шоб ніхто мені не мішав... Канпоту собі націдиш, — і читать!
— Где взял? — поцікавився Нікіта Іванич.
Бенедикт виразив таку собі невизначеність: щелепу випнув, рота курячою гузкою зробив, наче для поцілунку, брови звів на лоба, скільки зміг, і очі на плече скосив; руками теж туди-сюди поворушив. У різних напрямках.
— Взяв... то й взяв. У нас вобше бібліотека велика.
Налили ще ржавлі; Прежні на Бенедикта не дивилися, та й один на одного не дивилися, а в стіл.
— Спецхран, — сказав Лев Львович.
— Духовная сокровищница, — поправив Нікіта Іванич.
— Тільки я вже все прочитав, — сказав Бенедикт. — Я, ета... з просьбою. Мо', у вас є шось почитати, га? Я акуратно... ні плям, нічого. Я книгу поважаю.
— У меня книг нет, — сказав, як одрубав, Нікіта Іванич. Гля, одрікається. Чи правда, чи може бреше?..
— Я можу дать свої, на врем'я... Як-то кажуть — на обмін... Тільки ви обережно... У шось заверніть... у ганчірочку там, ряднинку... В мене книги хароші, ні Болєзні од їх, нічого...
— Межбиб с Левиафаном, — сказав Лев Львович. — Я бы не связывался.
— У вас фаза конспирации... Где же ваш демократизм?
— Не надо кооперироваться с тоталитарным режимом...
Бенедикт почекав, поки Прежні набалакаються своєї тарабарщини.
— То як, Нікіто Іваничу?
Нікіта Іванич руками одмахнувся, наче не чув. Ще бражки налив. Харашо пішла...
— В мене інтере-е-есні, — спокушав Бенедикт. — Про дівчат, про природу... наука теж... усяке сообчають... Ви тут шось про свободи казали, — так і про свободи пишуть, про шо хоч пишуть. Учать, як свободу робити. Принести? Тільки шоб акуратно.
— Но?.. — зацікавився Лев Львович. — Чья книга?
— Моя.
— Автор, автор кто?
Бенедикт подумав.
— Та я так одразу й не згадаю... На "Пле" якось...
— Плеханов?
— Нє...
— Неужто Плеве?
— Нє, нє... Не збивайте... А-а! — "Пле-етення". Еге ж! "Плетення жіночих жакетів". — "При вив'язуванні проймочки робимо дві петлі з накидом, для свободи руху. Знімаємо на праву спицю, не пров'язуючи".
— Вязать-то у нас всегда умели... — вишкірився Лев Львович.
— То я привезу? Одобряєте?.. — підхопився Бенедикт.
— Не стоит, юноша.
Бенедикт злукавив: він і сам не дуже-то полюбляв читати "Плетення", — нудненьке есе; але ж, думав, Прежнім може й пондравиться, хто їх знає. Сам він більше полюбляв "В объятиях". А ржавлею ж надиміли — нема чим дихати. Бенедикт, раз уже підвівся, штовхнув двері, — впустити завірюшного повітря. А заразом і на Тетерю подивитись, простежити: чи не допустив самовольство, чи не забрався у сани, — там же шкура ведмежа, а ця скатіна другим разом шо витворяє: забереться під шкуру грітися, а потім провітрюй! Сморід од перевертня страшенний: гній, сіно, ноги немиті. Ні, не забрався, але диви, шо робить, зараза: на ноги став, валянка з руки зняв, і на стовпі, де "Никитские ворота" написано, матєрне видряпує.
— Тетеря!!! — гаркнув. — Ах-х ти, погань волохата!.. Все бачу!
Миттю прошмигнув назад, на карачки, наче нічого не робив, і ногу на стовпа задер: мовляв, а што? проста аблєхчаюс, как водіцца. Писяю.
— С-с-скатіна...
Нікіта Іванич визирнув з-за Бенедиктова плеча.
— Беня! Но что же вы не приглашаете своего товарища в дом? Боже мой, и в такой мороз!..
— Таваріща?!.. Нікіто Іваничу! Та то ж перевертень! Чи ви перевертня не бачили?!
Лев Львович, — ой, не полюбив він Бенедикта: поглядав отак наче презирливо і рота на сторону кривив, — теж з-за столу підвівся, стовпився за спиною Істопника, виглядав. Бурмотів: "чудовищно, эксплуатация"...
— Зовите, зовите в дом! Это бесчеловечно!
— Так воно ж не людина! У людини валянок на руках нема!
— Шире надо смотреть! И без него народ неполный! — напучував Лев Львович.
— Не будем спорить о дефинициях... — Старий замотував собі горло шарфом. — Мы-то с вами кто... Двуногое без перьев, речь членораздельная... Пустите меня, я пойду приглашу... Как его зовут?
— На Тетерю одзивається.
— Ну я не могу так взрослого... По отчеству как?
— Петрович... Та чи ви при своєму розумі, та побійтеся Бога, Нікіто Іваничу!!! Перевертня — в хату! Нагидить! Стійте!..
— Терентий Петрович! — схилився у замет Істопник, — сделайте милость! В избу пожалуйте! К столу, погреться!
Зовсім, мабуть, здурілі Прежні розпрягали перевертня, знімали голоблю, заводили в хату; Бенедикт плюнув.
— Вожжи ваши позвольте, я помогу... На гвоздь вешайте...
— Шкуру вкрадуть! Шкура там осталася! — кинувся до саней Бенедикт, і вчасно: вже двоє голубчиків згортали ведмежу шкуру, наче килим, брали на плече, та хто хоч таке зробив би, — ану, таке добро посередь вулиці без хазяїна валяється! Угледівши Бенедикта, метнулися з килимом у провулок. Наздогнав, у морду дав, одбив добро, аж захекався. У-у, злод-дюги!
-...я домой пришёл, всё культурно, полы польским лаком покрыты! — розорявся п'яний Тетеря. — Разулся, сразу в тапки, по ящику фигурное катание Ирина Роднина! Двойной тулуп... Майя Кристалинская поет. Тебе мешала, да?
— Я... — заперечував Лев Львович.
— Я, я! Все "я"! "Я" — последняя буква алфавита! Распустились при Кузьмиче, слава ему! Всех распустил, карла гребаный! Книги читают, умные все стали! Небось при Сергеиче бы не почитали!..
— Но помилуйте!.. позвольте! — рвалися один поперед одного Лев Львович з Нікітою Іваничем, — при Сергей Сергеиче был полный произвол!.. — потоптал права личности!.. — аресты среди бела дня!.. — вы забыли, что больше трёх запрещали собираться?.. — ни петь, ни курить на улицах!.. комендантский час!.. — а что было, если опоздаешь на пересчёт?!.. — а форма одежды?..
— При Сергеиче порядок был! Терема отстроили! Заборы! Никогда выдачу со Склада не задерживали! Пайки на праздники, у меня паёк пятой категории был, и открытка от месткома!..
— Вы путаете, вы путаете, открытки, — это было до Взрыва!.. Но, — вспомните, — ещё каких-нибудь сорок лет назад запрещали частный излов мышей!
-... кооператив в Скообл... в Свиблове, — заплітався язиком Тетеря, — от метро пять минут. Район зелёный, понял? Мы не рабиновичи, чтоб в центре жить!.. И правильно вас всех сажали!
— Позвольте... мы же говорим о Сергей Сергеиче!..
-...очки напялят и рассуждать! Не позволю... крапивное семя! Вдарить монтировкой... Не тряси бородо-о-ой! Абрам! Ты абрам! Тебе от государства процент положен, и соблюдай!.. ё-моё... а не с иностранцами хвостом вертеть...
— Но...
— Расплодились, бля! Два процента вам быть велено!.. чтоб у трудового народа на шее не засиживался!.. Кто всё мясо съел? Эпштейн! А?! Сахар скупили, а мы белое из томат-пасты гони, да? Так?.. Гитлер ты! Жириновского на тебя нет!
— Но...
— ...сыну костюмчик васильковый чистсшщч... чистошерстяной!.. А ты сговорился Курилы Рейгану продать!.. Ни пяди!..
— Терентий Петрович!
— Сказал: ни пяди!.. Курилы не отдадим... А столбы свои в з-задницу себе засунь! Развели музей в государстве, па-ра-зи-ты! Бензином вас всех... и спичку!.. и ппппппарламент ваш, и книжки, и академика Ссссссахарова! И...
— А в-вот тебе, ссскотина! — раптом зацідив з розмаху побагровілий Лев Львович. — Не трогай Андрей Дмитрича!!!
Ніякого Андрєй Дмітріча у хаті не було; а таке буває, коли забагато хильнеш: у очах наче двоїться, а з кутків постаті невідомі, чи обличчя дивляться; кліпнеш, — і нема їх.
— Мммерзавец! — репетував уже й Старший Істопник. — Во-он от-сю-да!
— Не тро-ожь! — бушував Тетеря, одбиваючись волохатими ліктями. — Русских бью-у-ут!
— Урка!.. Беспредел!.. Вяжи его!
Повалили стіл, покотився дзбан; Бенедикт теж накинувся, допомагав в'язати віжками п'яного скатіну; скрутили, викинули на вулицю, ще й копняка дали, — а н-на тобі, з походом.
— ...в Свиблове смеситель хромированный стоял! — тільки й чуть було крізь завірюху. — А у вас нич-чего на хер не стоит, у ппи-да-ра-сов!..
Якшо цей сумирний, який же Потап?
ША
Вздымаются светлые мысли
В растерзанном сердце моём,
И падают светлые мысли,
Сожжённые тёмным огнём...
— При Сєрьгєй Сєрьгєїчу порядок був, — сказав Бенедикт.
— Авжеж! — відгукнувся тесть.
— Більше трьох не збиралися.
— Ні в якому разі.
— А зараз всі такі розумні поробилися, книги читають, розпустилися. Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив.
— Золоті слова! — зрадів тесть.
— Сєрьгєй Сєрьгєїч огорожі відбудував, а зараз шо?
— Це то-о-очно!
— Кругом дірки, паркани завалилися, народна тропа кропчиком поросла!
— Ой, не кажи!
— Сама нікудишня трава, ні смаку од неї, ні запаху!
— Ані найменшого.
— На пушкіна спіднє вішають, наволочки, а пушкін — наше всьо!
— Всьо, аж до ниточки.
— То ж він стіхи написав, а зовсім не Федір Кузьмич!
— Ні в якому разі.
— Він вище александрійського стовпа!
— Та-а-а-а, дорогенький, куди до нього тому стовпу!
— А Федір Кузьмич, слава йому, мені може по коліна буде! А туди ж, — Найбільший Мурза, довгої йому жизні! Оленьці на коліна угніздився, як у себе вдома!
— Ану, ану!..
— Шо "ану"?..
— Далі думай!
— Шо думати?
— А шо тобі серце підказує?..
Нічого серце Бенедиктові не підказувало, чорно було на серці, наче у хаті взимку, коли всі свічки попалив, навпомацьки живеш; десь була іще одна свічка, та спробуй її знайди серед отої темені непроглядної!
Шукаєш руками, розшукуєш, а руки, — вони ж сліпі, полохливі: знайдеш хтозна-шо, обмацаєш, не бачачи, душа й обімліє: ой, а це шо? Га?! Та зроду такого в хаті не було! Шо це?!
Раптом усе всередині, з переляку, я-як обірветься! Я-я-як кинеш оте, шо обмацував... Стоїш, заціпенівши, і дихнути боїшся... Навіть і ступнути... Думаєш: ану, зараз ступну, та й натраплю ногою на ОТЕ...
Обере-е-ежненько... бо-оком, бо-оком... зкра-а-аєчку... по сті-іночці... туп, туп, — та й проберешся до дверей. Шарпнеш двері, — і тікать, прожогом, не оглядаючись!
...Звалишся під деревом, чи коло паркану; всього аж трусить. Тепер мусиш старцювать, вогню позичать, ще й може свічку в когось випрохувать. Як позичать свічку, — уже легше, не так страшно; повернешся у хату, дивишся, шо ж воно таке було, — а нічого такого наче й нема.
Нема нічого.
А то сусіди, шкоди отакі, другим разом учудять: поки тебе нема, хтозна-шо тобі підкинуть, шоб ти з переляку мало не сказився; а поки ти туди-сюди бігаєш, вогню позичаєш, вони те, шо підкинули, назад заберуть, і нема нічого, і не взнаєш навіть, шо ж то було.
Серце нічого не підказувало, а голова — так, голова підказувала, — на те у їй всередині й розум, у голові, — а підказувала вона, шо бозна-коли, ще до весілля — гай-гай! коли ж це було! — коли був іще Бенедикт хлопцем диким, некультурним, малограмотним молокососом із хвостом та без понятій, — бачив він у Варвари Лукинишни книгу.