І все. І кому тоді швидше повірять: йому чи нам? Всі знають, що ми його ненавидимо, і Дамблдор подумає, що ми все це вигадали, щоб домогтися звільнення Снейпа. Філч нас не підтримає. Він надто близький зі Снейпом, до того ж, на його думку, чим більше учнів виженуть, тим краще. І ще не забувайте, що нам взагалі не можна нічого знати ні про камінь, ні про Флафі! Бо інакше нам доведеться дуже довго все пояснювати.
Герміону це переконало, але Рона — ні.
— Якби ми ще трошки все порознюхували…
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — ми вже й так забагато нанюхались.
Він підсунув до себе карту Юпітера й почав зазубрювати назви його місяців.
Наступного ранку за сніданком Гаррі, Герміона й Невіл отримали записки. Усі вони були однакового змісту:
Ваше покарання відбудеться об одинадцятій годині вечора. Зустрінете містера Філча у вестибюлі.
Проф. М. Макґонеґел
Перейнявшись утраченими очками, Гаррі й забув, що вони ще мали відбути покарання. Боявся, що Герміона почне нарікати на втрачену для повторювання ніч, але вона не вимовила й слова. Вона, як і Гаррі, відчувала, що заслужила кару.
Об одинадцятій годині вечора, попрощавшись з Роном у вітальні, вони попрямували разом з Невілом до вестибюлю. Там уже був Філч, а також Мелфой. Гаррі й забув, що Мелфой теж мав відбути покарання.
— Ходіть за мною! — звелів Філч, запаливши лампу й виводячи їх надвір.
— Тепер ви не раз подумаєте перед тим, як порушувати шкільні правила, еге ж? — вишкірився він до них. — Атож, якщо хочете знати, тяжка праця і біль — ось найкращі вчителі. Як жаль, що скасували колишні покарання! Тоді б вас на кілька днів підвісили за руки до стелі!.. Я ще й досі зберігаю в кабінеті ланцюги і постійно змащую їх: а раптом знову знадобляться? Ну, гаразд, ходімо, і не думайте втікати, бо буде ще гірше!
Вони йшли в темряві. Невіл шморгав носом. Гаррі уявляв собі, яким може бути покарання. Мабуть, щось жахливе, інакше Філч так би не радів.
Місяць світив яскраво, але хмари постійно його закривали, і все повивалося пітьмою. Раптом попереду Гаррі зауважив освітлені вікна Геґрідової хатини, а тоді почувся й голос.
— Це ти, Філч? Швиденько, бо я си хочу вже починати!
У Гаррі аж стрепенулося серце: якщо їм доведеться робити щось разом з Геґрідом, то це ще зовсім не біда. Його обличчя, мабуть, проясніло, бо Філч сказав:
— Думаєш, вам буде легше з тим телепнем? Ні хлопче: ви йдете до лісу, і я дуже сумніваюся, що ви звідти виберетеся цілими.
Почувши таке, Невіл скрикнув, а Мелфой завмер на місці.
— До лісу? — перепитав Мелфой, і його голос уже не був таким самовпевненим. — Нам не можна ходити туди вночі!.. Там усіляке водиться!.. Вовкулаки, наприклад!..
Невіл ухопився за рукав Гарріної мантії і мало не задихнувся.
— Це вже мене не стосується! — зловтішно крякнув Філч. — Раніше треба було думати про вовкулаків! Хіба не так?
З темряви до них підступив Геґрід разом з Ікланем. Він тримав великий арбалет, а з його плеча звисав сагайдак зі стрілами.
— Пора! — сказав він. — Я вже тут си чекаю майже півгодини. Гаррі, Герміоно — всьо файно?..
— Я б не був з ними надто люб'язним, Геґріде, — холодно зауважив Філч. — Зрештою, вони прийшли відбути покарання.
— А-а… То ось чого ти си запізнив!.. — похмуро сказав Геґрід. — Читав їм лекцію, га? Це вже не твоя парафія. Ти си своє зробив, а тепер іди…
— Я повернуся на світанку, — мовив Філч. — Позбираю, що там від них залишиться, — додав він лиховісно, а тоді повернувся й попрямував назад до замку, похитуючи в темряві лампою.
Мелфой тепер звернувся до Геґріда:
— Я не піду, блін, до цього лісу!
Гаррі втішено почув у його голосі панічні нотки.
— Підеш, якщо хочеш си лишити в Гоґвортсі! — сердито озвався Геґрід. — Нашкодив — плати!
— Але це мають робити слуги, а не учні! Я думав, ми будемо писати якісь вправи, чи що… Якби мій батько довідався, що я тут повинен робити, він би…
— …а я кажу, що це є Гоґвортс! — гаркнув Геґрід. — Писати вправи!.. Яка з того користь? Ти си зробиш щось корисного або тебе виженут! Коли думаєш, що твій батько хоче, аби тебе вигнали, то вертай до замку і пакуй речі! Гайда!..
Мелфой не ворухнувся. Розлючено зиркнув на Геґріда, а тоді опустив очі.
— Отож бо! — сказав Геґрід, — а тепер уважно слухайте. Те, що ми будемо зараз робити, є дуже небезпечним, а я не хочу, щоб ви даремно ризикували. Ходіть за мною.
Геґрід підвів їх до самого узлісся. Піднявши вгору лампу, показав на вузеньку звивисту стежину, що ховалася між чорних густих дерев. Легенький вітерець розвіював дітям волосся, й вони вдивлялися в темряву лісу.
— Дивіться сюди, — сказав Геґрід. — Бачите, щось там виблискує на землі?.. Таке сріблисте… То кров єдинорога. Щось там сильно його поранило… Вже вдруге за цей тиждень. Минулої середи я тут уже натрапив на одного мертвого. Треба спробувати знайти цього раненого бідолаху. Може, йому си можна допомогти?..
— А коли те, що поранило єдинорога, нападе на нас? — запитав Мелфой, не в змозі приховати свого жаху.
— Доки ви зі мною та Ікланем, то в цьому лісі ніхто ніякої шкоди вам не заподіє, — запевнив Геґрід. — Ви тримайтеся стежки. Ми зараз поділимося на дві групи і підемо по слідах. Тут усюди є кров: єдиноріг, певно, десь блукає ще з минулої ночи.
— Я піду з Ікланем, — швидко проказав Мелфой, поглядаючи на довгі Ікланеві зуби.
— Файно, але попереджаю: Іклань — боягуз, — сказав Геґрід. — Отож я, Гаррі й Герміона підут сюди, а Драко, Невіл та Іклань — туди. Якщо хтось знаходит єдинорога, — стріляє вгору зеленими іскрами, файно?.. Беріт свої чарівні палички і потренуйтеся.. отак… а коли хтось потрапляє в біду — стріляє червоними іскрами, і ми вас знайдемо. Отож, будьте обережні! Пішли!..
Ліс був чорним і мовчазним. Незабаром вони підійшли туди, де стежина роздвоювалася — Гаррі, Герміона й Геґрід рушили ліворуч, а Мелфой, Невіл та Іклань — праворуч.
Ішли мовчки, дивлячись на землю. Час від часу місячне проміння, що пробивалося крізь гілля, вихоплювало з пітьми плями сріблясто-голубої крові на опалому листі.
Гаррі бачив, що Геґрід вельми стурбований.
— А вовкулака може вбити єдинорога? — поцікавився Гаррі.
— Нє, він заповільний, — відповів Геґрід. — Не так легко зловити єдинорогів, бо то є могутні чарівні істоти. Я ще ніколи досі не чув, аби хтось поранив єдинорога.
Вони проминули зарослий мохом пеньок. Гаррі чув, як дзюркоче вода — отже, десь поблизу мав бути струмочок. То тут, то там на звивистій стежині видніли плями єдинорогової крові.
— Всьо файно, Герміоно? — прошепотів Геґрід. — Не журиси, він не міг далеко відійти з такими ранами, ми зможемо… ХОВАЙТЕСЯ ЗА ДЕРЕВО!
Геґрід схопив Гаррі з Герміоною зі стежки й поставив їх за стовбур розлогого дуба. Дістав стрілу, напнув арбалет і підняв його, наготувавшися стріляти. Усі троє прислухалися. Щось там повзло в опалому листі, немов хтось волочив по землі плаща. Геґрід прискіпливо вдивлявся на стежину, але через кілька секунд шелестіння стихло.
— Я так і знав! — пробурмотів він. — Тут є щось таке, чого б не мало бути.
— Вовкулака? — запитав Гаррі.
— Нє, ані вовкулака, ані єдиноріг, — похмуро відповів Геґрід. — Ну-ну… ходіт за мною, але вважєйте.
Пішли повільніше, напружено вслухаючись у кожен звук. Несподівано на галявині попереду щось ворухнулося.
— Хто там? — гукнув Геґрід. — Покажися — я озброєний!
І на галявині з'явився — чи то чоловік, чи то кінь? Зверху до пояса ніби чоловік з рудим волоссям і бородою, але знизу мав лискуче гніде тіло коня з довгим рудуватим хвостом. Гаррі й Герміона аж роти пороззявляли.
— А-а, це ти, Ронане, — полегшено зітхнув Геґрід. — Як ся маєш?
Він підійшов і потиснув кентаврові руку.
— Добрий вечір, Геґріде, — привітався Ронан глибоким, сповненим печалі голосом. — Ти що, хотів мене застрелити?
— Мушу бути на сторожі, Ронане, — сказав Геґрід, поплескуючи по арбалету. — Щось погане си діє в цьому лісі. Це, до речі, Гаррі Поттер і Герміона Ґрейнджер. Учні зі школи. А це Ронан. Кентавр.
— Ми помітили, — тихенько промовила Герміона.
— Добрий вечір, — привітався Ронан. — Учні так? І багацько ви навчилися там, у школі?
— Е-е…
— Трохи, — невпевнено відповіла Герміона.
— Трохи? Ну, це вже щось, — зітхнув Ронан. Закинувши голову назад, він глянув у небо. — Марс нині яскравий.
— Так, — погодився Геґрід, також глянувши вгору. — Слухай, Ронане, це файно, що ми на тебе натрапили. Тут десь є поранений єдиноріг. Ти нічого не видів?..
Ронан відповів не відразу. Дивився якийсь час у небо, а тоді знову зітхнув.
— Першими жертвами завжди стають невинні, — сказав він. — Так було віками, так є й тепер.
— Еге ж… — погодився Геґрід. — Але, може, ти таки щось видів, Ронане? Щось незвичне?
— Марс нині яскравий… — повторив Ронан, мовби й не завважуючи нетерплячого погляду Геґріда. — На диво яскравий…
— Авжеж, але я мав на увазі щось незвичне тут, біля нас, — пояснив Геґрід. — То ти не помітив нічого дивного?
І знову минув якийсь час, поки Ронан відповів.
— Ліс ховає багато таємниць, — зрештою вимовив він.
Якийсь рух у деревах позаду Ронана змусив Геґріда знову підняти арбалет, але то був ще один кентавр — із чорним волоссям і вороним тілом, який видавався дикішим, ніж Ронан.
— Привіт, Бейне! — озвався Геґрід. — Всьо файно?
— Добрий вечір, Геґріде! Сподіваюся, в тебе все гаразд?
— Можливо. Слухай, я вже запитував Ронана… може, ти видів щось дивне останнім часом? Бо тут троха поранило єдинорога, — може, ти щось такого чув?
Бейн підійшов до Ронана. Глянув на небо.
— Марс нині яскравий, — стиха промовив він. — Та це ми вже чули! — роздратувався Геґрід. — Ну, якщо хто із вас щось помітить — дайте мені знати. Файно?.. То ми пішли.
Гаррі й Герміона рушили за ним, позираючи через плече на Ронана й Бейна, доки галявина не зникла за деревами.
— Ніколи з тих кентаврів не витягнеш відвертої відповіді! — сердито буркнув Геґрід. — їм тілько, аби на зорі дивитиси. Все, що ближче від місяця, їх уже не цікавит.
— А тут багато їх? — запитала Герміона.
— Та є досить!.. Ходят переважно табуном, але часто з'являються тоді, коли хочеш перекинутися словом… Вони загадкові, ті кентаври… багато знают… але мало що кажут.
— Думаєш, перед тим, як їх зустріти, ми також чули кентавра? — поцікавився Гаррі.
— Хіба то копита тупотіли? Нє, я си гадаю, що то було те, що вбиває єдинорогів.