Для чогось іншого їй уже не було часу. Вона іскрилася, як феєрверк, не лишаючи по собі попелу. Їй не хотілося врятуватись; я тоді ще цього не збагнув і тому не вірив. Вона знала, що для неї нема рятунку. А що я наполягав, то вона й не перечила, — а я, йолоп, потяг її отим шляхом на Голгофу, через усі дванадцять етапів, від Бордо до Байонни, потім безконечний шляхом до Марселя, а далі знов аж сюди..
Коли ми повернулись до нашого маленького замку, він уже був зайнятий. Ми побачили солдатів у мундирах, які зносили звідкись дерев'яні верстати, і кількох офіцерів у льотчицьких галіфе та блискучих високих чоботях, що гордовито походжали, як заморські павичі.
Ми спостерігали їх з парку, сховавшись за буком і мармуровою богинею. Була тиха й ніжна, ніби шовкова, післяобідня пора.
— У нас там що-небудь лишилось? — запитав я.
— Яблука на деревах, повітря, злотавий жовтень і наші мрії, — відповіла Гелен.
— Мрії ми залишали скрізь, — мовив я. — Як летюче павутиння восени.
Офіцер, стоячи на терасі, командував щось різким тоном.
— Ось він, голос двадцятого сторіччя, — сказала Гелен. — Ходімо. Де ми сьогодні ночуватимемо?
— Переспимо десь у сіні, — відповів я.
— А може, й у ліжку. Але обов'язково разом.
16
— Пригадуєте оту площу перед консульством у Байонні? — спитав мене Шварц. — Пригадуєте, як біженці стояли по чотири в ряд, а потім у паніці змішались і обложили вхід до консульства, одчайдушно стогнали і плакали, борючись за місце?
— Я пригадую, що були контрамарки, — відповів я. — Вони давали право стояти перед дверима. Проте натовп блокував ті двері. Коли відчинялися вікна, стогін переростав у крик і виття. Паспорти доводилось кидати з вікна. Пригадую добре цей ліс рук, що простягалися за паспортами!..
Гарніша з тих двох жінок, що лишились у пивничці, позіхаючи, припленталась до нашого столу.
— Що ви за диваки? — почала вона. — Балакаєте та й балакаєте! А нам пора вже йти спати. Як хочете ще десь посидіти, то всі кафе у місті зараз уже знову відкрито.
Вона розчинила двері. Увірвався ясний, галасливий ранок. Сонце сяяло. Вона знову зачинила двері. Я поглянув на годинник.
— Сьогодні по обіді судно не відпливе, — пояснив Шварц. — Воно відчалить хіба що завтра увечері.
Я не повірив йому, і він це помітив.
— Ходімо кудись, — запропонував він.
Після тихої пивнички гамір вулиці у перший момент видався просто нестерпним. Шварц зупинився.
— Он гляньте: і біжать, і кричать! — Він дивився на зграю дітлахів, що тягли у кошиках рибу. — Все йде своїм звичаєм! Ніби нічого й не сталося!..
Ми зійшли вниз до порту. Вода хвилювалася під сильним і холоднуватим вітром, сонце світило різко, але не гріло; лопотіли вітрила, і всі були поглинуті ранком, роботою і самі собою. Ми пливли крізь усю ту ділову метушню, наче опале листя у вирі потоку.
— То ви мені так і не вірите, що судно відпливе лише завтра? — спитав Шварц.
У різкому світлі сонця він виглядав стомленим і постарілим.
— Як же мені вам повірити, коли ви раніше казали, що воно відчалить сьогодні? — відповів я. — Давайте краще спитаємо. Це надто важливо для мене.
— Отаким важливим було воно і для мене. А тоді раптом утратило будь-яке значення…
Я нічого не відповів. Ми пішли далі. Мене раптом охопило шалене нетерпіння. Життя вирувало, мерехтіло навколо, кликало. Ніч минула. Навіщо ж заклинати тіні?
Ми зупинилися перед вітриною бюро, завішаною проспектами. Внизу на вікні лежала біленька табличка з об'явою, що відплиття судна відкладено на наступний день.
— Моя розповідь наближається до кінця, — мовив Шварц.
Отже, я виграв цілий день. Незважаючи на табличку, я спробував увійти. Але двері були ще замкнені. Чоловік із десяток стежили за мною віддаля. Тільки-но я взявся за ручку дверей, вони з усіх боків наблизились до мене на кілька кроків. То були емігранти. Побачивши, що двері замкнені, вони відвернулись і знову удали, ніби розглядають вітрини.
— Тепер ви бачите, що маєте ще час, — звернувся до мене Шварц і запросив випити у порту кави.
Він пив гарячу каву поспіхом, охопивши чашку руками, ніби хотів зігрітися.
— А котра там година? — запитав він.
— Пів на восьму.
— Ще година, — пробурмотів Шварц. — За годину вони прийдуть. — Він підвів погляд на мене. — Я не хочу розповідати вам ієреміади. Чи, може, це так і звучить?
— Ні.
— А як же воно звучить? Я завагався.
— Як історія одного кохання. — Обличчя його раптом прояснилось.
— Спасибі вам! — вимовив він і знову, зосередившись, повів далі: — Лихо спіткало нас у Біарриці. Я прочув, що з Сен-Жан-де-Люс має відплисти невелике суденце. Але чутка не справдилася. Повернувшись до пансіону, в якому ми зупинились, я побачив, що Гелен лежить на долівці з перекошеним обличчям.
— Це в мене спазми, — шепотіла вона. — Зараз минеться. Вийди!
— Я негайно ж приведу лікаря!
— Ніяких лікарів! — задихаючись, відповіла вона'. — Не треба. Зараз усе минеться. Іди! За п'ять хвилин можеш повернутись. Залиш мене саму! Та слухай же, що я тобі кажу! Ніяких лікарів! Іди вже! — закричала вона. — Я знаю, що кажу. Прийдеш за п'ять хвилин. Тоді зможеш…
Гелен махнула рукою, щоб я йшов геть. Вона вже не могла більше говорити, але в її очах було стільки страшного, незрозумілого благання, що я вийшов. Я став у коридорі і дивився на вулицю. Потім розпитав про лікаря. Мені сказали, що неподалік од пансіону проживає якийсь доктор Дюбуа. Я побіг туди. Він одягнувся і пішов зі мною.
Коли ми ввійшли до кімнати, Гелен лежала в постелі. Обличчя її було мокре від поту, але вона вже трохи заспокоїлась.
— Ти таки привів лікаря, — сказала вона таким холодним тоном, ніби я був її найгіршим ворогом.
Доктор Дюбуа задріботів ближче до Гелен.
— Я не хвора, — сказала вона йому.
— Мадам, — відповів їй, посміхаючись, Дюбуа, — чи ж не краще, щоб це встановив лікар?
Він розкрив саквояж і вийняв свої інструменти.
— Залиш нас самих, — звернулась Гелен до мене.
Збентежений, я вийшов з кімнати. Я пригадав слова табірного лікаря. На вулиці я ходив туди й сюди, знічев'я дивлячись на вивіску гаража навпроти. Я чув, як стукотять у гаражі молотки, і мені здавалось, ніби там забивають цинкову домовину. Я раптом збагнув, що загроза вже давно насувалася на нас, вона стояла десь поза нами, як блідий фон, на якому контури нашого життя вирізнялися чіткіше, наче освітлений сонцем ліс на тлі грозової хмари.
Я й не помітив, як вийшов Дюбуа. Він носив маленьку гостру борідку і був, очевидно, типовим курортним лікарем, що прописує невинні порошки проти кашлю або похмілля.
Побачивши, як він, ніби пританцьовуючи, наближався до мене, я втратив будь-яку надію. У Біарриці почався в той час мертвий сезон, і лікар мусив бути вдячним за кожного випадкового пацієнта.
— Ваша дружина… — почав він.
— Що? — квапив я лікаря. — Та кажіть же, нарешті, кажіть правду або не кажіть нічого!
На якусь мить невиразна, але дуже гарна усмішка зовсім змінила його обличчя.
— Ось, візьміть, — сказав він, витяг блокнот для рецептів і написав щось нерозбірливе. — Нате! Замовте це в аптеці. Коли будете брати ліки, то нехай вам віддадуть і рецепт. Тоді зможете користатися ним завжди. Я зробив про це позначку на рецепті.
Я взяв білий аркушик.
— Що у неї? — спитав я.
— Щось таке, що ви вже нічим не зможете допомогти, — відповів лікар. — Запам'ятайте: таке, що ви вже нічим не допоможете.
— Та що ж це? Я хочу знати правду, я не хочу таємниць!
Він на те нічого не відповів.
— Як буде потрібно, підете до аптеки і вам дадуть ліки, — пояснив лікар.
— А що це?
— Сильнодіючий засіб проти болю. Його видають тільки за рецептом лікаря.
Я взяв папірець.
— Що я вам винний?
— Нічого.
Дюбуа подріботів далі. На розі вулиці він обернувся.
— Як дістанете, покладіть десь так, щоб ваша дружина знала, де воно лежить. Не говоріть про це з нею. Вона все знає. Її поведінка гідна подиву.
— Гелен, — звернувся я до неї. — Що все це означає? Ти ж хвора. Чому ти не хочеш поговорити про це зі мною?
— Не муч мене, — відповіла вона стомлено. — Дай мені жити так, як я хочу.
— А говорити зі мною про це не хочеш?
Вона заперечливо похитала головою.
— Тут нема про що говорити.
— Я нічим не можу тобі допомогти?
— Ні, любий, — відповіла вона. — У цьому ти не можеш допомогти. Якби міг, я б тобі давно сказала.
— У мене є ще один малюнок Дега. Я можу його продати. У Біарриці є заможні люди. Ми виручимо досить грошей, щоб покласти тебе до лікарні.
— Щоб мене замкнули? Однаково ж це нічого не допоможе, повір мені!
— Ти так серйозно хвора?
Вона дивилась на мене такими зацькованими й безнадійними очима, що я більше ні про що не спитав. Вирішив потім ще раз піти до Дюбуа і розпитати його.
Шварц замовк.
— У неї був рак? — запитав я.
Він ствердно кивнув.
— Я мусив би давно здогадатись про це. Коли вона їздила до Швейцарії, там їй сказали, що можна оперувати ще раз, але це нічого не дасть, її вже раз оперували; ото й був той шрам, що я помітив у неї. Професор ще тоді сказав їй усю правду. Вона мусила вибирати одне з двох — або кілька марних операцій, або ж недовге життя без лікарні. Професор пояснив їй, що не можна з певністю сказати, чи зможуть лікарі продовжити її життя. Вона вирішила жити без операцій.
— І вам про це не хотіла признатись?
— Так. Вона ненавиділа свою хворобу. Намагалась нехтувати нею. Їй здавалось, ніби хвороба оскверняє її. Хворобу вона сприймала як лихого звіра, що живе в ній, росте і мучить. І гадала, що стане мені гидкою, якщо я знатиму про хворобу. Можливо, Гелен також не втрачала надії, що вдасться якось задушити хворобу, нехтуючи нею.
— І ви з нею ні разу не говорили про це?
— Майже ні, — відповів Шварц. — Вона все розповіла Дюбуа, а я потім змусив його поінформувати мене. У нього ж я тоді дістав і ліки. Він пояснив мені, що біль чимдалі посилюватиметься, та могло статись і так, що доля змилується над нею і настане швидкий кінець. З Гелен я не говорив. Вона просто не хотіла цього. Погрожувала накласти руки на себе, якщо я не дам їй спокою. Тоді я удав, ніби вірю, що то в неї звичайні спазми.
З Біаррица нам довелось виїхати. Ми обманювали одне одного: Гелен крадькома спостерігала за мною, а я —-за нею, та невдовзі обман набрав дивовижної сили. Насамперед він зробив те, чого я найбільше боявся: зруйнував поняття часу.