цілою армією, як за панування архітектури цілим народом створювалися із зібраних і злитих воєдино уривків Іліади й Романсеро, Махабхарати і Нібелунги [161]. Видатний твір якогось геніального архітектора може випадково з явитися і в двадцятому столітті так, як у тринадцятому з'явився твір Данте. Але архітектура вже ніколи не стане мистецтвом суспільним, мистецтвом колективним, мистецтвом панівним. Велика поема, велика будівля, великий твір людства вже не будуватиметься, а друкуватиметься.
І в майбутньому, якщо архітектура випадково й підніметься, то вже ніколи вона не буде володаркою. Вона підпаде під закони літератури, яка колись корилася її законам. Взаємини обох мистецтв різко змінилися. Безперечним є те, що за епохи архітектури поетичні твори — щоправда, нечисленні — були подібні до архітектурних пам'ятників. В Індії — поеми Віаза [162], заплутані, химерні, непроникні, як пагода. На Сході, в Єгипті — поезія, як і архітектура, велична й незворушна; в стародавній Греції вона має красу, ясність, спокій; у християнській Європі — велич католицизму, простодушність народу, багатий і пишний розквіт епохи оновлення. Біблія подібна до пірамід, Іліада — до Парфенону, Гомер — до Фідія. Данте в тринадцятому столітті — це остання романська церква, Шекспір у шістнадцятому— останній готичний собор.
Отож, щоб коротко підсумувати все, на чому ми зупинилися, скажемо: людство має дві книги, два літописи, два заповіти — архітектуру й друкарство, біблію кам'яну й біблію паперову. Без сумніву, коли порівняти ці дві біблії, так широко розкриті у віках, мимоволі стає шкода наочної величі гранітного письма, цього велетенського алфавіту, складеного з колонад, обелісків, порталів, цих споруджених людьми гір, що вкривають світ і тягнуться в минуле, від піраміди до дзвіниці, від Хеопса до Страсбурзького собору. Треба невпинно перечитувати минуле по цих мармурових сторінках. Треба милуватися з цієї книги, написаної архітектурою, невпинно перегортати її сторінки; але не слід заперечувати й величі будівлі, спорудженої друкарством.
Ця будівля воістину велична. Якийсь статистик підрахував, що, кладучи один на один усі томи, які від часів Гутенберга вийшли з-під пера, можна б заповнити простір між Землею й Місяцем; та не про таку велич збираємося ми говорити. Хоча, коли спробуємо охопити думкою викінчений образ усіх нагромаджених аж до наших днів друкованих творів, чи не постане перед нами така цілість як неосяжна споруда, підмурком якої є увесь світ, споруда, над якою людство працює невтомно, могутня вершина якої губиться в непроглядному тумані майбутнього? Це якийсь мурашник умів. Це вулик, куди золоті бджілки уяви зносять свій мед; споруда з тисячами поверхів. Тут і там на її стінах зяють похмурі печери науки, які перехрещуються в її надрах. Всюди на поверхні стін мистецтво щедро розгорнуло перед нашими очима свої арабески, розети й мережива. Тут кожен поодинокий твір, хоч би яким відокремленим та примхливим він здавався, має своє місце, свій виступ. Тут усе пройняте гармонією. Від собору Шекспіра до мечеті Байрона над цією метрополією людської думки безладно громадяться тисячі дзвіничок. Біля підніжжя споруди відтворено кілька старовинних грамот людства, не відбитих в архітектурі. Ліворуч від входу вмуровано старий, з білого мармуру, барельєф Гомера, праворуч — Біблія підносить свої сім голів з багатьма язиками. Далі їжиться гідра Романсеро, а також кілька інших гібридних постатей, Веди й Нібелунги.
Проте ця чудова споруда все ще не закінчена. Друкарство, цей велетенський механізм, що безупинно викачує всі розумові соки суспільства, невтомно вивертає із своїх надр нові будівельні матеріали для свого творення. Людство — все у риштуваннях. Кожен розум — це муляр. Навіть найпокірніший з них замуровує щілину або кладе свій камінь — навіть Ре-тіф де ла Бретон [163] тягне свій кошик щебінки. Щоденно зростає новий шар кам'яної кладки. Незалежно від окремого, самостійного внеску кожного письменника, є частки, що їх вони вносять спільно. Вісімнадцяте століття дало "Енциклопедію" [164], доба революції створила "Монітер" [165].
Воістину друкарство — це теж споруда, яка зростає і лине вгору нескінченними спіралями; у ній така сама мішанина мов, безперервна діяльність, невтомна праця, запекле змагання всього людства; у ній — обіто-ваний притулок для думки на випадок нового всесвітнього потопу, нового нашестя варварів. Це друга Вавілонська башта роду людського.
КНИГА ШОСТА
І. БЕЗСТОРОННІЙ ПОГЛЯД НА СТАРОВИННУ МАГІСТРАТУРУ
Надзвичайно щасливою людиною був року божого 1482-го шляхетний Робер д'Естутвіль, рицар, сйор де Бейн, барон д'Іврі й Сент-Андрі в ла Марш, радник і камергер короля та паризький прево. Минуло вже сімнадцять років з того часу, коли він одержав від короля 7 листопада 1465 року, тобто року появи комети [166], цю чудову посаду, що її вважали скоріше вотчиною, аніж службою: dignitas, — каже Іоанн Лемней, — quae cum non exiqua potestate politiam concernente, atque praerogativis multis et juribus conjuncta est [167].
Дивно було бачити в 1482 році на королівській службі дворянина, призначення на посаду якого видано ще за часів одруження побічної доньки Людовіка XI з позашлюбним сином герцога Бурбонського. У той день, коли Робер д'Естутвіль заступив Жана де Вільє в званні паризького прево, метр Жеан Дове зайняв місце месіра Елі де Торрета, першого голови трибуналу вищого суду; Жеан Жувенель Дезурсен витіснив П'єра де Морвільє з посади верховного судді Франції, а Реньйо де Дорман не виправдав сподівань П'єра П'юї на одержання місця постійного доповідача при королівському суді, зайнявши його сам. Ось скільки людей змінилося в званнях голови, канцлера верховного суду і доповідача відтоді, коли Робер д'Естутвіль дістав посаду паризького прево. її він дістав "на збереження", як про це провіщали жалувані грамоти, і, безперечно, він добре зберігав цю посаду. Він учепився в неї, вріс у неї, він настільки з нею зріднився, що уник тієї манії змін, якою був пройнятий Людовік XI, король недовірливий, сварливий і діяльний, який вважав, що, завдяки частим змінам, призначенням та усуванням, він підтримуватиме гнучкість своєї влади. Більше того, славний рицар домігся для свого сина права успадкування після його, Робера, смерті цієї посади. І ось уже два роки, як поруч його імені, в перших рядках реєстру постійних членів паризького міського суду красується ім'я дворянина Жака д'Естутвіля, зброєносця. Виняткова, звичайно, і небувала ласка! Правда, слід визнати, що Робер д'Естутвіль був хоробрим солдатом, що він мужньо підняв рицарський прапор проти "Ліги суспільного блага", що він підніс королеві в день її в'їзду до Парижа, 14… року, напрочуд гарного цукрового оленя. До того ж він користувався особливою прихильністю месіра Трістана л'Ерміта, голови королівського суду.
Надзвичайно солодким і приємним було життя месіра Робера.