Коли я прокинувся, то побачив тебе. Ти спала. Ти ще була далеко, я ніяк не міг піймати тебе. Ти вже нічого не знала про мене. Ти була десь там. куди я не міг піти з тобою. — Він поцілував її руку. — Хіба може бути кохання довершеним, коли я щоночі, засинаючи, втрачаю тебе?
— Я лежала, пригорнувшись до тебе. Поряд із тобою. В твоїх обіймах.
— Ти була в якійсь невідомій країні. Ти була поряд зі мною і водночас ніби десь на Сіріусі, або й ще далі. Коли тебе немає вдень, я не боюся, бо про день знаю все. А хто знає хоч щось про ніч?
— Я була з тобою.
— Тебе не було зі мною. Ти тільки лежала біля мене. Хто коли знає, яким він повернеться з країни, що не підлягає контролеві нашої свідомості? Повернеться іншим, сам того не помічаючи.
— І ти теж?
— Так, я теж, — мовив Равік. — А тепер віддай мені чарку. Я базікаю казна-що, а ти собі п'єш.
Вона подала йому чарку.
— Добре, що ти прокинувся, Равіку. Спасибі місяцеві. Без нього ми спали б далі й нічого б не знали одне про одного. Або в комусь із нас проріс би паросток розлуки, поки ми були б безборонні. І ріс би та й ріс, повільно, непомітно, аж поки одного дня пробився б назовні.
Вона тихо засміялася. Равік глянув на неї.
— Ти не дуже віриш у те, що кажеш, правда?
— Не дуже. А ти?
— І я не вірю. Але в цьому щось є. Тому ми й не віримо в нього. В цьому й полягає велич людини.
Вона знов засміялася.
— Я цього не боюся. Я довіряю нашим тілам. Вони краще знають, чого хочуть, аніж голови з їхніми нічними химерами.
Равік допив чарку.
— Добре, — сказав він. — І це правда.
— А що, як ми цієї ночі більше не будемо спати?
Равік підняв пляшку проти сріблястого місячного світла. В ній було ще на третину горілки.
— Небагато залишилось, але спробувати можна.
Він поставив пляшку на столик коло ліжка. Потім обернувся і глянув на Джоан.
— Ти така гарна, як усі мрії чоловіка і ще одна, про яку він досі не знав.
— Добре, — сказала вона. — Давай будемо прокидатися щоночі, Равіку. Ти вночі не такий, як удень.
— Кращий?
— Інакший. Уночі ти несподіваний. Завжди звідкись приходиш, невідомо звідки.
— А вдень ні?
— Не завжди. Але часом і вдень.
— Гарне мені освідчення, — мовив Равік. — Кілька тижнів тому ти б такого не сказала.
— Не сказала б. Але тоді я тебе ще й не знала.
На обличчі в неї не було й тіні нещирості. Вона говорила те, що думала, і вважала це природним. Вона не хотіла ані образити його, ані здивувати чимось особливим.
— Коли так, то біда.
— Чому?
— За кілька тижнів ти взнаєш мене ще краще і в мені для тебе буде ще менше несподіваного.
— Так само, як і в мені для тебе, — засміялася Джоан.
— З тобою зовсім не те.
— Чому?
— На твоєму боці п'ятдесят тисяч років біологічного розвитку. Кохання робить жінку мудрішою, а чоловіка збиває з пантелику.
— А ти мене кохаєш?
— Кохаю.
— Ти надто рідко говориш про це.
Вона потяглася. Як сита кішка, подумав Равік. Як сита кішка, певна, що жертва від неї не втече.
— Часом мені хочеться викинути тебе з вікна, — сказав Равік.
— То чому ж ти не викинеш?
Він глянув на неї.
— А ти міг би викинути мене? — спитала вона.
Він не відповів. Вона відхилилася на подушку.
— Знищити людину тому, що кохаєш її? Убити тому, що надто кохаєш?
Равік сягнув рукою по пляшку.
— Господи, — сказав він, — за що мені ця кара? Прокинутись уночі й отаке вислухувати!
— А хіба це неправда?
— Правда. Для третьорядних поетів і жінок, яких ніхто не вбиває.
— І для тих, хто вбиває, також.
— Можливо.
— То ти міг би вбити?
— Джоан, — сказав Равік, — перестань плескати язиком. Ця гра в слова не для мене. Я вже вбив надто багато людей. Як аматор і як фахівець. Як солдат і як лікар. Це породжує в людині зневагу, байдужість і пошану до життя. Убивством нічого не досягнеш. Хто часто вбивав, той уже не вбиватиме з кохання. Бо тоді смерть стане чимось смішним і дріб'язковим. А смерть ніколи не смішна й не дріб'язкова. І жінок усе це не стосується. Це чоловіча справа. — Він трохи помовчав. — Найшли ми про що балакати, — сказав він і нахилився над нею. — Хіба ти не моє щастя без коріння? Легеньке, як хмаринка, і яскраве, як промінь прожектора? Дай я тебе поцілую! Ніколи ще життя не було таке коштовне, як сьогодні… коли воно так мало коштує.
XVI
Світло. Нескінченна навала світла. Воно білою піною прилітало з обрію, де глибока синява моря зливалася з блакиттю неба, прилітало напружене й задихане і водночас тихе й спокійне, блискавка і її відбиток, злиті в одне… Просте, первісне щастя — бути таким ясним, так мерехтіти, так невагомо ширяти в повітрі…
Як воно сяє за її головою, подумав Равік. Наче безбарвний німб! Дадеч без перспективи. Як воно обтікає її плечі! Молоко із землі Ханаанської, шовк, зітканий з проміння. В цьому світлі ніхто не голий. Шкіра ловить його і відбиває, як скеля морську хвилю. Світляна піна, прозорий вихор, найтонші шати з найяснішого туману…
— Скільки ми вже тут живемо? — спитала Джоан.
— Вісім днів.
— Вони наче вісім років. Тобі теж так здається?
— Ні,— відповів Равік, — наче вісім годин. Вісім годин і три тисячі років. Там, де ти тепер стоїш, три тисячі років тому так само стояла молода етруска… А з Африки так само віяв вітер і гнав перед собою через море світло.
Джоан сіла навпочіпки біля нього на скелі.
— А коли нам треба вертатися в Париж?
— Це з'ясується сьогодні ввечері в казіно.
— Ми виграли?
— Замало.
— Ти граєш так, наче грав завжди. А може, й грав. Я ж нічого про тебе не знаю. Чому круп'є вітав тебе так, наче ти багатий фабрикант зброї?
— Він сплутав мене з якимось фабрикантом зброї.
— Неправда, ти також упізнав його.
— Я з увічливості вдав, що впізнав його.
— Коли ти був тут востаннє?
— Не знаю. Багато років тому. Як ти вже засмагла. Тобі личить засмага.
— То мені треба завжди тут жити.
— А ти б хотіла?
— Завжди не хотіла б. Але хотіла б завжди жити так, як живу тут. — Вона відкинула коси назад. — По-твоєму, це дуже легковажно, правда?
— Ні,— сказав Равік.
Вона усміхнулася й обернулась до нього.
— Я знаю, що це легковажно, коханий, але боже мій, у нашому проклятому житті так мало легковажності! Війн, голоду, переворотів ми мали більше ніж досить. А ще революції, інфляції… Але ніколи не мали хоч трохи певності, легковажності, спокою і часу. А тепер ти ще й кажеш, що знов насувається війна. Нашим батькам справді було жити легше, ніж нам, Равіку.
— Так.
— А в нас тільки одне коротке життя, і воно так швидко минає…— Джоан приклала долоні до теплої скелі.— Я таки справді легковажна, Равіку. Живу в історичну добу, і мені до того байдуже. Я хочу бути щасливою. Хочу, щоб життя не було таке тяжке й нестерпне. Більше нічого не хочу.
— Хто цього не хоче, Джоан.
— І ти теж хочеш?
— Звичайно.
Яка блакить, подумав Равік. Майже безбарвна блакить на обрії, де небо тоне в морі, і густа синява глибше в море і вище до зеніту, і навіть у цих очах, що в Парижі ніколи не були такі сині.
— Я хочу, щоб ми могли так жити, — сказала Джоан.
— Ми й живемо так… цієї хвилини.
— Авжеж, цієї хвилини, і житимемо ще кілька днів. А тоді знов повернемося в Париж, у той нічний клуб, де ніколи нічого не міняється. Життя в брудному готелі…
— Ти перебільшуєш. Твій готель не брудний. Мій багато брудніший, навіть мій номер брудніший.
Вона сперлася руками на скелю. Вітер куйовдив їй волосся.
— Морозов каже, що ти чудовий лікар. Шкода, що тобі доводиться працювати нелегально. Ти міг би заробляти силу грошей. Саме як хірург. Професор Дюран…
— Звідки ти його знаєш?
— Він буває в "Шехерезаді". Рене, наш старший офіціант, каже, що менше як за десять тисяч він і пальцем не кивне.
— Рене, бачу, все знає.
— А він часом робить по дві й по три операції на день. У нього чудовий дім, "пакард"…
Дивно, подумав Равік. Вона верзе дурниці, які тисячі років верзуть усі жінки, а обличчя її зовсім не міняється. Воно навіть стало ще принадніше. Наче амазонка з очима кольору морської хвилі, що має інстинкт квочки і проповідує банкірські ідеали. Та хіба вона не має слушності? Хіба така краса може не мати слушності? І хіба їй не пробачиш усього на світі?
Він помітив, що до берега, лишаючи за собою смугу піни, пливе моторний човен. Він не ворухнувся. Він знав, чого той човен плив.
— Он їдуть твої друзі,— сказав він.
— Друзі? — Джоан давно вже побачила човен. — Чого вони мої друзі? Швидше твої, ніж мої. Вони з тобою раніше познайомилися.
— На десять хвилин.
— Однаково раніше.
Равік засміявся.
— Хай буде по-твоєму, Джоан.
— Я до них не піду. Просто не піду, та й годі.
— Звичайно, не підеш.
Равік простягся на скелі й заплющив очі. Сонце відразу ніби огорнуло його теплим, золотавим покривалом. Він знав, що буде далі.
— Ми не дуже ввічливі,— за хвилю озвалася Джоан.
— Закохані ніколи не бувають увічливі.
— Вони приїхали задля нас. Щоб забрати нас. Якщо ми не хочемо їхати, то хоч піди й скажи їм.
— Гаразд. — Равік ледь розплющив очі.— Зробімо простіше. Піди до них і скажи, що мені треба працювати. І їдь із ними. Так само, як і вчора.
— Працювати… це ж просто смішно. Хто тут працює? Чого б і тобі не поїхати з нами? Ти їм дуже сподобався. Вчора вони були розчаровані, що ти лишився на березі.
— О боже! — Равік зовсім розплющив очі.— Чому всі жінки люблять такі ідіотські розмови? Тобі хочеться покататись, я не маю човна, життя коротке, ми приїхали сюди всього на кілька днів, то нащо мені треба вдавати великодушного й силувати тебе зробити те, що ти однаково зробиш? Тільки для того, щоб у тебе було спокійніше сумління?
— Тобі не треба мене силувати. Я можу й сама поїхати з ними.
Вона глянула на нього. Очі її були такі самі променисті, тільки рот на мить скривився, на таку коротку мить, що Равік аж засумнівавсь, чи він часом не помилився. Але він знав, що не помилився.
Хвиля вдарилась об скелі біля причалу. Бризки знялися вгору, вітер підхопив те блискуче віяло і шпурнув на них. Равік відчув, як по тілу в нього пробіг мороз.
— Це була твоя хвиля, — сказала Джоан. — 3 тієї казки, що ти мені розповідав у Парижі.
— Ти її запам'ятала?
— Так. Але ти не камінь. Ти бетонна брила.
Вона рушила до причалу, і на її гарних плечах лежало все небо. Здавалося, що вона несе його. Вона по-своєму має слушність, подумав Равік. Вона сяде в білий човен, і її коси розвіватимуться на вітрі.