Аж на світанку трохи очуняла, а поки переконала Мінні добряче хильнути джину, подивитись, чи замкнено двері й знов лягти спати, сонце вже й високо підбилося, і я пішла нагору, розбудила Джекі та наказала їй зачинити пансіон і нікого не пускати до шостої вечора, хоч би там під дверима зібралися рогаті лобурі з цілого Півдня. Отож Мінні повернулася на своє ліжко в комірчині, що виходить на тильну веранду будинку, а я подумала спершу, може, вона забула замкнути ті двері...
— Авжеж я замкнула! — втрутилася Мінні. — Там же пиво стоїть! У мене вони завше замкнені, відколи цей хлопець тут| бо я його знаю ще.з минулого літа...
— Отож двері було замкнено, й вона лежала на своєму ліжку, — провадила своє міс Реба, — страшенно втомлена і спала, як після маківки, нічого не відаючи, аж поки...
— Я прокинулася, — втрутилася знову Мінні. — Я була така виснажена й утомлена, що спала занадто твердо, знаєте, як воно буває; оце лежу й раптом чую щось таке чудне в роті. Мені здалося, то якась дрібка пристала до зуба, хоч я вже так стережуся. Аж коли я встала, підійшла до дзеркала й глянула...
— Дивно, що її тоді не почули в Чатанузі, вже не кажучи про Пошем, — мовила міс Реба. — А двері все були замкнені...
— Це він! — крикнула Мінні. — Більше ніхто! Він кожен день морочив мені голову, скільки той зуб коштує, та чого я не продам його, та скільки я дістала б за нього, та де я продавала б його...
— А певно, він, — мовила міс Реба. — Тим-то він і зчинив такий гвалт уранці, як ти сказала йому, що він не вертає додому, а мусить їхати з тобою до Пошема,— обернулася
вона до Евербі.— Отож почувши свисток паровоза, він чкурнув, еге ж? То де він тепер, як ти гадаєш? Бо я маю намір відібрати назад цей зуб Мінні. '
• — Ми не знаємо, — відповіла Евербі. — Він зник з брички десь так о пів на шосту. Ми думали, що він тут, бо більше йому нема куди подітись. Але ми його ще не знайшли.
— Ви, може, не шукали як слід, — сказала міс Реба. — Він не з таких, що тільки свисни — й прибіжить. Його треба викурювати, як щура чи змію.
Ввійшов готельний реєстратор.
■— Уже все гаразд? — спитала міс Реба.
— Так, місіс Бінфорд, —.відказав той. Міс Реба підвелася.
— Я влаштую Мінні й побуду з нею, поки вона засне. Тоді я хотіла б повечеряти, — звернулася вона до нього. — Що-небудь.
— Трохи пізнувато...— затнувся реєстратор.— їдальня...
— Далі буде ще пізніше, — зауважила міс Реба. — Що-небудь. Ходімо, Мінні.
Вони вдвох вийшли. Реєстратор також пішов. Ми, — ті, хто лишився,— стояли, ніхто не сідав; вона, Евербі, теж стояла, здорова дівчина, якій незворушність була до лиця, як і біль також, поки вона не рухалась, як от зараз. А може, то був не так біль, як сором.
— Там, у тій глушині, він не мав ніякої можливості, — мовила вона. — І я думала... Витягти його звідти хоч на тиждень минулого літа. А тоді цей рік, надто ще коли' ви всі приїхали, і ледве я побачила Лусьєса, як одразу зрозуміла, що саме таким весь час хотіла б його бачити, тільки не знала, як йому це сказати, як його навчити. І я подумала, що коли він побуде з Лусьєсом бодай два-три дні, то, може...
— Авжеж, — сказав Бун. — Витонченість. — Він підійшов до неї, незграбний якийсь. Не пробував її цим разом обняти і навіть не торкнувся до неї. Він просто поплескав її по плечі, і здавалося, так само тверда була його рука, так само тяжка й нечутлива, як і Бучева, що з нею познайомилося щойно його власне плече. Але насправді вона була зовсім інакша. — Та вже нехай, — мовив він. — Кинь цим журитись, кажу тобі. Ти робила все, що могла. Так і треба було. Ходім-но.
На порозі знову з'явився офіціант.
— Ваш фурман у кухні, сер,— сказав він.— Він має щось важливе передати.
— Мій фурман? — вразився Бун.— Я не маю ніякого фурмана.
— Це Нед, — поспішив я пояснити, рушаючи перший. 14* 419
Евербі пішла за мною, залишивши Буна наостанці. Офіціант провів нас до кухні. Нед стояв близенькобіля куховарки, дебелої негритянки, що витирала посуд над зливальницею, і просторікував:
— Коли тобі за гроші йдеться, любонько, то я саме той... — Він побачив нас і в одну мить прочитав, що Бун має на думці: — Можете заспокоїтись. Він там у Посема. Що він цього разу накоїв?
— Що? — не зрозумів Бун.
— Це Отіс, — озвався я. — Нед його знайшов.
— Я його не губив і не знаходив, — сказав Нед. — То гончаки дядька Посема знайшли. Годину тому загнали його на деревце за курником, аж поки прийшов Лаїйк і зняв його відти. Зі мною він не хотів їхати. Він так наче зараз узагалі нікуди не збирається. Що він цього разу накоїв? —Ми йому розповіли. — А, то вона теж тут, — сказав вія. І додав тихо: — Ги, ги, ги. —А далі: —Тоді його там уже не буде, коли я повернуся.
— А то б чому? — здивувався Бун.
— Хіба ви, бувши на його місці, так би там і сиділи? — мовив Нед. — Він же розуміє, що досі ця жіночка вже прокинулась і виявила свій збиток. Та й міс Ребу він досить довго знає і не має сумніву, що вона так чи так досягне до нього рукою, переверне догори ногами і витрусить того зуба, хоч би де він його заховав! Я сказав йому, куди їду на цьому мулі, а довідатись, коли'приходить поїзд і скільки треба часу, щоб туди дістатись, — це він у будь-кого може. Хіба ви, маючи цього зуба, так би там і сиділи?
— Ну то добре, — сказав Бун. — Але що він з ним може зробити?
— Коли б це хтось інший, а не він, я б сказав, що в нього три можливості: продати його, сховати або віддати. Але що це він, то лишається дві: продати або сховати. Тільки якби про те йшлося, щоб його десь сховати, зуб і далі міг би собі любісінько стриміти в цієї жіночки в роті, — для Сви-стюка це було б усе одно. А щоб швидше продати золотого зуба, найкраще б повернутися до Мемфіса. Але ж знову: пішки до Мемфіса задалеко, а дістатись до поїзда (це коштувало б грошей — вони в нього, певно, є, та тільки його ж не приперли ще до стіни, щоб він витрачався) — то треба пройти через Посем, а тут хтось його міг би набачити. Тож друге найкраще місце, де можна швидше продати того зуба,— це завтрашнє біговище. Коли б це ви чи я, ми могли б завтра поставити зуба на якогось коня. Але він не з таких, що закладаються. Для нього це надто забарна справа, та ще й непевна. Так що завтра на гонах саме буде пора його пошукати. Шкода, що я не знав про той зуб, коли мав Свистю-ка оце тільки-но в руках. Може; я того зуба витягнув би з нього! А тоді, коли б моє право, відвів би його вранці на станцію й передав містерові Сему Колдуелові, що проїжджатиме на захід поїздом о шостій сорок, і сказав би не випускати його з рук, аж поки, зачиняться за ним двері першого ж арканзаського поїзда.
— Зможеш ти його завтра знайти? — спитала Евербі. — Я повинна його знайти. Він ще дитина. Я заплачу за зуба, я куплю Мінні другого такого. Але я повинна його знайти. Він скаже, що його не брав, що ніколи його й не бачив, але я повинна...
— Мабуть, — сказав Нед. — Я б на його місці теж так сказав. Спробую. Я приїду сюди вранці по Лусьєса, але певніше буде на полі перед самими гонами. — Він мовив до мене:— Люди вже заглядають до Посема на подвір'я, так наче між іншим, щоб переконатись, які це диваки ще вірять у цього коня. Отож, либонь, завтра матимемо нічого собі гурт. Вже пізно, і тобі пора спати, а я заберу цього мула до Посема й теж улаштую на ніч. Де твоя шкарпетка? Не загубив?
— У кишені, — відповів я.
— Гляди, щоб не загубилася. Бо друга від пари — ліва, а саму ліву носить — то певна невдача. — Він обернувся, але тільки до гладкої куховарки, і мовив: — Хіба що я передумаю і залишусь ночувати в місті. На коли ти готуєш сніданок, любонько?
— Саме на ту пору, як ти досить далеко, щоб його не зжерти,— відказала та.
— Ну то на добраніч усім,— мовив Нед і вийшов.
Ми повернулися до їдальні, де офіціант, уже в сорочці з короткими рукавами, без комірця й краватки, подав міс Ребі тарілку з свинячими котлетами, вівсянку, коржики й ожиновий джем — те, що ми мали на вечерю, тільки тепер воно вже було не гаряче й не холодне, а просто літнє,— сказати б, у дезабільє, як і офіціант.
— Ти поклала її спати? — запитала Евербі.
— Ага, —відповіла міс Реба. — Той малий сучий... — і урвала мову. — Пробач мені. Я думала, вже все знаю в своєму реместві, але мені й на гадку не спадало, щоб у котромусь моєму домі— в когось украли зуба. Ненавиджу цих бай-стрючих шмаркачів. Вони як змієїнята. Здорової змії не страшно, бо ти наперед знаєш, що її треба стерегтись, але отаке змієня вкусить тебе, ще й зубів у нього не помітиш. Де моя кава?
Офіціант приніс кави і вийшов. І тоді ця велика їдальня, де все було під покрівцями, враз перелюднилась, так наче щоразу, як Бун із Бучем опинялись у тих самих чотирьох стінах, усе множилося й більшало у розмірах, не залишаючи зовсім вільного місця. Він, Буч, уже знову побував у лікаря, чи ще десь, — носій бляшаної зірки, мабуть, добре знає, де йому не наважаться відмовити в дармовій чарці. Година стояла пізня, я вже втомився, аж тут його знов принесло. І раптом я збагнув, що він же й досі ще не показав себе, що ми тільки починаємо мати з ним клопіт, а він стояв у дверях, випинаючись, бликаючи очима, самовпввне-ний, бадьорий і трохи червоніший, ніж звичайно, його зірка на пропітнілій сорочці теж випиналася до нас, мовби жила своїм самостійним життям, бо він, Буч, носив її не як офіційний дозвіл на своє виняткове покликання, а як бойскаут носить відзнаку: і як виняткову, тяжко здобуту винагороду, і як емблему свого фаху, і як наперед дане розгрішення з усіх можливих учинків, що входять у містичну сферу Його діяльності чи обіймаються нею. В цю мить Евербі хутко схопилася, мало не перебігла округ столу й сіла поруч із міс Ребою, на яку Буч тепер дивився й перед якою випинався. Саме тоді я поставив Буна щаблем нижче, бо вирішив, що найбільше клопоту в Евербі. Бун мав мороку тільки з Бучем, тоді як вона з ними обома.
— Ну-ну,— сказав. Буч,— то це вся Каталпа-стріт перебралася на схід, до Посема?
Отож я спершу був подумав, чи не приятель він міс Реби або хоч один з клієнтів її закладу. Але якби навіть так, то він не пам'ятав її ім'я. Проте навіть в одинадцять років я досить уже навчився, щоб знати, що такі, як Буч, нікого не пам'ятають, хіба лиш у прикрій потребі, а чого він зараз потребував (тобто міг би використати), так це саме жінку, байдуже яку, аби більш-менш молода й миловида.