698] Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.
699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,
700] Хата стара, що й для двох затісна була,— їхня оселя,-
701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,
702] Де була стріха гнила,— вже вилискує золото щире.
703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.
704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:
705] "Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,
706] Мужа достойна свого". Пошепталися ті між собою,
707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:
708] "Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати
709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,-
710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив
711] Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась".
712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,
713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,
714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події
715] Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —
716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано
717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею
718] Листя рясне. "Прощавай!" — він їй шепче. "Прощай!" — одночасно
719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,
720] Тихнуть обом їм уста... Ще й нині вам житель тамтешній
721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.
723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті
724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:
725] "Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані".
726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.
727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння
728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,
729] Бог калідонський звернувсь: "Є істоти, герою хоробрий,
731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,
732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150]
733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким
734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї
735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;
736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,
737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою
738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.
739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може
740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник,
741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.
742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;
743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.
744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,
745] Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола
746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.
747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,
748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити
749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять,
750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся
751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.
752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього
753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали
754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,-
755] "Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,-
756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!"
757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.
758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же
759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,
760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.
761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,
762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом
763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,
764] Що розсікла йому шию могутню,— струмком пурпуровим.
765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,
766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба.
767] Та фессалієць на те: "За побожність прийми нагороду!"
768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,-
769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.
770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:
771] "Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,
772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,
773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю".
774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте
775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю
776] Падає--широко ліс під його тягарем вилягає.
777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,
778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151]
779] Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.
780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —
781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.
782] Кару, що гідна була б співчуття,— якщо грішник у когось
783] На співчуття заслужив,— підшукала для нього Церера:
784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині
785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі
786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї
787] З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:
788] "Єсть,— каже їй,— на околицях Скіфії сніжної місце,
789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.
790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,
791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні
792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива
793] Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.
794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.
795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними".
796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,
797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,
798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів.
799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну:
800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.
801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,
802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби;
803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;
804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.
805] Там, де мав бути живіт,— тільки місце лишилось для нього;
806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;
807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались
808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.
809] Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —
810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,
811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,-
812] Голод відчула-таки,— й колісницю назад повертає,
813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.
814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —
815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу
816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця
817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,-
818] Пізня була, тоді ніч,— обома обнімає руками;
819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,
820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.
821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами
822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.
823] Солодко сон Ерісіхтона "рилами ніжними все ще
824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152]
825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,
826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —
827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.
828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти
829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.
830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі,
831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:
832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити
833] Багатолюдні міста,— тих наїдків одній лиш людині
834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.
835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає
836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,
837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:
838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,-
839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,
840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом
841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову
842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,— порожній.
843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно
844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,-
845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним
846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась
847] Тільки єдина дочка,— не такий би належавсь їй батько!
848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі
849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:
850] "Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне
851] В мене дівоцтво відняв!" — це Нептун був, кого закликала.
852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею
853] Пан її вже поспішав,— їй поставу і вид чоловічий
854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.
855] Власник, на неї зирнувши: "О ти, хто шматочком поживи
856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,— промовив,-
857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку
858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!
859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,
860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.
861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались".
862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї
863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:
864] "Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,
865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.
866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,-
867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,
868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла".
869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —
870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.
871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153]
872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась
873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.-
874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.
875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі
876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:
877] Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,
878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.
879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,
880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.
881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією.
882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,-
883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.
884] Бачиш — нема на чолі..." — й за цим словом зітхання почулись.
КНИГА ДЕВ'ЯТА
1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,
2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський
3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:
4] "Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями
5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.
6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.
7] Що переможець такий — це велика для мене розрада.
8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка
9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?
10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми.
11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.
12] "Зятем,— кажу,— ти назви мене, сину ясний Партаона!"
13] Те ж саме мовив Алкід.