Але менший — як ото великі курячі яйця... А у вашого... Отако завбільшки, кажете? Важко повірити, моя люба пані! І цей удар геть вивів з ладу вашого пана Ніколу? Кажуть, він зовсім нічого не може?
— Треба, щоб він лежав і не ворушився. Що й казати — чоловік. У них у цьому місці вся сила. Впливає на весь організм, каже лікар.
— Бо й справді. Нехай хоч які вони сильні, а в цім місці такі уразливі! І воно таке відкрите, подумати тільки! Як ви його лікуєте?
— Цілковитий спокій і компреси, потім треба мазати всякими мазями й тримати у ваті, щоб уберегти від струсів. Я стільки маю клопоту, і це дуже мене непокоїть.
— Звісна річ, звісна річ. Я вам щиро співчуваю.
— Я вже відстраждала своє з розширенням вен і килою. Та й Нікола, хоч він ніби й дужий на вигляд, а слабує на розлад травлення та радикуліт.
— О-хо-хо, у кожного своє лихо! Тільки чого це ви стоїте? Сідайте, люба моя. Вип'єте зі мною чашечку кави, щоб трохи підбадьоритись. У мене є свіженька. Ви маєте клопіт з цим опухом, я розумію. І геть синє, кажете? Так не хочеться вас відпускати, люба моя пані! Проходьте з цього боку, пані Нікола. Нехай двері будуть розчинені, я бачитиму, хто заходить. Я, як завше, в поганому настрої, але це не заважає розмовляти...
В такий спосіб простодушна пані Нікола, прийшовши купити тютюну для чоловіка, стала жертвою співчуття з боку пані Фуаш, співчуття, що вважалось у Клошмерлі виявом найбільших світських тонкощів. Комерсантку вважали особою неабиякої освіченості й доброго роду, яку спостигло лихо — смерть зразкового чоловіка, що мав піднестись до визначної адміністративної посади. Папі Фуаш досконало володіла певною патетикою, яка доходила до сорця добрим клошмерлянам, і її слава визначної жінки навіювала довіру. Ніхто, крім неї, не вмів краще вислуховувати й давати скромні поради.
— Я. всього набачилась на своїм віку,—казала вона.— І то в вищому світі, моя люба! Взяти, скажімо, бали в ліонській префектурі, де збиралося вишукане товариство,— я на них ходила, люба1 "моя пані, так просто, як оце ви заходите до мене в крамницю. О-хо-хо, як усе змінилося! Самі подумайте: у свій час я була на "ти" з пре-фектихою, розмовляла з нею відверто, як оце зараз з вами, а тепер на старість мушу розважувати тютюн! Можу тіль-ким тим похвалитися, що я шляхетного роду. І так сумно стає на душі... Але таке воно життя! Треба вдарити ли-; хом об землю, як ото кажуть.
Приблизно цими словами можна переказати легенду про себе, яку вигадала й поширювала пані Фуаш. Легенда ця була суцільним перебільшенням. Адрієн Фуаш і справді був служив при ліонській префектурі, але на посаді консьєржа. Займаючи її протягом двадцяти років, він особливо відзначився як стійкий картяр, майстер грати в більярд і вмілець випивати щодня по дванадцять чарок абсенту — таланти, завдяки яким цей чоловік у форменому кашкеті був незамінним компаньйоном конторських писарів-завсідників кав'ярні. А що пані Фуаш, зі свого боку, бралась виконувати доручення цих. панків, одержуючи для них. різні амурні листи, прр які їхні жінки не знали, то до цього подружжя всі ставилися вельми шанобливо. Коли у Фуаша почалась біла гарячка і він невдовзі помер, одностайна громадська думка була така, що його сумний кінець спричинила самовіддана служба. А вдові його приділено вигідну роботу в монопольній тютюновій крамничці, бо вона знала таємниці, які спричинилися б до драм у доброму-двадцятку сімей.
Пані Фуаш осіла в Клошмерлі з гідністю високородної дами, яка зазнала прикрощів долі. Поступово вона поза всяку міру перебільшила своє минуле. Певні плебейські вислови в її мові могли виказати ці перебільшення. Але клошмерляни не були обізнані з класичними зворотами, і їхня мова мала свої локальні тонкощі, на тлі яких вигідно вирізнялась говірка пані Фуаш. Тож ніхто не виявляв сумніву в її високому походженні, бо місцева гордість теж мала з неї свою вигоду. Стоячи понад простолюдом, пані Фуаш діставала на збереження найделікатніші таємниці. І охоче їх розповсюджувала.
Отож і цього разу завдяки турботам шановної комерсантки всі клошмерльські жінки скоро дізнались про тяжке лихо, яке спіткало Школу. Це нещастя викликало велике співчуття. Через десять днів, коли швейцар з'явився на вулиці, повільно переставляючи ноги й спираючись на ціпок, за його спиною з одного вікна до другого мовлено спочутливі слова, до неба простягувано стулені кулаки.
— Отакецькі...
— Подумати тільки!
— Страх і подумати...
— Правда ваша, страх!
— На них, мабуть, моторошно дивитися,— найголосні-ше від усіх казала Кароліна Лаліш із долішнього містечка, зітхаючи з жахом. Але ці прикидування нікого не могли обдурити, бо Кароліна Лаліш славилась як найбільш винюшлива кумася в Клошмерлі — її вже десятки разів ловили біля замкової щілини.
Ушкоджені органи Ніколи зажили неабиякої слави у клошмерлян, а в жіноцтва нові їхні розміри просто з думки не сходили. Пані ФуапЬ обережно підживлювала загальну увагу, вряди-годи підкидаючи новини та майстерно дозуючи тлумачення. А в день, коли бачила, що увага слабне, пускала свіжу велику новину:
— А тепер на них лущиться шкіра.
І громадська, думка знов мала над чим працювати.
Роза Бівак іде до баронеси звивистою дорогою в чотири кілометри завдовжки — ця дорога веде від Клошмерля до гордого замку Куртебішів, що стоїть край перших лісів, які правлять йому за заслон. Звідти* він неподільно панує над долиною, і впродовж віків смиренні погляди клошмерлян несамохіть зводились до цього замку, що в ньому вони вбачали неодмінний щабель між своїм становищем і небом. Якийсь, відголос цього психологічного стану живе й у голові Рози Бівак. Мала до того сповнена покірливістю, що, безліч разів напоумлювана, вона вже не знає, чому підкорятися, а чому ні. Оця хвальна покора й призвела її до ганьби. Бо, підкоряючись отак усім і всьому, вона дуже просто підкорилася й Клодіюсові Бро-декену, не вбачаючи істотної різниці між цією покорою та іншими, з яких, правду кажучи, жодна їй нічого не коштує. Ця Роза Бівак дуже подібна до своїх предків, жі-пок середньовіччя, які пройшли, принижені й забуті, крізь жорпа сторіч у цій самій клошмерльській долині, де вони викопували свою чорну роботу, родили та годували дітей і страждали, як робоча худоба} не розмірковуючи, не бунтуючи, а потім покидали цю $емлю, непримітні, так і не збагнувши нічого з отієї неймовірної суєтливої пригоди, через яку вони народжувались й жили. Дуже подібна до цих жінок давнини і Роза Бів к: як і вони, вона мало думає й ніколи не розуміє, підкоряється чоловікам, впливам місяця, буденщині, заповідям природи й заведеним потребам за звичкою безвідмовного послуху і без гризоти, без будь-якого неспокою. Хіба що з деяким подивом, бо з нею трапляються дивні речі, однак цей подив відступає перед почуттям непереборної приреченості — найсильнішим людським почуттям, що дійшло до неї незайманим. Вона думає дорогою: "Ну що ж..." і "Оце маєш!" — ці формули є полюсами її розумової діяльності, що їх часом заступають фрази: "Справді дивно..." і "І все-таки нічого не вдієш". Однак це ще не значить, що вона по-справжньому думає. Ці слова скорше виказують хід навпомацки зародкової думки, неспроможної вирости до розмірів думки справжньої. Роза Бівак купається в приємних потоках, що ллються на неї зі сліпучого неба, зі свіжого повітря, із сонця, з краси речей, але ці відчуття її тіла не дають поживи її мозкові. Вона бачить зелену ящірку на тремтливих ніжках. І каже: "Онде маленька ящірка!" Виходить на роздоріжжя, вагається, в який бік іти, а потім вирішує: "Це, мабуть, осюди треба!" Пітніє й бурмоче про себе: "А печ,е ж сьогодні!" Цими зауваженнями вона констатує наявнісгь-ящірки, спеки та своїх вагань.
Люди кажуть, що вона грішна й дурна, оця мала Роза Бівак, дівчина-мати, якій щойно сповнилось вісімнадцять літ. Але йдучи сама дорогою, здорова, свіжа, зі своєю невизначеною, бездумною юною усмішкою на обличчі, вона мені видається зворушливою, майже гарною й такою хороброю, оця мала Роза Бівак, яка без опору скоряється своїй долі, бо добре знає, ще й як знає,— вона, яка не знає нічого,— що людську долю не одуриш, що жіноча доля, як не крути, здійснюється ловністю: дівчина стає жінкою і сприяє, віддаючи усю свою снагу й здоров'я, народженню нового світу.
Ця сільська дівчина гарна по-сільському, вродлива на свій манір, дещо незграбна і добре збудована для справ, які на неї чекають, вона має дужі руки, міцні ноги, широкий таз та повні груди. Неможливо тому, хто її бачить, як оце я, не відчути себе зворушеним від такої простодушної хоробрості, не всміхнутись їй, не підбадьорити ласкавим словом. Хода в неї тверда й спокійна, її дещо простакувате обличчя променіє величчю процесу, що в ній відбувається; це простує сама молодість, із бездумною впевненістю, новонародженою силою, юною й потрібною несвідомістю, без чого все перейшло б у світ дідів. Вона ступає далі, і це йде вічна ілюзія, а ілюзія — це правда людей, їхня бідна правда. Тож сміливіше, маленька Розо Бівак, маленька носійко праці, майбутнього й життя, сміливіше, бо дорога ще далека і такий це марний похід!
Роза Бівак не почуває ані гризоти, ані тривоги, її тільки непокоїть думка, що вона зустрінеться з баронесою. І ось вона справді заходить до замку, підіймається величними сходами, ось її проводять до порога великої кімнати, куди красивішої і багатшої, ніж середина церкви. Вона не наважується ступити на блискучий і небезпечний паркет. Чується чийсь владний голос, вона повертає голову. То до неї озивається баронеса:
— Це/ ви Роза Бівак? Підійдіть-но ближче, дівчинко моя. Отже, це Клодіюс Бродекен, як мені сказали, призвів вас до такого стану?
Зніяковіла й червона, юна грішниця ствердно відповідає:
— Так, це він, пані баронесо.
— Вітаю вас, панночко! Треба думати, вам десь дуже свербіло! І чого ж він вам такого нарозповідав, оцей хлопець, щоб вас звести? Поясніть мені, зробіть таку ласку.
Таке пояснення не до снаги Розі Бівак з її примітивними засобами висловлення.
— Він мені нічого не розповідав, пані-баронесо,— відповідає вона.
— Нічого не розповідав, кажете? Що далі, то краще. Ну, й потім?
Відкинута на свої останні позиції, мала червоніє ще дужче.