Нахилена над закривавленим трупом калькабра, яку роздражнили чари, вишкірила дводюймові ікла, а волосся піднялося над її головою, ніби срібляста корона. Стінолаз знизав плечима, наддав ходи. Як колись, так і тепер, виявляється, ходити по Вроцлаву поночі було небезпечно.
Він перетнув Торгову, вийшов на невелику площу біля криниці. І тут на нього накинулися. З усіх боків. Одягнені так, що їх майже не було видно. Надзвичайно швидкі. Як на людей.
Тільки те, що він блискавично ухилився, врятувало йому життя; він майже в останню мить вловив оком блідий зблиск націленого в нього клинка. Схопив нападника за полу куртки, крутнув ним, пхнув просто на другого атакуючого, прямо на вістря меча. Відхилився, відчув, як сталь ковзнула по його волоссю. Він відскочив, побачив, як меч іншого зловмисника викрешує іскри з залізних ґрат. Хапнув руку з мечем, шарпнув, вибив противника з рівноваги, кинув на коліна, швидким одночасним рухом обох рук скрутив йому карк. Напав наступний, завдав удару. Стінолаз ухилився від леза легким півобертом, упіймав за лікоть і зап'ястя, вилущив меч, зламав руку. Нападник завив. Затуляючись ним, як щитом. Стінолаз ударив наступного атакуючого мечем у живіт, скочив, не чекаючи, поки той впаде, до інших. Коли ті розсипались навсібіч, повернувся, різким рухом перерізав горло тому, котрий мав зламану руку.
Лежало троє, залишилося троє.
Мертвенний місяць блиснув з-за хмари, а Стінолаз атакував.
Вони втекли від нього за криницю, але це їх не врятувало. Вони не бачили його, коли він на них накинувся. Перший звалився на коліна від удару в пахвину; він ще не встиг розкричатися як слід, як уже мав розпанахану трахею. Другий кинувся на порятунок, атакуючи в класичній фехтувальній позиції. Стінолаз підпустив його на відповідну дистанцію, парирував випад і завдав удару, сильно і впевнено, в лице, між оком і носом. Противник смикнувся, задрижав, безпорадно трясучи руками. Потім зсунувся з леза, обм'яклий, як ганчірка.
Залишився тільки один, зачаївшись у пітьмі. Він випередив Стінолаза, атакував сам. Викрикуючи щось незрозуміле, піднімаючи для удару якусь дивну зброю — чи то сокиру, чи то булаву. Стінолаз ухилився від нього, короткого шмагонув. Нападник упав на коліна. А потім на лице.
Стінолаз подивився на меч. Зразу було видно, що це непроста зброя. І недешева. Імовірно, медіоланська. На ефесі було клеймо зброяра, невелике, його було важко розгледіти в пітьмі. Стінолазові, зрештою, не хотілося розглядати.
Один із лежачих захрипів, затрясся, задзеленчав пряжкою пояса по кам'яній плиті криниці, до якої доповз. Стінолаз за три кроки вже був коло нього, рубонув раз, другий, за третім разом медіоланський ефес лунко тріснув. Він відкинув уламок.
Застогнав інший. Той, хто впав останнім. Стінолаз наблизився, підняв дивну зброю. Це був хрест. Великий, важкий, залізний хрест з прямими плечами. На плечах поблискувало сріблом гравірування. Напис.
— Я не демон, курва, — сказав Стінолаз.
Він підняв хрест і вдарив ним, як сокирою.
Краєм плаща вбитого отер забризкані мозком холоші. І пішов своєю дорогою. Нічним Вроцлавом. Містом, яке вночі могло бути небезпечним.
Розділ восьмий
у якому в замку Одри Прокоп Голий виявляє до Рейневана довіру, а привид без одного пальця на нозі провіщає майбутнє нащадкам Гедиміна.
Якщо під'їжджати з півночі, за течією Одри, то розташоване на правому березі місто виднілося вже здалеку. Над великим замком, який увінчував стрімку скелю, здіймалася кругла вежа з гостроверхим дахом. Збудований, як стверджувала легенда, тамплієрами, замок був сполучений з наїжаченим присадкуватими вежами чотирикутником міських мурів. Над містом виблискувала новесенькою золотою бляхою дзвіниця парафіяльного костелу.
Над рікою піднімалася імла, туман переповзав зеленіючими вербами і лозами. Прокоп Голий підвівся у стременах, застогнав, потираючи крижі.
— Ось і Одри перед нами. Поспішімо.
З чатівні над брамою їх помітили, окликнули. Задзвеніли ланцюги, грюкнув, опускаючись, міст, зарипіли, піднімаючись, грати. Вони в'їхали під тупіт копит. У підвалля, а потім — у вузькі вулички, поміж майстерні, крамнички і купецькі будинки.
— Твоя медицина перестає діяти, — нарікав Прокоп. — Господи Ісусе, Рейневане, рве мене так, що, напевно, із сідла вилечу…
— Потерпи. Хай-но я тільки знайду аптеку…
— Аптека є на ринку, — сказав Бедржих зі Стражниці, який їхав поруч. — Завжди була. Хіба що її вже встигли розграбувати.
Місто Одри завдячувало своїм розвитком розміщенню: воно було розташоване в так званій Моравській Брамі, щербині між хребтами Судетів і Карпат, на шляху, що вів із басейну Дунаю до Одри і Вісли. Шлях цей сполучав південь і північ, Гданськ і Торунь — з Будою, Краків — з Віднем і Венецією, Познань і Вроцлав — із венеційськими володіннями над Адріатикою. Таким чином, природно, що це був важливий торгівельний шлях, яким постійно тяглися купецькі каравани.
За гуситів шлях збезлюднів, купці почали оминати ці місця, де постійно спалахували пожежі та бунти, а решту зробила блокада. А в 1428 році замок Одри захопив і сів у ньому Добеслав Пухала з Венгрова, союзник Табора, польський лицар гербу Венява, славетний ветеран Грюнвальда, переможець хрестоносців під Радзином і Голубом. Пухала на чолі своїх польських молодців кинувся на край, наче яструб, палячи, що лиш міг, вирізуючи до ноги тих, хто чинив опір. Укріпившись у замку на Одрах, він надійно відрізав єпископський Оломоуц від Опави, яка належала до антигуситської коаліції, унеможлививши координацію дій Пшемекові Опавському і моравській шляхті. Через це він став більмом на оці та мішенню численних атак, які, одначе, йому завжди вдавалося впевнено відбивати. Зрештою, самим лише відбиванням атак він не вдовольнявся: сам нападав на ворожі володіння, сіючи страх і світячи зафортифікованим католикам загравами в очі. А тепер, коли на бік Чаші перейшов, ставши союзником Табора Ян з Краваржа, Пухала почав контролювати усі шляхи сполучення, у тому числі й найважливіший для гуситів гостинець — цешинський, яким до Одр безперервно текли обози зі зброєю і групи польських добровольців. Озброєних людей в Одрах було стільки, що місто нагадувало військовий табір. Більшість вуличок перегороджували обложні машини, бойові вози і бомбарди — на несамовиту радість дітворі, яка по них лазила.
— Я їду в замок, до Пухали, — заявив Прокоп. — Брате Пардусе, займися розташуванням людей. Рейневане, ти знайди аптеку, придбай, що треба, і приходь на допомогу стражденному. І поспішай, бо стражденний ось-ось вкурвиться.
— Найважливіше, щоби в аптеці мали інгредієнти…
— Матимуть, — запевнив Бедржих. — Тутешній аптекар — це, як пліткують, ще й алхімік і чорнокнижник. У нього на складі знайдеться найрізноманітніша магічна всячина, от побачиш. Хіба що його вже встигли прикінчити за чаклунство.
* * *
Узятися за лікування Прокоп Голий наказав Рейневанові майже одразу ж після зустрічі в єсьоницьких лісах, у першому ж надибаному курені смолярів.
Причиною страждань гейтмана був ревматизм, точніше — міальгія, запалення м'язів, яке в цьому конкретному випадку викликало обширні та дошкульні болі в районі стегон, lumba, з чого походила популярна серед університетських медиків і чарівників назва "люмбаго". Причини хвороби не були до кінця з'ясовані, традиційне лікування зазвичай не давало ніяких результатів, окрім тимчасових. Магія досягала більшого успіху, чародійні бальзами, якщо навіть і не були здатні повністю оздоровити, тамували біль набагато швидше і на довший час. Найуспішніше лікували люмбаго деякі сільські баби, але баби боялися лікувати, бо їх за це спалювали на вогнищах.
Рейневанові, який не мав у своєму розпорядженні магічних компонентів для бальзамів і компресів, довелося обмежитися накладанням рук і заклинаннями, посиленими Альгосом, одним із мініатюрних амулетів з урятованої Шарлеєм шкатулки. Це було небагато, але мусило принести полегшення. І принесло. Відчувши, як біль стихає і зникає, Прокоп аж застогнав від радості.
— Ну ти й чудотворець, Рейнмаре. У-ух… Добре було б мати тебе під рукою весь час…
— Гейтмане, я не можу залишитися. Я мушу…
— Хрін мене обходить, що ти мусиш. Я сказав — і все: ти мені потрібен. І не тільки лля лікування. Я ні про що тебе не розпитую, не вимагаю пояснень, звідки ти взявся під Совинцем і що там поробляв. Не запитую про бійку з находськими Сирітками і загадкову смерть Сміла Пульпана. Не запитую, хоча, можливо, і мав би. Так що обійдемося без балачок. Ти залишаєшся зі мною, а ми їдемо до замку Одри. Ясно?
— Ясно.
— Ну то більше мені не говори, що ти щось там мусиш.
Стогнучи, взявся надягати сорочку. Рейневан дивився на його широку спину, на безволосу, рожеву, як у дитини, шкіру.
— Брате Прокоп.
— Ну?
— Тебе, може, здивує це запитання, але… Чи ти не був недавно… поранений? Залізним лезом або клинком? Не порізався залізним предметом?
— А що то тебе обходить? А, це, либонь, пов'язано з якимось чародійством… Так ось, уяви собі, що ні. Я ніколи в житті не був поранений, навіть подряпаний. Майже всі в Таборі зазнали ран або від ран гинули… Мікулаш з Гусі, Жижка, Гвєзда, Швамберк, Кунеш з Бєловіц, Ярослав з Буковини… А я, хоч ставав не до одної битви, без жодної подряпини… Просто талан.
— Воістину так. Талан, і нічого більше.
* * *
Аптека вціліла; вона була там, де й мала бути, на ринку, навпроти кам'яного ганебного стовпа. Інгредієнти для бальзаму від люмбаго теж знайшлися, щоправда, не відразу, а тільки після того, як Рейневан проговорив "Visita Inferiora Теггае" — пароль алхімічного Інтернаціоналу, що грунтувався на Смарагдовій Таблиці. Це врешті-решт пересилило недовіру аптекаря. Чимала заслуга в тому була і Самсона Медка, який у певний момент зробив вигляд, що починає слинитися і хоче ригати. Аптекар дав їм усе, чого вони хотіли, тільки щоби вони нарешті пішли.
Ринок кишів озброєними людьми. Зусюди долітала польська мова. У дуже спрощеному її варіанті. Тому, який складався головним чином із найбільш звичайних і солдатських слів.
— Оце так ти вляпався, — констатував Шарлей, витріщаючись на купол дзвіниці парафіяльного костелу. — Прокоп тримає тебе в кулаку. Залишить тебе при собі, це однозначно, а для яких цілей використає — ще невідомо.