Цей світ здавався колись таким буденним, звичайним, навіть нудним. І нараз він постав перед ними такий неповторно прекрасний, вільний, сповнений одвертих, прямих і чистих стосунків між тими, хто вчив і хто вчився. Де вони тепер, і ті й ті, куди розкидала їх доля? І серця Серьожки і Валі на мить розкрились, повні такої любові до цього світу, що відійшов, і невиразної шаноби п#ред високою святістю цього світу, який вони колись цінити н* вміли.
Обоє вони переживали однакові почуття й без слів розуміли це, і ва ці кілька хвилин надзвичайно зблизились одне • одним.
Вузькими внутрішніми сходами Валя вивела Серьожку на другий поверх і ще вище, до маленьких дверей, які вели на горище. Двері були замкнені, але це не збентежило Серьожку. Пошукавши в кишені штанів, він дістав складаного ножика, сервірованого багатьма іншими корисними речами, серед яких була й викрутка. Викрутивши гвинтики, він зняв ручку дверей, і відкрилась перед ним щілина замка.
— Класно працюєш, зразу видно, професійний злодій,— усміхнулась Валя.
— На світі, крім злодіїв, є ще й слюсарі,— сказав Серьожка і, обернувшись до Валі, посміхнувся їй.
В отворі покопирсавшись долотцем, він одімкнув двері, і на них війнуло жаром розпеченого проти сонця залізного даху, запахом нагрітої на горищі землі, пилюги та павутиння.
Пригинаючись, щоб не зачепити головою бантин, вони пройшли горищем до одного з вікон, дуже запорошеного, і, шибки не витерши, щоб їх не побачили з вулиці, притулились обличчями до вікна, мало не торкаючись одне одного щоками.
З вікна вони бачили всю вулицю Садову, що впиралась у ворота парку, особливо той бік її, де стояли стандартні будинки працівників обкому партії. Просто перед їхніми очима на розі вулиці видніла двоповерхова будівля тресту "Краснодонвугілля".
З тої хвилини, коли Серьожка покинув Верхньодуванний гай, і до тої хвилини, коли вони з Валею разом припали обличчями до запорошеної шибки на горищі, минуло досить багато часу: німці встигли ввійти до міста, і по всій Садовій вулиці тіснились машини, і там і тут було видно німецьких солдатів.
"Німці... Ось вони які, німці! Німці в нас у Краснодо-ні",— думала Валя, і калатало серце, і груди їй здіймалися від хвилювання.
А Серьожку більше цікавив зовнішній, практичний бік справи; гострі очі схоплювали все, що потрапляло в поле зору з віконця на горищі, і Серьожка, сам того не помічаючи, затямлював кожну дрібницю.
Не більше як десять метрів одділяли будинок школи від будинку тресту. Будинок тресту був трохи нижчий за будинок школи. Серьожка бачив залізний дах, середину кімнат другого поверху та найближчу до вікон частину підлоги в першому поверсі. Крім Садової, Серьожка бачив ще й інші вулиці, подекуди загороджені від нього будинками. Він бачив двори та задвірки садиб, де хазяйнували німецькі солдати. Потроху він втяг і Валю в коло своїх спостережень.
— Кущі, кущі рубають... Дивись, навіть соняшники,— казав він.— А тут, у тресті, в них, видно, буде штаб, бач, як хазяйнують...
Німецькі офіцери та солдати — діловоди, писарі,— хазяйновито розміщувалися в обох поверхах тресту. Німцям було весело. Вони повідчиняли всі вікна в тресті, оглядали приміщення, порпалися в шухлядах, курили, викидаючи недокурки на безлюдну вуличку, що відділяла будинок тресту від школи. Перегодом у кімнатах з'явились руські жінки, молоді й літні. Жінки були з відрами та ганчірками. Попідтикавши спідниці, вони стали мити підлоги. Акуратні, чистенькі писарі кепкували з жінок.
Все це відбувалось так близько від Валі й Серьожки, що якась іще не зовсім усвідомлена думка, жорстока, болісна й разом солодка, раптом застукала в Серьожчиному серці. Він навіть звернув увагу на те, що віконечка на горищі легко виймаються. Вони були в легких рамах і держалися в своїх лутках на тонких, косо вбитих цвяхах.
Серьожка й Валя сиділи на горищі так довго, що могли вже розмовляти й про сторонні речі.
— Ти Стьопку Сафонова після того не бачила? — спитав Серьожка.
— Ні.
"Значить, вона просто не встигла нічого сказати йому",— задоволено подумав Серьожка.
— Він іще прийде, він хлопець свій,— шепнув Серьожка.— Як ти думаєш жити далі? — спитав він.
Валя самолюбно повела плечима.
— Хто ж може це тепер сказати? Ніхто ж не знає, як це все буде.
— Це правда,— відповів Серьожка.— До тебе можна зайти коли-небудь? Батьки не лаятимуть?
— Батьки!.. Заходь завтра, якщо хочеш. Я й Стьопу покличу.
— Як тебе звуть?
— Валя Борц.
В цю хвилину до їхнього слуху долинули довгі черги з автоматів, а потім ще кілька коротких,— десь там, у Верх-ньодуванному гаю.
— Стріляють. Чуєш? — спитала Валя.
— Поки ми тут сидимо, в місті, може, хтозна-що робиться,— серйозно сказав Серьожка.— Може, німці й на вашій, і на нашій квартирі вже розташувались, як дома.
Тільки тепер Валя згадала, за яких обставин вона пішла з дому, й подумала, що Серьожа, може, й правий, і мати з батьком хвилюються за неї. Із самолюбства не зважилась вона сказати, що пора йти, але Серьожка ніколи не дбав про те, що можуть про нього подумати.
— Пора додому,— сказав він.
І вони тим самим способом вибралися із школи. Вони ще постояли біля паркана, біля садочка. Після спільного сидіння на горищі почували себе трохи ніяково.
— То я зайду до тебе завтра,— сказав Серьожка.
А дома Серьожка дізнався про те, що розповів потім уночі Володі Осьмухіну: як вивезли поранених, що залишилися в лікарні, як загинув лікар Федір Федорович. Це сталося при сестрі Наді, вона й розповіла Серьожці, як усе трапилось.
До лікарні під'їхали дві легкові та кілька вантажних машин з есесівцями, і Наталі Олексіївні, яка зустріла їх на вулиці, запропонували за півгодини звільнити приміщення. Наталя Олексіївна зразу дала розпорядження всім, хто може пересуватись, іти в дитячу лікарню, але все-таки стала просити, щоб продовжили строк переселення, посилаючись на те, що в неї багато лежачих хворих і немає транспорту.
Офіцери вже сідали в машини.
— Фенбонг! Чого ця жінка хоче? — сказав старший з офіцерів до великого рихлого унтера з золотими зубами і в окулярах у світлій роговій оправі. І легкові машини від'їхали.
Окуляри в світлій роговій оправі надавали есесівському унтерові якщо не вченого вигляду, то принаймні іптелігент-ного. Та коли Наталя Олексіївна звернулась до нього з просьбою і навіть спробувала з ним поговорити по-німецькому, погляд унтера крізь окуляри пройшов немовби повз Наталю Олексіївну. Баб'ячим голосом унтер покликав солдатів, і вони стали викидати хворих у двір, не чекаючи, поки минуть обіцяні півгодини.
Вони витягали хворих на матрацах чи просто взявши під пахви й кидали на газон у дворі. І тут виявилося, що в лікарні є поранені.
Федір Федорович, назвавшись лікарем цієї лікарні, намагався був пояснити, що це тяжкопоранені, які вже ніколи не будуть воювати й залишені на цивільний догляд. Але унтер сказав, що коли вони люди військові, то їх вважають за військовополонених і негайно їх відішлють куди слід. І поранених стали зривати з ліжок у самій білизні і кидати у вантажну машину одного на одного, як попало.
Знаючи запальний характер Федора Федоровича, Наталя Олексіївна просила його вийти, але він не виходив, а все стояв у коридорі, в простінку між вікнами. Його засмагле обличчя темного блиску стало сірим. Він усе перебирав губами недокурену козячу ніжку, і в нього так тремтіло коліно, що інколи він нагинався й потирав його рукою. Наталя Олексіївна боялась одійти від нього й просила Надто не відходити, поки все не скінчиться. Наді було жалко й страшно дивитись, як поранених, напівроздягнених, у скривавлених бинтах, тягли по коридору, інколи просто волокли по підлозі. Надя боялась плакати, а сльози самі собою котилися з її очей, але все-таки не йшла відтіль, бо ще більше вона боялася за Федора Федоровича.
Двоє німецьких солдатів тягли пораненого, якому два тижні тому Федір Федорович вирізав нирку, розірвану осколком міни. Пораненому було вже помітно краще останніми днями, і Федір Федорович дуже пишався цією операцією. Солдати тягли пораненого по коридору, і в цю мить унтер Фенбонг гукнув одного з них. Солдат кинув пораненого, якого він держав за ноги, і побіг до палати, де був унтер, а другий солдат потяг раненого по підлозі.
Федір Федорович зненацька відійшов од стіни, і ніхто не встиг допильнувати, як він уже був біля солдата, що тяг пораненого. Цей поранений, як, зрештою, більшість із них, попри всі муки, яких він зазнав, не стогнав, та коли він побачив Федора Федоровича, він сказав:
— Бачив, Федоре Федоровичу, що роблять? Хіба це люди?
І заплакав.
Федір Федорович сказав щось солдатові по-німецькому. Мабуть, він сказав, що так, мовляв, не можна. І, напевне, сказав: дай, мовляв, я допоможу. Але німецький солдат засміявся й потяг пораненого далі. Тим часом унтер Фенбонг вийшов із палати, і Федір Федорович пішов просто на нього. Федір Федорович зовсім побілів, і всього його трусило. Віп майже насунувся на унтера і щось гостро йому сказав. Унтер у чорному мундирі, який зібрався брижами на його великому гладкому тілі, з блискучим металевим значком на грудях, що зображував череп і кості, захрипів на Федора Федоровича й ткнув йому револьвером в обличчя. Федір Федорович відсахнувся і ще сказав щось, мабуть, дуже образливе. Тоді унтер, страшно вирячивши очі під окулярами, вистрілив Федорові Федоровичу просто межи очі. Надя бачила, як у нього між очима наче провалилось, линула кров, і Федір Федорович упав. А Наталя Олексіївна та Надя вибігли з лікарні, і Надя сама вже не тямила, як опинилась дома.
Надя сиділа в косинці, в халаті, як прибігла з лікарні, і знов та знов починала розповідати. Вона не плакала, обличчя в неї було біле, а маленькі вилиці горіли полум'ям, і блискучі очі її не бачили тих, кому вона розповідала.
— Чув, шльондро? — люто кашляв батько на Серьож-ку.— їй-богу, візьму та відшмагаю батогом. Німці в місті, а він шльондрае де попаде. Матір мало не звів у могилу.
Мати заплакала.
— Я ж замучилася за тобою. Думаю, вбили.
—— Убили! — раптом злісно сказав Серьожка.— Мене ось не вбили. А поранених убили. У Верхньодуванному гаю. Я сам чув...
Вій пройшов до світлиці й кинувся на ліжко в подушку. Мстиве почуття трясло все його тіло.